Уперше й востаннє я розмовляла з Ярославом Михайловичем Стельмахом у фойє Національного театру ім. І.Франка перед виставою за його п’єсою «Кохання у стилі бароко, або Любов з неохоти», здійснена Сергієм Данченком, якого драматург дуже поважав і до якого ставився з теплотою. За віком він годився мені у батьки. Але під час розмови переді мною стояв юнак. Водночас щира, по-дитячому беззахисна усмішка та глибокий сум і безпорадність у сяючих очах. Цей стан передав актор Київського Молодого театру Олексій Вертинський у виставі «Синій автомобіль» у постановці Ігоря Славінського. І хоча ця п’єса не є автобіографічною, сповідальні, сокровенні моменти становлення драматурга як особистості (батько був для нього ортодоксальним авторитетом), його творчі поразки – повість «Химера лісового озера», адаптована для театру, та перемоги – успішні постановки, зокрема «Кохання в стилі бароко», передано актором із парадоксальною точністю. Спогади життя перетворилися на жартівливо-болісну сентенцію. Актор знайомить читача з мінливим світом життя драматурга: чому він обрав цей шлях, чому професія спостерігача за власним духовним світом та способом життя інших є найболіснішою, але й найблагодатнішою? Недарма ж першими його читачами були діти. Гортаючи ці сторінки, глядач починає мислити категоріями добра і справедливості, що їх сповідує митець. І тоді його біль за минулими та нездійсненними сподіваннями – письменник мріяв «зробити щось зовсім нове» — стає нашим, ми відчуваємо спорідненість душ. Актор, сміючись крізь сльози, змушує нас повернутися до себе, зрозуміти себе, а можливо, й вибачитися перед самими собою. А чи зможемо?

З часу написання цієї п’єси до її сценічного втілення минуло вісім років. «Я знав, що ця п’єса довго не йтиме, але мені дуже хотілося її написати. У театрах тоді добре йшли інші мої твори, і я вирішив зробити таку собі ліричну павзу, написати щось для душі... Я дозволив собі забути про все й писати те, про що вже давно хотілося розповісти. Робота над цією п’єсою мене дуже виснажила, я потім певний час взагалі не знав, про що ще можна в цьому житті написати?.. Мені дуже добре писалося, я вклав у «Синій автомобіль» багато емоцій, душі... Те, що робить актор Олексій Вертинський, мені страшенно подобається... тепер маємо прекрасну виставу», — згадав драматург в одному з інтерв’ю.

Я жадібно розпитувала його про нові задуми та їхню реалізацію. А він делікатно намагався уникнути прямої відповіді. На жаль, доля дарує нам подібні зустрічі доволі рідко. Проте навіть під час цієї єдиної цікавої розмови я відчула внутрішню незалежність Ярослава Михайловича. А, як відомо, головним чином духовна свобода породжує страждання. Адже інтелігентна людина, інтелектуал не може бути по-справжньому щасливим, коли навколо панує духовний безлад. І все ж, він дарував кожному надію і віру. Сподівався, що ми от-от станемо кращими. Не стали. Його світла постать була точкою відліку на шляху порядності та незбагненної простоти. Мудрий шепіт митця (саме таким чином він спілкувався з аудиторією своїми творами, вони не несли агресії та не захаращували нашу свідомість) був дієвішим за безглуздий крик ораторів-руйнівників, які правлять бал у мистецтві: пропаганда фільмів жахів, порнопродукція, антимистецькі твори, нездоровий космополітизм. Впевнена, він дуже любив людей, адже щиро цікавився їхніми стосунками. Його твори мали духовне походження. Серед буденного хаосу він намагався досягти гармонії.

Ярослав Михайлович почав писати п’єси з 18 років. Всі, від «Митькозавра з Юрківки» (1976) і до «Коханого нелюба» (назва вистави «Кохання в стилі бароко», 1999), були написані ним у діалозі з власною совістю. І хоча сьогодні більшість людей наполегливо і свідомо відмовляються від свого призначення творити добро, Ярослав Михайлович не намагався виправдовувати або засуджувати, а прагнув зрозуміти вчинки своїх героїв. Тонка психологічна лінія у зображенні їхніх характерів є доволі виразною. Драматург завжди намагався дістатися належної глибини у розв’язанні проблем своїх персонажів. Напевне, саме тому його п’єси з великим успіхом йдуть майже по всіх театрах України. Протягом тривалого часу відбувалося не менше 20 прем’єр вистав на рік за його творами. Наприклад , «Шкільну драму» поставили не тільки в Київському

