Фабула та концепція «Маринованого аристократа» Ірени Коваль така:

представник слов’янського світу їде в англосаксонський світ, щоб прислуговувати. Але в типово консервативній сім’ї, що складається з двох старих, починає поводити себе як анархіст.

Цікаво, що ці Фініс та Фіона, коли якось за обідом пропонують йому зіграти роль їхньої дочки (якої або ніколи не існувало, або не існує зараз), самі провокують наймита з України актора Бориса на такий розвиток подій. Актор пропонує старим різні ролі, наприклад, палкої коханки та офіцера (або ж гетьмана Мазепи) й так почувається творчо майже щасливим, аж доки не отримує звістку про зраду дружини. Актор погоджується на нову роль пса, запропоновану старим. Це виявляється містком до ролі кадебіста (умовно кажучи). Але коли Борис дізнається по телефону від дружини, що її зрада — не плітки родичок, а таки правда, він перетворюється з пса-філософа на пса-тоталітариста. Войовничий аристократ змушує старих грати ролі слуг, споює їх самогоном. А щоб зупинити всі ці метаморфози, старий вбиває Бориса. Стара маринує його тіло. Дружина актора, яка в Україні встигла стати бізнес-леді і раптово нагодилася на такий фінал, купує інсталяцію за шалені гроші.

Режисер Станіслав Мойсеєв вирішує останні сцени такого сюжету майже всупереч автору. Старі вбивають актора разом, перебуваючи в цей час у ролях агітбригадних персонажів радянського театру 20-х років в «прозодежде» Мейєрхольда з червоними зірками на пролетарських кепках (художник по костюмах Олена Дробна). На противагу тексту Коваль старі існують у виставі як певний моноліт. Стара втрачає свою поетичність, протилежну цинізмові старого. В подачі Вікторії Авдєєнко Фіона видається сексуально нереалізованою, а не романтичною натура, а тому її замилування Борисом, який плаває у маринаді, немов огірок, у виставі виглядає не як захоплення художника своїм шедевром, а як некрофільство. Це спантеличує глядача, адже до того вистава текла, як життєвий абсурд, немов ріка, що намотує кілометраж у гористій місцевості. У виставі враження від вбивства актора таке, ніби ріка раптом, на одному з віражів, впадає у зимовий пейзаж і плин життя замерзає, скутий англосаксонською вічною мерзлотою. Цей, уже мистецький, абсурд зупиняє сюжет і зупиняє життя актора. Його дружина (Ірма Вітовська) з’являється в образі Мерилін Монро і «рече» фатальним голосом: «Ти хотів зіграти Мазепу, от і маєш!». Між іншим, актор плаває у формальдеґіді у фраку. Напевне, режисер хотів виправдати назву «Маринований аристократ», і українська шляхетність з її козацькими шароварами здалася йому непереконливою. Що ж до Західної Європи, то її мистецька реальність підкидає й більш натуралістичні вирішення, наприклад, Деміен Гьорст у своєму «Романсі в часи непевності» подає до споглядання образи апостолів Христа у вигляді замаринованих коров’ячих голів.

«Маринований аристократ» Ірени Коваль, таким чином, дещо насміхається над англосаксонською консервативністю всерйоз, бо вона часто обертається анархістськими мистецькими витівками. Разом з тим у п’єсі відчутна також іронія щодо консервативних форм та образів українського мистецтва з його обов’язковими національними героями типу Мазепи, а з цих причин було б важливим закінчити мрію актора зіграти Мазепу логічним до цієї мрії консервуванням його тіла у вимріяному іміджі.

Ще один принциповий момент, що стосується сценічної редакції п’єси: в авторському тексті актор Борис грає і себе, і дружину, яка випроваджує його за кордон на заробітки. Його Ніну ми бачимо тільки через нього самого. З першого монологу актор уже за кордоном і тільки згадує дружину та екстремістський український побут. А тому несподіваним виявляється фінал, коли він проголошує перед собою замаринованим монолог Ніни.

