Проте не тільки екранним задумам не судилося віднайти своє втілення. Не менш тернистим був шлях Довженка — педагога. Дозволимо собі вважати, що вступ до Глухівського вчительського інституту не був випадковістю. І хай викладання фізики, природознавства і гімнастики в гімназії не приносило майбутньому кіномитцеві повного творчого задоволення, тому він вирушив шукати своєї реалізації на інших теренах. Однак, прагнення поділитися знаннями, досвідом лишається у Олександра Петровича назавжди.

Оволодівши професією кінорежисера, він, вже уславлений і знеславлений автор «Землі», охоче прийме запрошення викладати у щойно відкритому в Києві кіноінституті.

В центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) знаходимо такі рядки: «16 листопада 1930 року відбулося засідання методичної комісії. З режисерської справи Олександрові Довженкові та Миколі Шпиковському доручили розробити протягом декади (десяти днів) програми з режисури для всіх відділень художнього факультету: режисерського, операторського і сценарного»[2]

На цьому засіданні була підтримана пропозиція згаданих режисерів про організацію методичних лекцій з мистецтва, зокрема Сергія Ейзенштейна та Дзиґи Вертова

Та попри прагнення митця працювати з молоддю, попри щире бажання майбутніх режисерів навчатися майстерності у автора «Землі», все завершилося лише вступною лекцією, яка справила на студентів незабутнє враження і лишилося дороговказом на довгі роки творчої праці.

Проте обставини склалися таким чином, що все стає на перешкоді роботі Довженка з молоддю.

Причини наводяться різні: і стан здоров’я (Довженка вже тоді мучила стенокардія: «У мене зараз сильна гіпертонія загрозливого типу».[3] і велика завантаженість (Довженко готувався до зйомок фільму «Іван»). Та глибинне коріння того, чому один із найвидатніших майстрів світового кіно так і не зміг працювати з молодими кінематографістами, слід шукати в іншому. Тож дамо слово Довженкові: «Навіть студенти, що відбували практику в моїй групі («Іван»), вважалися в інституті довженкістами, тобто контрреволюціонерами в кіно. Я був позбавлений можливості виховувати кадри. А в тому, що мене не запросили до Київського кіноінституту хоча б лектором, я вбачав небажання, щоб хто-небудь у мене вчився.» [1,31]

І все ж, студенти Київського державного інституту кінематографії намагалися переймати безцінний досвід митця. Вони не втрачали надії, що по закінченню «Івана» Довженко розпочне обіцяні лекції з курсу режисури. Та то були марні сподівання — Довженко залишає Київ: «У 1934 році Довженко залишає Україну, рятуючись від хвилі репресій проти національної інтелігенції».[4]

В «Автобіографії» цій події присвячено кілька гірких коротких рядків: «Я виїхав до Москви, щоб більше не жити в українському оточенні, не бути одіозною фігурою і не мучитися від різних випадковостей. Я почав працювати на «Мосфільмі» [1.32]

Там Довженко знімає «Аероград». Тепер нам відомо, що на батьківщині на митця чатувала смертельна небезпека. Маховик репресій вже розкручувався на повну силу. Ті, хто не бажав потрапити до лабет НКВС, уже піднесли револьвер до скроні. Вже готувалися до своєї останньої подорожі Лесь Курбас. Відправляли на Соловки поетів, художників, акторів.

І все ж Довженкові випало через певний час повернутися на батьківщину. Доля розпорядилася таким чином, що саме Сталін замовив митцеві фільм: «За ним борг – «Український «Чапаєв»!»[5]. Тепер Довженко почував себе повною мірою захищеним від репресій. Незважаючи на всю свою завантаженість підготовки до зйомок «Щорса», митець не полишає думки про створення своєї творчої майстерні.

Не залишаючи поза увагою студентів Київського державного інституту кінематографії, для яких самі зйомки «Щорса» стали великою школою майстерності, Довженко починає працювати з групою театральних режисерів і акторів, які мають оволодіти професією кінорежисера.

У книзі «Уроки Олександра Довженка», знаходимо цікаву розповідь колишнього студента Володимира Галицького.

В травні 1935 року Олександр Довженко відкриває в Києві, куди він приїхав з Москви для «вивчення матеріалів, пов’язаних з життям і діяльністю М. Щорса»[6], власну майстерню.

Це одна з найменш досліджених сторінок педагогічної діяльності Олександра Петровича. І разом з тим, на нашу думку, одна з найпринциповіших. Судячи зі свідчень тих, кому випало стати студентами цієї групи, зокрема Галицького, здається незаперечним, що Довженко надзвичайно відповідально і серйозно поставився до цієї роботи.

Він значну увагу приділяє методиці викладання професії, зважаючи на те, що у більшості своїй, його слухачі вже працювали з фаху, хоч і як театральні режисери. Зважаючи на це, Довженко шукає особливий підхід до такої аудиторії.

