Франка Потенте і Бенно Фюрман у фільмі Тома Тіквера «Принцеса та воїн». 2000.

До цієї рубрики ми включаємо анотації цікавих робіт молодих режисерів або новинки від майстрів світового кіно, які нещодавно з’явилися на відео.

Оригінальна назва: Der Krieger und die Kaiserin (2000). Режисер Том Тіквер (Tom Tykwer). У ролях: Франка Потенте (Franka Potente), Бенно Фюрман (Benno Furmann), Йоахім Круль (Joahim Krol) та інші. Приз «Золота арена» на Пульському МКФ «за спеціальні синестетичні якості».

Том Тіквер народився 1965 року. Зняв повнометражні картини: «Смертельна Марія» («Die Todliche Maria», 1994), «Зимова сплячка» («Winterschlafer», 1997), «Біжи, Лоло» («Lola rennt», 1998), «Принцеса та воїн», «Рай» («Heaven», 2002). Автор сценарію та музики (у співавторстві) до всіх своїх фільмів, окрім останнього.

Принцеса — Сіссі (Франка Потенте) — народилась і виросла у психіатричній лікарні, де живе й працює медсестрою. Тиха, добра дівчина, улюблениця пацієнтів. Самотня.

Воїн — Бодо (Бенно Фюрман) — колишній солдат, який страждає на вроджену хворобу очей: часто у нього мимовільно ллються сльози. Проте ці «несправжні» сльози приховують реальну психічну травму, причини якої ховаються в минулому.

«Для того, щоб покохати — вони повинні врятувати одне одного,» — виголошує гасло фільму.

Така казкова назва картини не випадкова. Том Тіквер ніколи не знімав «життєвих» драм, «реалістичного», правдивого кіно. Кожен фільм розповідає просту історію, близьку до міфу. У двох останніх це міф про Чоловіка і Жінку, призначених одне для одного долею, але для того, щоб їхня доля збулась, кожен повинен принести жертву в ім’я іншого. У «Принцесі та воїні» пожертвувати треба своїм минулим життям. Найтонша емоція, найменша зміна у світогляді героя — зафіксована і вичерпно «пророблена». Ритм стрічки повністю захоплює увагу глядача й змушує його максимально злитися з тим, що відбувається на екрані. Тут не йдеться про ідентифікацію з героєм, характерну для розважального кіно, яка провокується на сюжетному рівні. Залучення глядача відбувається через зорово-слуховий ряд (не даремно фільм отримав нагороду «за синестетичні якості»). Картина буквально «приворожує». Камера Франка Грібе (Frank Griebe) не робить жодного зайвого руху, незалежно від точки зйомок: чи це вершина гори посеред безмежного поля, а чи вузький отвір поштової скриньки. Обережні, плавні рухи камери непомітно зливаються з тихою музикою — це той шепіт, який стримує в собі крик.

Тихими здаються на перший погляд і герої стрічки. Їхня «слабкість» нагадує героя «Сталкера» Тарковського — надзвичайна вразливість, чутливість до світу, що водночас є гнучкістю, якої позбавлені «сильні»: у межовій ситуації (наприклад, під дією кохання-мари) вони здатні вирватись із повсякденності, скинути тягар символічного світу й податися до моря або на небо.

Тіквер знімає кіно про кохання в час, коли європейські режисери шукають квінтесенцію почуття в ліжку. Останні знаходять тільки секс, а тому роблять висновок, що ним усе й обмежується. Тіквер розповідає про навіженість почуттів, що перебуває поза фізичним контактом, хоча, без сумніву, останній є часто визначальним, кульмінаційним моментом стосунків. Згадати хоча б Йоса Стеллінга, у якого Чоловік і Жінка кохаються лише один раз — і це ніби заміняє собою ритуал одруження, жест відданості (у буквальному розумінні цього слова, не «вірності»), після якого — як і після будь-якої кульмінації — починається руйнування чарів. Подібна ситуація у фільмі Тіквера «Рай». У Стеллінга після акту кохання герої розлучаються, герої «Раю» — відлітають на небо. Принцеса та Воїн стискають одне одному руки — і цей жест самодостатній. Залишається відчуття відкритих, незвіданих просторів попереду.

Касети для перегляду люб'язно надає
CLUB Hi-Fi
(аудіо-відео)
Вул. Велика Житомирська, 26
Тел.\Факс: 212-15-10