— Пані Малгожато, у вас гучне прізвище. Чи має воно відношення до славнозвісного роду, одному з представників якого, воєводі Станіславу Потоцькому, ми завдячуємо прекрасним парком «Софіївка» в Умані?

— Категорично стверджувати не можу, але, до речі, спілкуючись з Борисом Возницьким, я попросила його як історика дослідити моє родове дерево. Хай як воно було, але, звичайно, просто так прізвище не з’являється. Воно має своє коріння. Ви не повірите, але в групі нашого фільму працював Михайло Хвойницький, який є нащадком польського короля Собеського. Було цікаво, дивлячись на портретне зображення цього короля в колекції Олеського замку, бачити поруч себе дуже схоже на нього обличчя.

— Розкажіть про ваш шлях у кіно. Знаю, що ви актриса й режисер. Це непросто поєднувати.

— Спочатку я закінчила акторський факультет у Варшавському театральному, потім студіювала режисуру в Лодзинській кіношколі. Мої режисерські роботи присвячені переважно мистецтву, це зокрема фільми про польський конструктивізм, про польські театри. 1985 року я стала першою людиною в Польщі, яка почала випускати музик-відео (відеокліпи). Паралельно знімалась у телесеріалах. 1987 року мені вдалося здійснити задуманий мною проект — культовий концерт групи «Республіка» у Вроцлаві, де був найбільший у Польщі зал і де вперше було використано лазерне світло. Сьогодні такий концерт уже неможливо організувати, бо в нас немає достатньо розвинутого ринку мистецтв і тому витрати не можуть окупитися.

1989 року в Польщі всі заговорили, що потрібно починати нове кіно, всім хотілося знімати комерційні картини. Їх знімали, але вони були провінційними. Потім у Польщі пішла смуга блокбастерів, про які ви також знаєте — «Вогнем і мечем», «Quo vadis?», «Давня казка» тощо. Але зовсім недавно сформувалась нова течія — група 30—40-річних режисерів, які своїми роботами привернули до себе увагу («Моє місто» Марека Легкого, «Белліссіма» Артура Урбанського). Тобто зараз з’явилось незалежне кіно. Виявилося, що в Польщі хочуть дивитись авторське кіно. Виросло нове покоління інтелектуалів, які цього прагнуть. (Справді, в березні Варшава рясніла плакатами фільму Андрія Звягінцева «Повернення», який починав іти в прокаті. Уявити щось подібне в нашому прокаті сьогодні просто неможливо, хоча цей фільм міг би успішно пройти і в Києві. — Л.Б.)

— Судячи з культурної програми року Польщі в Україні, ми зможемо познайомитися з польськими фільмами незалежного кіно під час МКФ «Молодість». До речі, один із них — «Едді» — був у конкурсі торішньої «Молодості» й дістав схвальні відгуки критики. Та повернеімось до вашої роботи. Як це відбувалось?

— Я двічі виїздила до Львова й Олеська на зйомки. Менеджером фільму був Олег Климов, який працює менеджером у співачки Руслани Лижичко. Взагалі у фільмі були, крім головного героя, цікаві люди. Маленьку, але концептуально важливу роль дівчини, котра уособлює Україну, зіграла донька Янківа. До речі, музика у фільмі займає важливе місце. Я прослухала не менше 600 записів українських пісень, перш ніж вибрати одну. Мені не хотілося, щоб співали про битви й горе, тому я вибрала пісню про кохання (на початку фільму звучить пісня «Цвіте терен» у виконанні польської співачки). Звучить також варшавський ансамбль автентичного співу, який освоює український фольклор, співпрацюючи з нашим «Древом». Я рада, що мені вдалося залучити львівських каскадерів — у фільмі є епізоди з козаками, які скачуть на конях. І пісня, і козаки — це наша ностальгія за минулим.

— А чому ви взялися за цей фільм?

— Мене зацікавив Борис Возницький. І не тільки тому, що цифри врятованих ним творів вражають, а тому, що він зберігає дух давнини, нашу духовність. Мені дуже імпонує те, що він не вважає себе героєм, хоч своєю працею рятував українську душу. Я не хотіла робити документ про речі, хоча їх показано досить детально. Я хотіла показати людину. Кошти на цей фільм мені допоміг знайти наш міністр культури Вальдемар Домбровський, він навіть приїздив на зйомки. У нас вже була мініпрем’єра у Львові, і Борису Возницькому картина сподобалась. Я сподіваюсь, що її приймуть українські глядачі, адже наш герой стільки цікавого розповів! Далеко не все увійшло через брак місця.

«Рік Польщі в Україні: Польща і Україна разом в Європі» нагадує про створення атмосфери діалога між обома країнами. В мистецтві вона вже формується завдяки конкретній співпраці. Інститут книжки у Кракові планує розпочати серію «Польська бібліотека» в українському перекладі. У польських фільмах знімалися українські актори, зокрема Богдан Ступка, Руслана Писанка та Дмитро Миргородський — у фільмі «Вогнем і мечем», Богдан Ступка в головній ролі у «Давній казці». Солісткою Варшавської опери є українка з Рівного Ольга Пасічник, а соліст балету цього театру — Славомир Возняк. Мені випала нагода бачити, як вітали його глядачі після закінчення балету Мікіса Теодоракіса «Грек Зорба». Славомир, кажуть, зі Львова. Кілька років тому вийшов перший спільний українсько-польський документальний фільм «Далекі і близькі» про історію стосунків між Україною і Польщею – їх аналізують історики та діячі культури обох країн. З’явився у Польші, як бачимо, фільм про українського колекціонера та дослідника мистецтва. А яким буде наступний крок українців? Адже маємо багато спільного не тільки в минулому, а й у нинішньому житті.

15 березня 2004, Варшава.