Та повернемося до події, яка багато років становила білу пляму життя Олександра Петровича Довженка, — йому надали можливість відкрити власну режисерську майстерню.

Володимир Галицький у своїй статті «Повертаючись в минуле...» згадує, як у травні 1935 року він, вихованець Харківського, а потім і Московського театральних інститутів, потайки мріючи про кінематограф, почув, що київська кіностудія «Українфільм» набирає молоду театральну режисуру в особливу майстерню під керівництвом Олександра Довженка.

Допущених до іспитів було чоловік двадцять. Для Довженка серед уцілілих старих дерев побудували двоповерховий будинок, який і зараз є на студії: це «Щорсівській» павільйон».

На другому поверсі в кімнаті, з якої ще не вивітрився запах фарби, відбулася перша зустріч абітурієнтів з Олександром Довженком.

Після привітання, Олександр Петрович уважно вислухав автобіографічну розповідь кожного з абітурієнтів, потім почав запитувати. Певна річ, дехто не зумів відповісти, деякі виявили дитячу наївність. Можливо, зараз це виглядає смішно, але тоді «...як же недосконало ми виглядали в його очах! Наша недосконалість розпалювала його свіжий педагогічний апетит, бажання нас перебудувати»[7.184].

Дуже прискіпливо ставився Олександр Петрович до відбору серед абітурієнтів. Незважаючи на його співчутливе ставлення до абітурієнтів, до кінця іспитів залишилось дванадцять чоловік, найбільш серед них було театральних режисерів і акторів.

Хто ж серед них був? Пошлемося на свідчення режисера С.Цибульник, що їх записала директор музею О.Довженка Т.Дерев’янко. Цей документ люб’язно надала провідний фахівець Музею Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка Віра Йосипівна Комісаренко. Ось ці прізвища:

1. Сасим Микола Степанович.

2. Ференц Теодозій Михайлович.

3. Крикун Григорій Тимофійович.

4. Дробинський Борис Костянтинович.

5. Нікітін Юрій Васильович.

6. Галицький Володимир Олександрович.

7. Довбищенко Віктор Семенович.

8. Іщенко Олександр Семенович.

9. Гольдштейн Буся.

10. Вершигора Петро Петрович.

11. Казнєвський

12. ?

Прізвище дванадцятого поки що лишається невідомим: Суламіф Мойсеївна Цибульник не побажала його назвати з особистих міркувань.

У книзі Галицького знаходимо підтвердження, що саме таку кількість абітурієнтів було зараховано на курс.

Вступне слово Олександра Петровича: «Люди ви дорослі, самі багато знаєте, навчати вас як школярів, не будемо. Це майстерня, виходить, будете майструвати самі. Кіно має потребу у нових людях. І я сподіваюся, що з нашого задуму щось вийде».[7,185]

Цікаві спогади про методи педагогічної діяльності Олександра Петровича. Він почав прощупувати, який же багаж у його студентів, наскільки вони підготовлені для нової діяльності, при цьому згадувалися прізвища Ейзенштейна. Дзиґи Вертова, Пудовкіна, Чапліна.

Довженко, хоча і порекомендував читати статті «вченої людини» Ейзенштейна з відтінками теплого гумору, все ж було видно, що він не мислить обійтися в навчальному процесі без наукових праць Сергія Михайловича, який інколи приїздив з майстер-класами до Київського державного інституту кінематографії.

Хоча сам Довженко не цитував Ейзенштейна, оскільки дуже рідко вдавався до цитування, великих теоретичних доповідей не робив, намагався побудувати навчальний процес як аналіз практичних студентських завдань.

«Кіно — мистецтво ока, що бачить світ і за допомогою апарата фіксує людське життя в його соціальних відносинах, — казав Олександр Петрович. — Спостереження життя, участь у ньому, проникнення в його сутність, розуміння історичності всього, що відбувається у світі, створює режисера. Але потрібно знать і ремесло. Гарне опанування технічних пристроїв і засобів нашого мистецтва. І потрібно починати з фотографування. Треба навчатися самостійно фотографувати. Фотокадр статичний, але ви його зрозумієте як динаміку, що зупинилась. Тоді у вашій уяві почне виникати закадрове життя. А почнете виконувати знімальні завдання, це уміння вам згодиться. Там безперервна динаміка, рух, його потрібно розумно, серйозно, докладно обґрунтовувати, щоб усе в кадрі було міцно. Потрібно навчатися будувати кадр композиційно й емоційно. Потрібно відчувати кадр як простір і зрозуміти, що він нескінченно ємкий».[7,185]

Студентам видали нові фотоапарати, як ними користуватися навчив студійний фотограф, і кадрування дійсності розпочалося: на натурі та в інтер’єрах, самі проявляли та друкували, швидко манжети рукавів змінили колір від постійного «купання» в розчинах.

