Фальсифікація українського кіно почалася в той день, коли через прохідну на кіностудію імені Олександра Довженка не пропустили Олександра Петровича Довженка. Традиція триває — вчора через прохідну кіностудії Довженка не пропустили кінорежисера Олеся Саніна (номінований на «Оскара» фільм «Мамай») і вилучили в нього перепустку. Не пропустили туди (на п’ятдесятому році роботи на студії) оператора й режисера Вадима Іллєнка, в доробку якого «За двома зайцями», «Олекса Довбуш», «Вечір на Івана Купала», «Останній бункер» і ще тридцять славних фільмів. Позавчора на дверях кабінету № 300 було вивішено табличку: «Ільєнко Юрій Герасимович», з граматичною помилкою — м’який знак замість другої літери «л», а перепустки на студію в Ю. Г. Іллєнка взагалі немає. (Останній фільм, знятий на кіностудії, – «Молитва за гетьмана Мазепу», – показаний на Берлінському кінофестивалі — 2002 у головній програмі в номінації «Поза конкуренцією» в одній компанії з п’ятьма кінобогами сучасності: Роном Говардом, Робертом Альтманом, Вімом Вендерсом, Іштваном Сабо та Зангом Юмоу, – залишив на рахунках кіностудії близько трьох з половиною мільйонів гривень.)

Розгромна стаття в московському журналі «Искусство кино» радника міністра культури СССР Мікі Блеймана «Архаїсти чи новатори?» відкриває сезон полювання на український націоналізм в кіно — як вирок, що не підлягає оскарженню. Стаття спровокована фільмом Параджанова «Тіні забутих предків».

Постанова ЦК про заборону готового фільму «Криниця для спраглих» (сценарій І.Драча, реж. Ю.Іллєнко) та незакінченого фільму «Перевірте свої годинники» (сценарій Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, реж. В. Ілляшенко).

Заборона проекту учня Довженка Ролана Сергієнка про Лесю Українку, що вже почав знімати.

Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл перетворюють прем’єру фільму «Тіні забутих предків» на перший публічний вибух громадянської непокори, проти поновлення 37-го року в Україні. Перший акт Помаранчевої революції відбувається в ста метрах від Майдану, де потім постануть її намети.

Як реакція на виклик національної гідності в культурі створюється потужна п’ята колона. П’ята колона в кіно формується з талановитих професіоналів, що посідають всі чільні місця на всіх ділянках кінематографа — всіх кіностудіях, у кінопресі і, головне, у Спілці кінематографістів і керівних кріслах. П’ята колона з кожним роком міцнішає через потужний протекціонізм Москви. Державні премії СРСР, звання народних, грамоти Верховної Ради, квартири, машини, закордонні відрядження живлять міць п’ятої колони в Україні. Як відверте знущання над розгромленою національною ідею знімається бездарний фільм, але під знаковим титлом: «Врємя московскоє».

«Вечір на Івана Купала» вже не забороняють постановою ЦК, а знищують у пресі й знімають з екранів як фільм, який не хочуть дивитися глядачі. Прокляття триває 18 років.

Введено партійними фальсифікаторами в ідеологічний і естетичний обіг евфемізм «поетичне кіно», щоб не вживати вибухонебезпечну справжню дефініцію: національний кінематограф України.

Вигнання батьків-засновників та успішних менеджерів розквіту національного кіно України, при яких були здійснені «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Сон», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Захар Беркут» та інші фільми, — директора кіностудії імені Довженка В.В.Цвіркунова та голову Комітету з кінематографії при Кабміні С.П.Іванова.

Учня Довженка – геніального Миколу Вінграновського підставлено під нищівний вогонь критики. Зроблено дитячий мат у два ходи: хід перший — витіснення генія з його національної теми на інтернаціональну («Берег надежды», де він опинився, як корова на льоду); хід другий — влаштовано всесоюзний розгром фільму. Геній тікає з кіно світ за очі.

