Аристотель у «Поетиці» після фабули на друге місце за важливістю поставив у трагедії характери, а його сучасники наділили людей чотирма темпераментами — слабкого меланхоліка і сильних: нестримного холерика, жвавого сангвініка і загальмованого флегматика. Ця класифікація не задовольняла, і пізніші пошуки розрізнили людей за фізичними ознаками (астенік, атлетик, пікнік — Кетчер), за їхнім стосунком до оточення (екстравертивні та інтровертивні — Юнґ), а Шервуд, підсумувавши, навіть вивів десятибальний індекс темпераменту з вісцеротонічної і соматотонічної екстраверсії та церебротонічної інтроверсії. Своєю чергою, театральна практика вивела досить велику галерею типажів, поділивши акторів за їхніми психофізичними особливостями на амплуа: трагік, комік, соціальний герой, герой-коханець, резонер, простак, а до їх жіночих відповідників додала інженю, травесті, кокетку тощо. Повнішими характеристиками були наділені конкретні персонажі драматургічної класики і літератури — Гамлет, Річард ІІІ, Макбет, Ґобсек, Дон Кіхот, Санчо Панса, Чацький та інші.

Різні жанри кінематографа створили свій арсенал типажів. Вже у першому зрежисованому сюжеті братів Люм’єрів «Политий поливальник», запозиченому з тодішнього коміксу, бачимо заклопотаного садівника і збиточного хлопчиська, хоча останній міг би випадково стати на шланг і комізм ситуації залишився б, але автори воліли комедію характерів, замість комедії ситуацій, і досі цей жанр у кіномистецтві домінує. Психологічна мотивація вчинків героїв стає найвпливовішою ознакою фабулярного кіно, на відміну від документального, де присутність камери змушує неакторів маскуватися і позувати.

Еволюція кінематографа збігалася з розвитком різних психологічних шкіл і впливом їх на мистецтво. На зміну психофізичному паралелізму Декарта, що підсумував висунуті античними і ренесансними філософами різні версії взаємозв’язку фізичного і психологічного — пам’яті, волі, свідомості, відчуттів з фізіологічними процесами в організмі людини, приходить знов розмежування — вторинність психічних явищ вищої нервової системи кори головного мозку (І.Павлов) та підсвідомі, інстинктивні рушії поведінки людини і суспільних верств як біологічно запрограмовані. Цю теорію і термін «психоаналіз», впроваджені, здається, К.Г.Юнґом, спопуляризував З.Фройд, переакцентувавши увагу на лібідо як першооснову людських діянь на досвіді своєї клінічної практики, що відштовхнуло від нього того ж Юнґа, Аделя та інших. Персонажі модних на той час літераторів Ж.Сада і Захер-Мазоха затьмарили героїв Шекспіра і Сервантеса. Хоч автори літературними класиками так і не стали, але проблеми, табуйовані у попередніх цивілізаціях, (ті, що пов’язані з сексуальними перверсіями і підсвідомою їхньою мотивацією), заполонили уми дослідників та заінтригували кінотелегурманів, котрих уже не задовольняли мелодраматичні схеми, їм хотілося конандойлівської інтриги. Наукові пошуки збіглися з однією з ознак теорії драми.

Поступ відкриттів у фізіології та біохімії розчленував науку про душу і людські вчинки на різні спеціалізації — від суперечки про тотожність чуттів і сприймання між гештальтпсихологами та біхевіористами до психології груп: вікових, соціальних, професійних, до психіатрії і психоаналізу, опертого на статеві інстинкти. Від поетичної казки про любов Амура і Психеї не залишилось і сліду. Мудрі греки навіть придумали поняття kalokagathia — краса-добрість. Ім’я Психеї, доброї, лагідної істоти, котра зуміла задобрити ревниву свекруху Афродиту, раптом стало асоціюватися з психозами — хворобами і потворностями в людині, а борців з цим явищем – психіатрів і психоаналітиків – суспільство зробило героями. Раз є ремесло, то потрібний інструментарій праці, тож почалися змагання між теоріями. (Якщо пацієнтові недостатньо священика для сповіді, хай розповідає свої сни психоаналітикові). Але біда в тому, що суто цехові інтереси за допомогою мистецтва занадто «розкрутили» цю клінічну проблему, перетворивши її в суспільно значущу. Поодинокі колись випадки хвороби так активно пропагувалися, що вона вже перетворюється на тотальну — купа людей має престижну роботу, дослідники — теми для науки, уникаючи плати митцям за рекламу, а суспільство має клопіт з підлітками і злочинами збоченців.