Одним із завдань було кадрування картин, перший раз це робили за картиною Сурикова «Ранок стрілецької страти». Потрібно було розгорнути її в епізод, написати літературний сценарій і замальовки до нього.

«Шукайте думку! Переводьте статичну живописну композицію на мову динаміки, руху, дошукуйтеся суті. Засоби вираження потрібно підбирати для вираження суті!» [7,186] – наполягав Олександр Довженко з крейдою в руці біля дошки, аналізуючи композиційні прорахунки студентів.

Його заняття, за словами Володимира Галицького «не були академічними лекціями педанта-викладача. Ніякої системи в своїх бесідах він не дотримувався. Він сам режисурі спеціально не навчався, прийшов до неї як художник і мислитель, який намагався через мистецтво покращити оточуючий нас світ»[7,186].

Довженко ділився своїми думками, інколи ніяковіючи з того, що казав, і дуже радів, коли зустрічав розуміння. Цікаві були розповіді про зйомки «Аерограда», який він щойно закінчив.

Олександр Петрович добре знав побут і звичаї українського народу, з великою теплотою і любов’ю розповідав і показував сценки з народного життя, привчаючи студентів уважно спостерігати за найменшими дрібницями, з яких і складається життя.

Довженко вважав, що потрібно дивитись фільми, вивчати історію кіно. Викладач Київського кіноінституту, кінокритик Георгій Олександрович Авенаріус читав курс лекцій з історії кіно. Студенти спочатку разом з ним а потім і самостійно дивилися фільми зі студійної фільмотеки.

Демонстраційні зали були завжди заповненні, але студенти намагалися приходити раніше, щоб за день продивлятися щонайменше по два — три фільми, тому що ніякі лекції не можуть замінити цей спосіб навчання.

Скоро студенти звернулися і до фільмів свого майстра: історичний живопис «Звенигори», символічну образну силу «Арсеналу», але найбільше всіх схвилювала «Земля», її дивилися три рази.

Історію світової драматургії викладав відомий поет Яків Григорович Савченко (згодом репресований), який вражав всім: міцною статурою, імпозантністю, яка могла зрівнятися навіть з довженківською («тут відчувався вплив його дружини, відомої у ті часи оперної співачки Оксани Колодуб»[8.69]). Цікаво було, що Яків Савченко і Олександр Довженко були друзями, і їхні бесіди у сквері біля інституту чи на території кінофабрики, де Савченко працював одним із редакторів сценарного відділу), були гарною школою для студентів, які завжди юрмилися довкола них.

Педагогічна робота захоплює Олександра Довженка: «Я думав тоді, що тільки з другого року навчання мені доведеться переключити своїх учнів з області театральної культури до кінематографу. Зараз я переконався, що потрібно поводитися інакше: із самого початку вести заняття в практичному плані, більше давати знімати, більше робити епізодів і основу викладання будувати навколо сценарію».[7,190]

Треба зазначити, що сценарії для своїх фільмів Довженко писав сам: «Я двоголовий змій — режисер і сценарист в одній оболонці. Коли я пишу сцену для акторів, я одночасно представляю її і як режисер. Пишу сценарії я не від гарного життя. Зовсім не тому, що мені хочеться знімати тільки за власними сценаріями — марнославство заїло. Ні! Навпаки! Я з великим задоволенням знімав би за чужими сценаріями... Але немає гарних сценаріїв. А поганий я можу написати і сам». [7, 206]

«Я не хочу робити зі своїх учнів сценаристів, але хочу, щоб вони зрозуміли, як будується сценарій і як з ним треба працювати. До цього приєдную знімальні завдання». [7,190]

Як згадує колишній учень Олександра Петровича, рецензії майстра на студентські роботи були дуже короткі. «Цікаво», або «це, ви знаєте, не того», а висновки вже робили самі студенти.

Згадаємо слова Довженка: «Двоє дивляться вниз, один бачить калюжу, інший – зірки»[9]

Вплив Довженка та його постійна увага і намагання прищепити студентам мистецьке осмислення навколишнього життя були для них досить сильними подразниками творчості.

В липні 1937 року студенти приїхали до Ірпінського Будинку творчості письменників України, де в той час жив Довженко. Олександр Петрович в домотканій одежині, схожий на своїх дідів, запросив студентів пройтися на веслах по Ірпеню.

