Східні фільми відрізняються від голлівудських природою страшного. Якщо в останніх лякають зовнішнім (різноманітні потвори, оригінальність яких вже втрачається), то Схід пропонує радше інтуїтивно-сенсорну містику, що часто базується на контакті з «іншим світом», іншого роду матеріями. Страх, який іде зсередини людини, намагаючись оволодіти нею, значно сильніший за зовнішню загрозу, проти якої можна зусиллям волі себе мобілізувати (що з успіхом роблять усі голлівудські герої). Своєї мети фільм жахів часто досягає завдяки музиці, причому її роль далеко не другорядна. Уже з перших хвилин показу глядачеві дають зрозуміти, що саме він побачить. Для цього композитор пише у певній тональності, темпі, використовує високі ноти. Така музика може тривожити, лякати і без зображення, яке саме по собі залишається звичайною (тобто поза категорією містичного) розповіддю. Так є і у фільмі Хідео Накати «Темні води», що демонструвався у рамках Днів японського кіно в Україні. Щоправда, тут камера долучилася до нагнітання страху, коли раптово впритул наближалася до предмета загрози в момент його надмірної активності. Але є в картини інша грань, яка, на мою думку, привертає значно більшу увагу. Це проблема материнства й дитинства.

У фільмі йде мова про те, як Йосімі Мацубара влаштовує своє життя, аби суд після розлучення з чоловіком залишив дочку Ікіко з нею. Жінка поселяється у найманій квартирі, йде на роботу, віддає дитину в дитячий садок. Але її душевний спокій руйнують вода, що протікає зі стелі, червона сумочка, що раз у раз з’являється десь поряд, та привид маленької дівчинки. Наприкінці стає зрозуміло, що то привид малої сусідки з верхнього поверху, яка загадково зникла (втопилась у резервуарі з водою) два роки тому. Її душа прагне віднайти спокій, а понад усе материнську любов та опіку. Свого часу про неї часто забували, не приділяли належної уваги. Міміко була самотньою, тому прагне помститися, відібрати частину щастя в інших. Коли привид намагається задушити жінку, лише слова Йосімі: «Так, дівчинко, я твоя мати», заспокоюють Міміко. Вона забирає «свою» маму до себе. Таким чином, жертвуючи собою, Йосімі Мацубара рятує життя власної дитини.

Проблем дитинства режисер торкається і з юридичного погляду. Розлучення батьків травмують психіку дітей, вони стають своєрідним трофеєм у боротьбі двох дорослих. Дитина — це цілий світ, вона потребує не лише матеріальної допомоги, а передусім душевного тепла, психологічної підтримки, розуміння, ласкавого слова. І до кожної дитини має бути особливий підхід. Бо через нестачу любові діти стають жорстокими, схильними до антисуспільної поведінки, до злочинів. Хоча Йосімі Мацубара виросла в не дуже хорошій сім’ї, її доня не була обділена ні увагою, ні піклуванням. І материне серце зрозуміло й потребу іншої дитини. Роздуми над цією глобальною проблемою змушують зробити висновок: наскільки спокійнішим і простішим було б життя, якби дітей виховували належним чином. Адже встановлено, що мало не всі злочини коять люди, що в дитинстві були скривджені, зазнали моральних, психологічних травм.