Ученицю Довженка львів’янку Ларису Шепітько залишають у Москві. Вона виривається до Білорусії і знімає там за повістю дисидента Василя Бикова фільм «Сходження». Отримує «Золотого Ведмедя» на Берлінському фестивалі. На першого секретаря ЦК тов. Машерова випускають самоскид, завантажений щебенем, – за те, що розвів в республіці лібералізм. Цвіркунов сватає Шепітько на студію Довженка. Ще один самоскид із щебенем – на геніальну ученицю Довженка Ларису Шепітько.

Ще один учень Довженка Отар Іоселіані змушений через переслідування його фільмів емігрувати з Грузії до Франції, де й процвітає.

Удосконалюється ідеологічний відділ п’ятої колони відомими постановами про культуру і кіно зокрема. Створюється потужна команда редакторів, кінокритиків і кінознавців — професійних кілерів. Розстрільна команда в кращому випадку ігнорує українське кіно, впритул перестає помічати будь-які прояви національного кіно, знищує їх або в зародку, або у повній ізоляції від свідків. Якщо розстрільну команду нацькують публічно на якесь українське ім’я або український фільм — кінець завжди летальний для об’єкта її кінознавчих студій.

Двічі відмовляюся від контрактів у Голлівуді, бо хочу робити українське кіно в Україні. Двічі коротко емігрую з України. Перший раз знімаю в Чорногорії (Югославія) фільм «Живіо заінат» («Всупереч усьому») про становлення Чорногорської державності. В Україні фільм заборонено для показу. Другий раз емігрую на експериментальну студію Григорія Чухрая в Москві, до всесвітньо відомого Чухрая, якого свого часу витиснули зі студії Довженка. Розпочинаю роботу над фільмом про Катерину Білокур «Очі землі» за сценарієм Тамари Шевченко, дружини опального Святослава Іванова. Міністр кіно України Большак гарантує мені карт-бланш для зйомок цього фільму, якщо я добровільно повернусь зі студії Чухрая додому. Большак каже, що в Москві мені небезпечно — забагато самоскидів зі щебенем. Я повертаюсь. Через місяць робота над фільмом припиняється рішенням ЦК.

Призначення директором студії Альберта Путінцева із зобов’язанням знищити національне кіно. Перша фраза його тронної промови звучала так: «Мене поставлено на кіностудію, щоб знищити так зване поетичне кіно».

Заборона до постановки проектів Параджанова «Слово о полку Ігоревім», «Бахчисарайський фонтан», «Київські фрески», «Іntermezzо» за Коцюбинським та ще 13 інших проектів. Заборона трилогії про Київську Русь: «Князь Ігор», «Володимир», «Ярослав Мудрий» — Ю.Іллєнка; «Казки про Червоного Коня, Помаранчевого Кота та Білого Бичка» невинного проекту того ж Іллєнка про захоплення Запорозької Січі бандитами і звільнення з-під їх терору вибухом кольору і музики; заборона проекту Осики «Слово о полку Ігоревім».

Перший секретар ЦК КПУ Щербицький доповідає XXV з’їзду КПУ: «Товариші комуністи, з гордістю можу доповісти делегатам з’їзду партії, що з так званим поетичним кіно України нарешті покінчено».

Заарештовано Параджанова як бренд бунтівного національного кінематографа. П’ять років ув’язнення суворого режиму всі розуміють як довічне ув’язнення українського національного кінематографа.

Як еталон блюзнірства і знущання рішення про присвоєння автору «Тіней забутих предків» звання народного артиста України і лауреата Шевченківської премії — посмертно.

Канонізується культ мертвих у мертвому кіно, в українському кінематографі немає і не може бути нікого, крім Довженка і Параджанова.