театрі драми і комедії чи в Івано-Франківському українському музично-драматичному театрі, а й в українському театрі Пряшева (Словаччина). « Синій автомобіль» — у Вінницькому театрі-студії під керівництвом Вахтерова, у Київському Молодому театрі та Єреванському театрі для дітей та юнацтва. А «Коханий нелюб» зачарував не лише Київ, Тернопіль або Львів, а й Одесу, Черкаси, Харків та Донецьк.

Письменник завжди у дорозі. Ярослав Михайлович мандрував свідомостями. «Лише спокій дає нам можливість роздумувати над істиною», — говорив Сенека. Отож і зникав Ярослав Михайлович на свій хутір Бурлаки, що на Полтавщині, а вже звідти привозив нові переклад чи п’єсу. Його людяність та доброта, а головне — вміння спілкуватися з іншими є справді Божим даром. Він прагнув цілісності й, напевне, знайшов шлях до себе. Тримаючись власного коріння, він «мужньо переносив те, що не міг змінити».

Він переклав твори, серед яких: « Портрет митця замолоду» Дж.Джойса (1975), «А за тим пропав і слід» Д. Вассермана (1987), «Бал злодіїв» Ж. Ануя. Писав книжки для дітей: у видавництві «Веселка» вийшли його «Манок», «Химера лісового озера» (окремими виданнями — естонською, німецькою та угорською), «Якось у чужому лісі» (окремо — словацькою), «Найкращий намет», «Митькозавр із Юрківки». У видавництві «Молодь» –«Вікентій Прерозумний», у «Радянському письменнику» – «Запитай колись у трав» та «Провінціалки», а у «Вищій школі» – «Голодний, злий і дуже небезпечний». Писав він і сценарії, за якими поставлено фільми. Серед них: «Циганка Аза» (1986), «Провінціалки» (1988), «Дияволиця», «Киценька», «Заручини» з телесеріалу «Острів любові» (1994), «Бабин Яр» (1996).

Ярослав Михайлович шукав у житті правду. Головним принципом його життя була порядність. Він любив і розумів акторів і режисерів, хоча вони, можливо, не завжди доносили його задуми. А вони сьогодні та, впевнена, завжди згадуватимуть його теплим словом. «Зважаючи на те, що у творчій атмосфері не вистачає делікатності й любові одне до одного, я ніколи не бачив його сердитим, злим. Навіть якщо йому щось не подобалося, у нього вистачало внутрішньої сили, природного таланту, інтелігентності не виносити це на широкий загал. Він навіть не дорікав тій людині, до якої не дуже гарно ставився. У нього була широка душа», — згадує актор Національного театру ім. Івана Франка Олексій Богданович.

Ярослав Михайлович дуже багато не встиг сказати, можливо, для того, щоб ми його краще зрозуміли. Парадокс, але правда. Ми вперто не хочемо розуміти тих, хто поруч, доки вони не йдуть від нас. В одному з інтерв’ю Ярослав Михайлович зазначив: «...Я роблю те, що мені подобається. І заробляю собі цим на прожиток... Я не знаю, що трапиться завтра. Припинять театри мене ставити, і стану я безталанною людиною. Талант залишиться, а талан пропаде. До цього завжди треба бути готовим... Все добувається трудом і терпінням, і розумінням людей і оточуючого світу, але, на жаль, осягаєш це лише з роками... Були б лише сили, щоб жити, і душевний спокій, аби не озлобитися...»

30 листопада Ярослав Михайлович святкував би своє 55- річчя. Як завжди, у щирій, теплій компанії друзів. Численні нагороди і широкі можливості реалізації його творів не здатні визначити повною мірою талант митця, його складний внутрішній світ. Сподіватимемося, належне вивчення творчості митця ще попереду. Він залишається з нами, допоки ми читаємо його книжки, насолоджуємося перекладами, допоки чуємо голоси його персонажів зі сцени, дивимося фільми, створені за його сценаріями. Недарма ж мудрий Сенека стверджував: «Ми не вмираємо — ми лише ховаємося у природі: оскільки дух наш вічний».