У схему (фантазії другорядних літераторів, через менеджмент доктора Фройда і послідовників породжують вигідний бізнес та психологічно стурбоване суспільство ) вписується ще один літературний персонаж, на цей раз поважного автора. Гомер на прикладі страждань царя Едіпа, покараного Мойрою за інцест, застерігав співвітчизників від кровозмішення з педагогічною метою, бо ця історія заскладна, щоб мати прототипів, а доктор Фройд наділив нас усіх поголовно a priori прихованою схильністю до цього задоволення і водночас приписав homo sapiens інстинкт руйнування як своєрідну інтерпретацію первородного гріха — біблійної байки, запозиченої з шумерсько-вавілонського фольклору, покликаної тримати в покорі підлеглих перед володарем і вищими силами.

Водночас, безперечно, психоаналіз, як випливає з цього двокореневого поняття, поглибив знання про людину та розуміння мотивації підсвідомих людських учинків, дав можливість лікувати неврози словом, без медикаментозних засобів, але завдяки мистецтву, самою природою покликаному афішуватися, з клінічної проблеми для вузького кола пацієнтів перетворився на суспільну проблему, і складається враження, що відомство саморекламується, щоб рекрутувати потенційних пацієнтів задля подальшого процвітання.

Сенсаційна атракційність досі заборонених сексуальних тем відповідала ідеям свободи, рівності, атеїзму, характерним для початку ХХ століття, причому вона підривала не так світоглядні аспекти релігії, як її моральні імперативи. Ці явища збіглися і зі становленням кіномистецтва. Поряд з першими екранізаціями світової літератури з її соціальними та родинними конфліктами кіно починає завдяки тому ж психоаналізу звертатися до загадкових проявів хворої психики в сюрреалізмі, і особливо в експресіонізмі Німеччини 20-х років, де психоаналіз був більше відомий через мову першоджерел і мав своїх апологетів та противників, більше заклопотаних результатами світової війни. Суперечність між реаліями навколишнього світу і неможливість його змінити, а можливо, передчуття майбутніх трагедій витворили цілу плеяду фантастичних монстрів — Гомункуласа, Голема, Носферату, доктора Каліґарі і через пластичну вишуканість та мистецьку інтерпретацію породили особливий жанр, що знайшов свого споживача, який воліє завантажити свою свідомість вампірами, галюцинаціями і подібним крамом. Але ці персонажі не стали настільки знаковими, як уже згадувані літературні, а кіно породило своїх завдяки соціально-психологічним характеристикам, і пов’язаних з особистістю окремих виконавців, що серед них Чаплін — виняток, бо був водночас і творцем образу «маленької людини» в жорстокому світі, решта митців, згідно з зірковою практикою у кожній національній кінематографії, поверталися до традиційного театрального амплуа; найпопулярніші жанри — комедія і детектив відповідно сприяли комікам і героям-одинакам чи авантюристам, а жіночі персонажі з Попелюшок і жертв перетворилися на сексбомб, спокусниць та маскулінізувалися у войовниць.

На відміну від театру, де різна інтерпретація персонажів п’єси заохочується, голлівудський ринок продиктував консерватизм у симпатіях до зірок, які так добре продаються, що навіть деякі режисери вдавалися до закупівлі прав на рімейки цікавих сюжетів з улюбленими виконавцями – «Сім самураїв» Куросави перетворилися на «Чудову сімку» ковбоїв, а французів Депардьє і Рішара в «Невдасі» замінили також американці.

У рідній хаті аж так зле, що свого часу не знайшлося актора на роль Голохвастова, коли екранізували п’єсу Старицького «За двома зайцями», а свіжіший рімейк на цю тему за участю російських поп-зірок і сліду не залишив від цієї сатири на суржикове міщанство. Не знайшов також польський режисер в Україні актора на роль Богуна, екранізуючи «Вогнем і мечем» Сенкевича. Зрештою, і в ті часи, коли у нас знімалося кільканадцять фільмів на рік, послуговувалися переважно російськими акторами, бо тематика тих фільмів не вимагала знання мови, отже не маємо своїх Бельмондо, Жерардо, Делона, Денев, як Франція, що намагається конкурувати з голлівудським домінуванням. Дай Боже, щоб і ми спромоглися на традиційних виконавців, повернули собі ідентичність і розібралися зі своїми справами, а не витрачали зусилля на непритаманні нашій культурі проблеми. Содому і Гомори не зафіксувала хліборобська традиція, і, попри пропаганду власників телеканалів, сподіваюсь, сексуальні меншини не стануть головною нашою турботою, як і всевладне лібідо, що відштовхнуло від Фройда і Юнґа, й Аделя, і Дельоза, бо і без нього наш землячок Мазох зафіксував у ментальності українців національний мазохізмм, розсіяний у наших тужливих піснях.