Стосунки України й Болгарії мають довгу, орієнтовану здебільшого на культуру, історію. Так, саме болгарські просвітники Кирило й Мефодій поширили у нас першу писемну азбуку, саме завдяки болгарському посередництву ми тривалий час отримували богословську літературу з Візантії, що зміцнювало позиції православ’я на наших землях. Але розвиток болгарської культури був далеко не таким безхмарним, як то може здатися з огляду на її вплив у східній Європі. Турецьке ярмо спричинилося до освітніх, релігійних та мовних утисків, про які згадують автори фільму, подібно до того, як у нас ці утиски чинилися з боку імперії, у складі якої ми довго перебували. Тому й своє національне свято, День незалежності, болгари відзначають 3 березня — цього дня 1878 року було підписано Сан-Стефанський мирний договір, що означало кінець російсько-турецької війни і визволення болгар від османського ярма. Свято це є також святом весни, лелек та плодючості. Саме на його честь, як і заведено у болгар напередодні свят, усім глядачам перед показом фільму було подаровано традиційні стрічки на руку або китиці з червоно-білих ниток — «мартинівки». Це свято відзначають й українські болгари, що, бажаючи зберегти православну віру та інші елементи національної культури, мігрували в Україну.

Болгарське селище Буджак Одеської області, про яке йдеться у стрічці «Сьоме коліно», виникло в 1813 році. Серед перших його мешканців були пращури художника Павла Баламаджі (його живопис можна було оглянути після демонстрації фільму в Будинку кіно), він сам належить уже до шостого коліна переселенців. Саме в його розмовах із режисером Колевим народилась ідея створення фільму. Наскільки наболілою була ця ідея, можна судити хоча б зі слів Баламаджі, очевидно, багато разів обдуманих і зрештою вимовлених у фільмі: «Болгари, що живуть на батьківщині, немов риби у воді, вони не замислюються, що таке вода, ми ж — наче риби, викинуті на сушу». І хоча ці українські болгари зберігають свої традиції та мову, все-таки туга за «тим» повітрям, небом, пейзажем, людьми у них непереборна. Мабуть, тому на виставлених картинах художника ми бачимо здебільшого знайомі нашому оку пейзажі та мотиви (коні, соняшники), але забарвлені незвичними настроями, що чимось близькі до іконної піднесеності, трагічності й водночас гармонії, якої не порушує й суміш холодних і теплих тонів. Складається враження, що саме ці картини є несловесним поясненням того, яким чином туга за батьківщиною та прив’язаність до землі, що на ній ці болгарські родини живуть нині, поєднується у їхній самосвідомості та сприйнятті навколишньої дійсності.

Однією з рис такого самоусвідомлення залишається й традиційна болгарська кухня (бринза та червоний перець як символи Болгарії, м’ясні страви здебільшого за рецептами, вже перейнятими від турків, і, звичайно, різноманітні фрукти, виноград та вино), що є обов’язковим елементом будь-якого святкування, особливо такого значного, як весілля. Весілля, як ми бачимо з фільму, справляється двічі. Перше — церковне, друге — карнавальне, ось де вже можна побачити справжніх габровців із їх умінням сміятися з самих себе.

Документальний фільм А.Колева цінний не так своєю інформативністю (насиченою, зважаючи на менш як півгодинну тривалість фільму) чи порушенням окремих проблем (таких як наголошення на уважнішому ставленні до культур національних меншин), його вартість полягає радше у відображенні певного настрою людей, котрі мешкають поза межами батьківщини. Такий настрій зумів віддати, наприклад, Сергій Буковський у «Червоній землі», фільмі про життя українців у Бразилії. Чекають ще свого втілення теми українців в інших регіонах світу та інших національних меншин в Україні. Адже «рибам на суші» вода потрібна не менше, ніж рибам у воді.