— Пане Миколо, ви зайнялись кіно. Але в Україні давно вже триває зворотний процес, усі, хто міг, з кіно втекли на телебачення, адже там сьогодні акумулюються гроші. Яка у вас була мотивація?

— Я втік з політичної журналістики, а не з телебачення. Мене цікавить не тільки кіно, а медіа загалом. Свого часу я створював УНІАН, «Інтерньюз», де з 1992 по 1997 роки діяв Центр творчого телебачення й випускалися фільми.

— Ви орієнтуєтесь на серйозне кіно. Чим вас привабив сценарій «Кровні узи», який написали Олег Гаренчар і Ондрей Шулай?

— Я прихильник кіно різних жанрів. В цьому випадку Олег Гаренчар, мій друг, дуже хотів поставити цей фільм. Наступний фільм ми будемо знімати в Україні, кошти для якого плануємо заробити на прокаті фільму «Кровні узи». Перспектива непогана, принаймні після показу його на Міжнародному кінофестивалі в Москві мені запропонувала зайнятись прокатом фірма, яка перед цим працювала з «Поверненням» А.Звягінцева.

В моїх планах — вчити молодих режисерів. Сьогодні в Україні це серйозна проблема, адже молоді змушені їхати в Росію. Українське кіно мають робити молоді люди. Сьогодні точилась розмова довкола продюсування фільмів в Росії. Там уже є імена, але те, що там бурхливо розвивається кіно, не заслуга продюсерів, справа не в продюсерській системі. В росіян є державне самоусвідомлення нації. А в Україні далеко не кожен громадянин скаже, що таке Україна. В нас немає національної свідомості. Українці не навчились розуміти, що вони різні: галичани — одні, жителі Донбасу – інші. Об’єднати їх може тільки ринок у кіно. Тому потрібно сприяти розвитку приватної ініціативи, продумати систему фінансування. Я не вважаю, що фінансування повинно йти на студію ім.Довженка. Не можна знімати фільми тільки на державні гроші, але треба поєднувати зусилля держави та приватних зацікавлених осіб. Якщо ж Міністерство культури повинно давати гроші продюсерам, то це не є продюсерська система. Чи цікавлять мене державні гроші? Будь-які гроші цікавлять. На наш фільм, дія якого відбувається в Словаччині, половину грошей дало Міністерство культури Словаччини. Якби відгукнулось Міністерство культури України, то герой фільму був би українцем і приїхав в Україну, адже сюжет фільму універсальний, проблема національної ідентифікації людини є в будь-якій країні. От сюжет мого наступного фільму – історичної драми — пов’язаний з Україною. Дія відбувається в Австрії, зніматиметься він у Львові, але виробнича приналежність фільму вирішиться залежно від того, з яким копродюсером я працюватиму.

— Ви сказали, що є прихильником усіх жанрів. А чи не могли б конкретніше окреслити свої уподобання в кіно?

— Мені подобаються фільми «Амелі», «Вісім жінок», «Клуб Коттон», тобто фільми, де є історії. Люблю якісне глядацьке кіно. Є фільми, які дивляться в минуле, я вважаю, що треба дивитися вперед. Саме тому мені сподобався фільм «Мій брат Франкенштейн».

— Що таке ваш «Медіа-Дім»?

— Ми заснували цю структуру разом із Міхаєм Бронятовським 2002 року. Сфера діяльності досить широка — PR, юриспруденція, виробництво фільмів, реклама тощо. Займаємося тим, що стосується контактів між людьми. Маємо клієнтів. Це бізнес — те, що заробляємо, вкладаємо в кіно або телебачення, або рекламу. Залучаємо інвесторів. Сьогодні триває робота над спорудженням 26 кінотеатрів в Україні. В Україні близько 50 мільйонів населення (в Росії – 120). Кінопрокат не прив’язується до ринку, його потреби обчислюються від кількості населення. Питання в тому, чи віддали ми ринок фільмів, чи залишили для свого виробника. Для того, щоб тримати ринок, потрібна державна воля, якої поки що немає. Мають бути спеціальні заклади, яких поки що також немає. В Україні проблема зі сценаристами, поки що нікого не зацікавили до написання. Серпень, 2004.