З великою шаною згадував Довженка Тарковський. Навчаючись у ВДІКу, в майстерні М. Ромма, він багато чому навчився у нього. Але духовно близьким для нього був все-таки Довженко. Це відчувається вже в першому його фільмі «Іванове дитинство», що віддразу став знаменитим. Окремі кадри нагадують довженківські фільми, хоча, безперечно, кіносвіт Тарковського — це самобутній, неповторний світ цього великого майстра.

Несподіваним для мене було зізнання Е. Кустуріци. На запитання журналіста про його ставлення до радянського та російського кіно, він відповів, що погано його знає, але один режисер йому близький і мав на нього дуже великий вплив. Це Олександр Довженко. На перший погляд вони дуже різні митці. Але вдивляючись у кадри фільмів Кустуріци, осмислюючи їх, бачиш, що і цей неповторний у своїй самобутності режисер відчув на собі вплив великого майстра.

Без сумніву, Довженко — предтеча українського поетичного кіно. Опора на національне коріння, національні дух і ментальність, багатство та поетичність кіномови, висока зображальна культура, своєрідна манера спілкування з глядачем об’єднують майстрів цієї школи (С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, І. Миколайчук) із творчістю Довженка.

Україна, в яку був закоханий Довженко, без якої тужив, вся її неповторність, краса людей, її мови, гір та лісів, пісень і міфів у фільмах цих режисерів прозвучала так потужно, що ці фільми означили собою мистецький напрям, який увійшов у світовий кінематограф як українське поетичне кіно.

Київська студія художніх фільмів стала студією імені Довженка невдовзі після його смерті. З цим, правда, дещо поспішили, бо в ті часи вона була відоміша широкому глядачеві як «фабрика середніх фільмів». Ім’я національного генія тут було ні до чого. Він не визнавав нічого «середнього».

Пізніше, коли в українському кіно змінилося керівництво і студію очолив В. Цвіркунов, вона поступово перетворилася на такий творчий заклад, де мистецькі погляди і принципи Довженка почали втілюватися в життя.

Традиції Довженка — це не тільки видатні фільми, а й своєрідне ставлення до творчості, до своєї праці, особлива студійна атмосфера, коли для багатьох членів знімальної групи участь у творчому процесі була сенсом існування. Я ще застала працівників, відданих своїй справі настільки, що вони під час зйомок забували про все особисте. Особисте відходило на другий план. Директори картин, асистенти і помічники, монтажери, гримери, представники численних кінематографічних професій, без котрих неможливо зняти фільм, працювали не за страх, а за совість, і те, що вони робили на користь справі, було не просто виявом винахідливості, а справжнім дивом. Студійний фольклор зберігає безліч яскравих епізодів з історії створення фільмів. Без ентузіастів, котрі працювали перш за все через відданість мистецтву, а вже потім за зарплатню, неможливі були б творчі досягнення режисерів, їхні задуми не були б втілені.

Сергій Соловйов якось сказав, що на «Мосфільмі» працює лимар, майстер своєї справи, якому вже вісімдесят років. «Ми всі його бережемо, — казав Соловйов, — і боїмося, що він може піти, не залишивши зміни».

Студія — це ще й заклад, де сконцентровані унікальні професії. І це її капітал. Навчити працювати в кіно непросто, на це потрібно багато років. Професіонали ціняться високо, це основний потенціал студії.

Забігаючи наперед, скажу, що нинішнє керівництво студії під гаслом реорганізації і перебудови позбавляється саме таких працівників. При цьому багато говориться про технічне переоснащення. Воно й зрозуміло, бо новий директор студії В. Приходько одразу ж заявив, що кіно — це перш за все бізнес, тому студію треба перетворити на кінофабрику. Але ж і кінофабриці потрібні професіонали. Коли ж зі студії виганяють людей тільки за те, що вони занадто довго тут працюють, то це нонсенс. Можливо, це така кінофабрика. Тоді для чого компрометувати велике ім’я, чи не краще позбавити фабрику цього мистецького тягаря?

В. Цвіркунов, розуміючи, що один режисер — у полі не воїн, що для створення талановитого фільму потрібні добре освічені таланти на всіх стадіях кіновиробництва, бачив свою головну мету в тому, щоб створити творчо потужний колектив, здатний вирішити будь-які специфічні проблеми. Для цього було запрошено випускників ВДІКу, інституту ім. Карпенка-Карого, талановитих театральних режисерів, письменників, драматургів. Це була точно продумана політика, щоб почати процес сходження студії на вищий творчий щабель. І ці зусилля себе виправдали.

«Тіні забутих предків» С. Параджанова — й одразу світовий успіх. Так починався процес відродження довженківських традицій. Ну а розквіт поетичного кіно — це вже студія в новій якості. «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та інші роботи перетворили поетичне кіно у школу, яка стала стимулом подальшого розвитку національної кінематографії.

На жаль, трапляється так, що термін «поетичне кіно» трактується як «національне». Але поняття «національне» набагато ширше. Національне мистецтво спокійно засвоює досягнення інших культур, розкриваючи таким чином власні можливості.

Вчитель Івана Миколайчука Віктор Іларіонович Івченко першим відзначив його акторський талант, і саме він запропонував Параджанову Миколайчука у «Тіні забутих предків». Сам же найбільшого успіху досяг, екранізувавши повість Олексія Толстого «Гадюка». І це також українське кіно.