Леоніду Бикову пропонують вступити в партію. Биков відмовляється і знімає фільм «В бій ідуть тільки «старики!» за сценарієм українського драматурга Онопрієнка. Популярність Бикова виходить з-під контролю ЦК. Одного ранку на 39-му кілометрі димерської траси самоскид, завантажений щебенем, розтрощує білу «Волгу» Бикова так, що вона не підлягає ремонту. Бикова вирубано з корінням з українського кіно.

Популярність актора, сценариста і кінорежисера Івана Миколайчука набирає небезпечних масштабів і виходить з-під контролю ЦК і КДБ. Заборона зніматися Миколайчуку в ролі вояка УПА Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» має зворотний ефект. Заборона «Білого птаха з чорною ознакою» XXIV з’їздом КПУ в доповіді члена політбюро секретаря ЦК Добрика: «Найбільш шкідливий фільм, знятий в Україні, особливо для молоді» робить популярність Миколайчука недосяжною для рук гебістів.

Забороняються і фальсифікуються один за одним проекти Миколайчука («На поклони», «Сто снопів вітру» «Табула раса», «По той бік ночі» «Небилиці про Івана»). Він зазнає небачених переслідувань, майже щомісяця отримує конверт, в якому аркуш із намальованою труною і написом: «Твоє місце тут». Останній проект Миколайчука «Небилиці про Івана» заборонено з формулюванням: «український буржуазний націоналізм». Іронія долі в тому, що вердикт підписано головним редактором кіностудії ім.Довженка Володимиром Сосюрою, сином поета, автора вірша «Любіть Україну». Зацькований Миколайчук помирає без допомоги самоскида у віці, коли тільки починають справжню творчість.

До геніального і безкомпромісного Осики застосовують інший вид самоскида. Самоскид з алкоголем.

У вересні 1992 р. п’ята колона під жалобний марш виносить з Будинку кіно Спілки кінематографістів і встановлює навпроти Олімпійського стадіону труну, заповнену стрічками з фільмів українських режисерів. Щоб усі бачили: українське кіно мертве. Бренд про «Мертве українське кіно» починає тріумфальну ходу по всіх мас-медіа, що належать добре відомим «прибічникам» українського кіно.

Створюється Держфільмофонд при Кабміні Вітольда Фокіна. Мене призначено головою. Запрошую заступником, а де факто головним гравцем у Фонд Ганну Павлівну Чміль, яка вже відіграє і буде відігравати надалі роль рятівника національного кіно України.

Зустрічаюсь у Каннах з Джеком Валенті, хрещеним батьком Голлівудських Семи Сестер Американського кіно, який «кришує» всесвітню дистрибуцію Голлівуду. Джек Валенті досить цинічно розтовкмачує мені, як американці роблять зачистку і санацію території від національного продукту і потім захоплюють нічийні ринки. Єдине, в чому зацікавлені американські ділки: коли новий ринок буде заповнений вщерть дешевою відеоапаратурою і відеокасетами, які вони скидають за безцінь, та глядач остаточно сяде на голку їхньої отрути і почне вимагати все нових і нових порцій порно, насильства, культу сили й бездуховності (і як обов’язковий додаток до цього — американська ідея), виставити рахунки за неліцензоване використання їхньої продукції. Для цього Джеку Валенті потрібно, щоб на окупованій території вже працював закон «Про авторські і суміжні права», адекватний Бернській конвенції. Тоді, на підставі того закону, вони накладають санкції і легально перебирають ринок собі. Але закон «Про авторські права» конче потрібен і національному виробнику, щоб захищати свої права. Джек Валенті скидає нам у Фонд українського кіно через Фонд Пропера в Женеві, тобто через пана Гаврилишина, радника Президента Кравчука і члена Римського Клубу, — два десятки аналогічних законів з Індонезії, Гренландії, ПАР, Великої Британії, Франції тощо. Як взірці. За два тижні юристи Фонду Українського кіно при Кабміні під проводом Г.П.Чміль розробили проект закону «Про авторські та суміжні права». Закон було доопрацьовано в Державній Думі, якою тоді керував Жулинський, і подано до Верховної Ради. В 1992 р. закон було прийнято. Паралельно із зустріччю з Джеком Валенті я зустрічався у Парижі із заступником міністра Культури Франції і отримав від нього пакет документів, які можна назвати «Анти-Валенті». Той пакет, що забезпечив Франції після Другої світової війни збереження і розквіт національного кінематографа, який опинився сам на сам з експансією американського кіно. Пакет, який може повністю нейтралізувати американську експансію на український ринок і ліквідувати п’яту колону. На основі того пакета у Фонді було розроблено план порятунку нашого національного кінематографа. Голову Уряду Вітольда Фокіна знімають, коли готовий пакет покладено на стіл віце-прем’єра з гуманітарних питань Жулинського. Кабмін очолює Леонід Кучма. Наказом номер один Кучма ліквідує «Держфільмофонд». Той пакет документів розпорошено, прийнято частково, здебільшого сфальсифіковано.