Станіслав Мойсеєв бере на роль дружини Ірму Вітовську, і це — не просто функціональне полегшення ролі Олексія Вертинського, а дуже вдала режисерська концептуальна знахідка. Дружина весь час присутня у житті актора як його сексуальна фантазія. Цей фантом деколи добрий, деколи злий. Вона раптом з’являється у вигляді Білочки з рудим величезним хвостом (як прийнято було малювати на радянських новорічних листівках) і сідає, немов чортеня, йому на плече. Дружина виростає раптом мухомором з того українського лісу, в якому закохані Борис і Ніна збирали гриби. А ще вона з’являється актору як посмертна нагорода — бізнес-леді в образі Мерилін Монро. (Нічого дивного, українські ділові жінки дуже часто ігнорують феміністичні унісексуальні стилі, підкреслюючи форми хутряними манто. В цьому, як на мене, якраз і захована їхня вбивча сила). Цікаво, що внутрішній світ Бориса є відкритий для старих: дружина в різноманітних еротичних іпостасях є для всіх персонажів груповою галюцинацією і коли вона з’являється, всі на сцені ціпеніють, а в залі регочуть.

У цій п’єсі не тільки Борис є актором. Силою своєї внутрішньої, духовної реальності він пробуджує в старих ті сили, які ними рухають, пристрасть до лицедійства. Немічні люди, які спочатку не можуть піднятися самотужки з нічних горщиків, раптом виявляються пристрасними, хоч і підтоптаними, гуляками. Старі можуть танцювати, бавитися у коханців і т. п., напевне, тільки тому, що це роблять демони, які сиділи в них ціле життя і не мали змоги реалізувати себе в занадто «правильному» оточенні. За висловом відомого німецького хореографа і режисера Піни Бауш, цікавим є не те, як люди рухаються, а те, що ними рухає.

Через те, що у п’єсі постійно відбувається гра у грі, драматургією задана велика дистанція між виконавцями ролей та персонажами. Надмірне наближення до персонажів у стилі психологічного театру могло б зруйнувати їх. Валерій Легін та Вікторія Авдєєнко в ролях Фініса і Фіони використали той досвід, який здобули в «Голомозій співачці» Ежена Йонеско, у «Чеканні на Ґодо» Семюела Беккета та в інших виставах Експериментального театру при НаУКМА. Ці актори вільно почуваються у матеріалі і трактують персонажів по-своєму. Наприклад, Фіона у трактуванні Авдєєнко — пристрасна жінка, що не змогла із чоловіком-сухарем реалізувати свою романтичну жіночність. В одній із комічних сцен старі танцюють, споєні і вбрані Борисом. Фіона в червоному платті, на високих підборах і з червоним величезним абажуром на голові замість капелюшка, а Фініс у червоному, вишитому золотом костюмі. Після того, як вони виходять з нав’язаних українцем образів, повертаються до себе і Фіона говорить у зал: «Цей лицар знайшов у мені нереалізовані потреби, таке вогненне місце», то в залі западає дорогоцінна тиша співчуття, тиша взаєморозуміння персонажа і глядача. Валерій Легін ще більше загострює ґротескний образ Фініса, перетворюючи його майже на монстра з якогось американського фільму про інопланетян. Олексій Вертинський посилює ліричність свого героя, несподівано виявляючи нові грані обдаровання...

І у п’єсі, й у виставі кульмінація настає тоді, коли Борис стає собою, коли він запрошує на «аристократичний прийом» образи-тіні зірок зі свого світу, світу історії України та її сьогодення; коли в ньому миряться пес і людина; коли він повертається на обжиту територію своєї душі, внутрішню батьківщину, яку він відкрив у собі тільки на чужині. Але саме тоді Захід його й убиває.

Через кульмінацію драматург ніби декларує ідею, що слов’янській світ з його екстремістськи-революційним способом існування, що так активно проникає на Захід, становить психологічну загрозу його мешканцям, які киснуть у звичному комфорті. Захід врешті переробляє, утилізує, консервує актора, робить з нього фетиш, до якого молиться і стара англосаксонка, і нова українка.

Дехто з критиків зауважує, що пародійований шляґер Алли Пугачової, яка з’являється на «аристократичний прийом» в останній сцені і приєднується до товариства братів Кличків, княгині Ольги та ін., вже занадто «капустяний». Але що міг протиставити актор стихії британського поп-року, який вирвався зі старих після прийняття українського самогону? Тільки буйство зірки радянської естради. Це зі світу його юності, він купався в її піснях так, як старі у сцені гри у крокет на початку вистави, коли Старі постали, немов у кадрах з фільму, маскулінного вигляду молодятами в білому вбранні, а через хвилину з’явилися ґротескними страшидлами за довгим порожнім столом. Театральний монтаж атракціонів – і в двері постукав Борис із квітучою свічкою київського каштана в руці...