Лекція чи бесіда почалася спочатку на човнах, потім перемістилася до затоки, де біля прип’ятих до мулистого дна човнів в очереті Олександр Петрович, виблискуючи очима з-під солом’яного капелюха, розмовляв зі студентами про кіно, про Чапліна, чиї фільми на той час гриміли по всьому світу, про власний метод підбору акторів: «У кіно повинні потрапляти найбільш характерні, типові індивідуальності, що втілюють у собі красу національного типу, його еталон. Кожна національність за століття існування виробила відмітні риси і властивості статури, кольору волосся, характеру, ходи, трудових звичок, соціальних прикмет, віку. Акторів я розшукував у гущавині народних мас, розвивав те, що їм дала природа, виявляв їхні здібності, різні для різних жанрових задач, і зводив їх у ракурс поетичності. Це однаково стосувалося і негативних, і позитивних персонажів. Мені потрібні були виконавці без безглуздих і вульгарних прикмет етнографічного штампу. Але вже в «Щорсі» я свій підхід розширив. Там зажадали ускладнені характери. Однієї типажності тут недостатньо». [7, 192]

Плани Олександра Довженка, незважаючи на здоров’я, що погіршувалося, вимагали все більших зусиль.

Можливо тому, як зазначає Володимир Галицький, «педагогічний експеримент Довженка замкнувся на початковій стадії. Професійні сценаристи з нас не вийшли. Але ми навчилися розмовляти мовою кіно..» [7, 193]

Поступово майстерня танула. Не було випуску, видачі дипломів. Одних прийняло кіновиробництво, інші пішли в знімальні групи довчатися, інші поверталися до театрів.

А з нерозшифрованих записів Тетяни Дерев’янко, можна зрозуміти, що більшість студентів в 1937 році була репресована.

Хто ж були ті, що певний час навчалися у майстерні Довженка, як склалася їх подальша доля? Серед цих імен, мабуть найбільш відоме Петра Петровича Вершигори. З 1938 року працює режисером на Київській кіностудії. «Тут він створив кілька короткометражних художньо-документальних стрічок»[10]. Під час Великої вітчизняної війни воює спочатку в Червоній армії, потім в партизанському загоні С.Ковпака. В цей час О.Довженко писав своєму учню: «Пишіть якомога більше... Пам’ятайте — Ковпак повинен залишитися в мистецтві і в історії України. Я думаю, пройде війна, і ми створимо про нього і про вас картину». І невдовзі після війни фільм за твором П.Вершигори «Люди з чистою совістю» розпочинають знімати режисер Борис Дмоховський, оператор Михайло Чорний і художник Олександр Бобровников. В головних ролях задіяні А.Бучма, Д.Мілютенко, П.Березов, всі інші доручено студентам Київської школи кіноакторів: Вікторії Дольскій, Віктору Левченко, Галі Надточій та іншим. Фільм розпочали знімати в середині серпня 1947 року, а вийти на екран, як свідчить стаття В.Березовського «Люди з чистою совістю», надрукована 26 серпня 1947 року в «Молоді України», повинен у «квітні наступного року»[11] Що ж, або, хто ж, зумів зупинити вже розпочаті зйомки про героїв війни, екранізовані за твором Героя Радянського Союзу, генерала П.Вершигори, поки що невідомо, але, на жаль, глядач так і не побачив фільму.

В збірці фільмів Кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка знаходимо, що в п’ятдесяті роки двадцятого сторіччя Григорій Тимофійович Крикун зняв як режисер-постановник фільм «Над Черемошем», хоча в збірці членів Спілки кінематографістів ніяких відомостей про нього немає.

Відомо також, що Казнєвський займав досить високі посади на телебаченні. На жаль, доля інших з них залишається невідомою. Отже, залишимо за собою право подальшого пошуку, щодо долі тих митців, які пройшли Довженкову школу в далеких тридцятих.

1 Довженко О. П. Твори: В 5 -ти томах. Т. І. — К.: Дніпро, 1983. — С.450.

2 Центральний державний архів вищих органів влади та Управління України (ЦДАВО України). — фонд 1238. — оп. 1. — сп. 196. — арк.. 703.

3 Довженко О. П. Твори: В 5 -ти томах. Т. 5. — К.: Дніпро, 1985. — С. 336.

4 Комп’ютерна версія (2 — CD-ROM) «Енциклопедія кіно Кирила і Мефодія» (спеціальне видання для України), 2002.

5 «Пролетарій», № 103 від 27 лютого 1935 року.

6 Олександр Довженко. Літопис життя. Фільми. Малюнки. Задуми. — К.: 1994. – С.27.

7 Уроки Александра Довженко : Сб. статей. — К.: Мистецтво, 1982. — С. 184.

8 Левчук Т.В. Тому що люблю: Спогади кінорежисера. — К.: Мистецтво, 1987. — 200 с

9 А.П.Довженко. Собрание сочинений в 4 т. Т. 2. М.: Искусство, — 1967. – С. 529.

10 Олексій Палажченко. Літописець полум’яних літ.// «Новини кіноекрану», №9, 1975.

11 В.Березовський . Люди з чистою совістю. // «Молодь України», 26 серпня, 1947.