З часом Г.П.Чміль звільнено з посади заступника Міністра культури за впертість у втіленні в життя того доленосного для українського кіно пакета документів і за сприяння у створенні фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу», «Мамай» та інших національних проектів.

Окремо треба зупинитися на ситуації з геніальною Кірою Муратовою, яка ніби формально вписується в п’яту колону, а насправді врятована українським кінематографом від імперського самоскида зі щебенем. Після численних поневірянь Кіри Муратової по теренах радянського кіно, після заборони трьох її фільмів, саме Г. П.Чміль сприяла тому, що К.Муратова, на щастя, змогла реалізувати останні свої проекти в Україні і великою мірою під протекціонізмом українського кінематографа.

Про проект «Молитва за гетьмана Мазепу» теж треба сказати окремо, бо це унікальний випадок тотальної фальсифікації, якої не зазнав жоден фільм у світовому кіно. За два роки з моменту виходу з’явилося 18 786 публікацій, ефірів, інтернет-сайтів у Європі, Росії, Україні, Сполучених Штатах тощо, які можна характеризувати як самоскиди. І все через те, що фільм дозволив собі бути незалежним українським продуктом, який стверджує ідею національної революції як в ідеологічному, так і естетичному контекстах. Безпрецедентний випадок: фільм було заборонено міністром культури не України, а іншої держави. А повноважний посол тієї держави пішов іще далі, він особисто виконав роль самоскида проти автора фільму. На запитання в прямому ефірі щодо фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» режисера Юрія Іллєнка посол відповів: «Я думаю, що такого режисера в Україні не існує». І все.

Про темники щодо ліквідації персоналій українського кіно ми дізнаємося лише після судового процесу над їх автором і, звичайно, виконавцями.

Незважаючи на колосальну підтримку преси і студентства, всіма можливими засобами блокується єдиний в Україні кінофестиваль національного кіновиробника «Відкрита ніч», який засновано і впроваджується відчайдушними зусиллями кінорежисера Михайла Іллєнка. Фестиваль не вкладається в офіційну концепцію мертвого українського кіно.

Натомість процвітає міжнародний фестиваль «Молодість», який щорічно доводить міжнародній гомосексуальній тусовці, що кіно в Україні не було, нема і не буде.

За всі роки існування українського кіно КДБ і п’ята колона припустилися помилки лише тричі. Тричі були необачно послані за їх оцінкою маргінальні українські фільмі на міжнародні кінофестивалі — і тричі поверталися звідти з найвищими нагородами. Першими були «Тіні забутих предків», які розпочали в Аргентині в Мар-дель-Плата, потім був «Білий птах з чорною ознакою» — Гран-прі Московського фестивалю, а «Пропала грамота» — привезла півкілограмову «Золоту Пагоду» з Бангкока. П’ята колона премії і призи отримувала регулярно («Рождьонная революцієй» — пісня про МВД СРСР).

Щодо вищої нагороди «Білого птаха», то його послав на Московський фестиваль Петро Шелест, уже коли фільм було заборонено з’їздом, щоб врятувати себе від звинувачення в націоналізмі. Бо це він розпорядився показати фільм з’їзду, а сам його не бачив. Гран-прі першого секретаря ЦК не врятував. Його все одно зняли.

Верховна Рада приймає закон «Про кіно», з якого вилучаються всі доленосні для кінематографа позиції. Це взірець фальсифікації національного кінематографа, запроваджений на самій верхівці влади.

Вилучено пункт про 5-відсотковий збір від розміщення реклами на кіноносіях на всіх телеканалах. Такий збір на користь кіно знімає всі проблеми фінансування нових проектів у світі.

Лише по кабельному телебаченню країни бюджет недоотримує щорічно близько 18 мільйонів з платників податків — авторів фільмів, бо кабельне телебачення не сплачує авторам ні копійки за показ їхніх фільмів. А вони, в свою чергу, не сплачують 13% податку. 18 млн. і є тими самими 13%.

Вилучено «французький» пункт про те, що вартість кожного шостого квитка з кас кінотеатрів йде на утримання кіноосвіти як запоруки постійного і якісного відновлення кадрів у галузі.

Нічого особливого для порятунку національного кінематографа робити не треба. Треба навчитися дечому в Помаранчевої революції. Треба визнати масштаб фальсифікацій національного кінематографа за 14 років таким, що не підлягає встановленню.

Треба передати управління кінематографом з рук п’ятої колони в руки закону. Слід зробити такі кроки на цьому шляху.

Внести на розгляд Верховної Ради проект закону «Про внесення змін і доповнень до чинних законів, що регулюють кінематографічні процеси в Україні».

З метою залучення додаткових джерел фінансування прийняти закон України «Про збір на розвиток національної кінематографії», проект якого вже подано до Верховної Ради України. В законопроекті запропонована система перерозподілу коштів вітчизняного кінотелевідео ринку на підтримку національного кінематографа.

Тимчасово зменшити податковий тиск (2006—2010 роки) на галузь кінематографії.

Прийняти закони України:

«Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо зменшення податку на суму коштів, спрямованих на виробництво, розповсюдження і демонстрування національних фільмів (вже внесено на розгляд Верховної Ради України);

«Про внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість» щодо звільнення від оподаткування операцій з виробництва і розповсюдження національних фільмів;

«Про внесення змін до Закону України «Про плату за землю» щодо скасування податку на землю із закладів кінематографії державної та комунальної власності;

«Про внесення змін до Митного тарифу України» (схвалений Митно-тарифною радою і підготовлений Мінекономіки до подання Кабінету міністрів України) щодо зменшення ставок ввізного мита на деякі фільмові матеріали і кінообладнання, які не виробляються в Україні.

Фальсифікація українського кіно почалася в момент народження цього кіно. Коли вийшов на екрани фільм Олександра Петровича Довженка «Земля», блискавично зреагувала газета «Известия» фейлетоном Дем’яна Бедного від імені Сталіна. То був перший самоскид, завантажений щебенем політичного доносу.

А наостанок цитата з інтерв’ю директора Національної кіностудії ім. О.Довженка тов. Довгоносика (він помиляється в написанні мого прізвища, дозволю й собі): «Наше кіно (очевидно, що національне кіно України, не голлівудське ж – прим.Ю.І.) — це навіть не самодіяльність. Це щось середнє між сільськими вечорницями та клубом народної творчості. І коли виникають розмови, мовляв, у нас така велика нація, я одразу ж запитую: «А який автомобіль ваша нація зробила, а яке кіно ваша нація зняла?..» І одразу стає зрозумілим, з якою нацією ти маєш справу». Цікаво, це було сказане від свого імені, чи від імені Сталіна? Мені пояснили знаючі люди, що від імені Сивковича, Табачника і Суркіса, яким уже належить студія Довженка.