Звичайно, коли всі національні кінематографії були об’єднані в єдину державну кіновиробничу систему, на студії знімались фільми, які можна було зняти на будь-якій іншій студії. У нас з успіхом працювали Б. Барнет, І. Пир’єв, М. Донськой та багато інших. Можна було б назвати ще не одне видатне ім’я. На студії ледве не дебютували такі видатні майстри, як Василь Шукшин і Лариса Шепітько. Не сталося, а шкода. Бо така можливість була. Взагалі це питання складне і вимагає спеціального, делікатного аналізу, та так чи інакше відмовлятися від досягнень не можна, яке б національне мистецтво вони не представляли.

Помітним явищем вітчизняного кіно стали фільми К. Єршова, О. Ітигілова, Р. Балаяна, М. Бєлікова, В. Криштофовича. Створені в іншій стилістиці, на іншому життєвому матеріалі, ніж фільми їхніх колег, «Грачі» Єршова, «Смиренне кладовище» Ітигілова, «Польоти уві сні та наяву» Балаяна принесли студії не тільки творчий, а й касовий успіх. Про них писали критики, їх залюбки дивилися глядачі. Вони нікого не залишили байдужим.

Але й ці відомі імена не вичерпують тодішнього творчого потенціалу студії. Я думаю, ще будуть написані книжки про життя, долю і творчу особистість Леоніда Бикова, про його місце в нашому кінематографі. Із фільмами про війну «В бій ідуть одні старики» та «Ати-бати йшли солдати» він посів особливе місце в нашому кінематографі не тільки як надзвичайно обдарований актор, улюбленець мільйонів, а й як яскрава режисерська особистість. Його фільми відвідала рекордна кількість глядачів.

Микола Рашеєв з його оригінальним музичним фільмом «Бумбараш» (нічого подібного ще на студії не робили), фільм Михайла Іллєнка «Миргород та його жителі» — талановите своєрідне прочитання Гоголя і, безперечно, Віктор Гресь з його блискучою «Чорною куркою...» — все це переконливі творчі перемоги, достойні імені Олександра Довженка.

У промові на своєму ювілеї Олександр Петрович зауважив, що він був запрограмований на більшу кількість фільмів. Але не судилося. Можна тільки здогадуватися, скільки і яких фільмів ми не побачили.

Така доля спіткала і багатьох з тих, хто приніс студії славу.

На 54-му році життя зупинилося серце Володимира Денисенка, який залишив нам свій найкращий фільм «Совість». Він — автор багатьох фільмів, але цей, знятий на жалюгідні кошти силами студентів його майстерні на кінофакультеті, де єдиним професіоналом був їхній педагог, який знімав цю роботу саме для того, щоб навчити своїх учнів професії, став кращим його фільмом, бо показав війну так, як її ніхто не показував.

У 1984-му, після приголомшливого успіху свого останнього фільму «Грачі», на 49-му році пішов з життя Костянтин Єршов, щойно закінчивши сценарій нового фільму, зйомки якого от-от мали початися.

Затвердження акторських проб до фантастичної комедії Леоніда Бикова «Прибулець» перетворилося на справжнє свято. Проби обіцяли якийсь новий поворот у його творчості, відкриття нових граней його таланту. Уславлений актор і режисер загинув мало не в той день, коли худрада студії затвердила кінопроби.

Трагедією для українського кіно стала смерть Івана Миколайчука на 46-му році життя. Актор, режисер, сценарист, він забрав із собою безліч нездійснених задумів. На жаль, тільки люди, що добре знали його, можуть визначити масштаб цього величезного таланту.

На 44-му році пішов із життя Олександр Ітигілов, блискучий оператор і режисер, останній фільм якого «Смиренне кладовище» також засвідчив про непересічне обдаровання цього митця.

Задумам Леоніда Осики так і не судилося увійти у скарбницю нашого кіно.

Незважаючи на такі втрати, життя тривало.

В часи перебудови у творче об’єднання «Талісман», де я тоді працювала, прийшли молоді режисери А. Матешко, С. Маслобойщиков, Н. Андрейченко, С. Ільїнська, А. Квірая; письменники С. Василенко, А. Дмитрієв, А. Курков; сценаристи А. Висоцький, М. Лебедєв, Т. Фірсова. Починався якісно новий етап у житті студії. Дехто з молодих встиг зняти свій перший фільм — Маслобойщиков, Матешко, Ільїнська, Андрейченко. Остання навіть встигла отримати премію ім. Довженка.

Для чого я все це згадую? Бо все це — біографія студії, життя якої, як і життя живої істоти, на мою думку, добігає кінця. Але не через старість.

Ще тоді, у сум’ятті змін, влада якось стала забувати про колись «найважливіше з мистецтв», про духовні, культурні надбання. І життя на студії поступово завмирало. Спочатку пішла молодь, потім кадрові працівники, професіонали, без яких митці як без рук, про що вже згадувалось. Залишались ще сподівання, що молода держава згадає про кіно, про його колосальні можливості впливу на глядача, про його масовість. Як багато можна було б розповісти саме мовою кіно про часи, які ми зараз переживаємо! Як багато талановитих людей прагнули це зробити! Де вони зараз?

Всі ці надії, які, незважаючи ні на що, все ж таки зберігалися, були перекреслені останнім керівництвом студії. Кіно — це бізнес, студія — кінофабрика, яка після технічної модернізації має надавати технічні послуги всім, у кого є гроші. Нова техніка — нові спеціалісти. Все просто, чітко і ясно. А всі ці слова про національне кіно, про студію, що прагне зберегти традиції Довженка, про національне мистецтво звучать у світі нової культурної політики просто непристойно.

Спостерігаючи за цим добре спланованим руйнівним процесом, я згадала епізод зі своєї студентської юності, пов’язаний безпосередньо з творчістю Довженка. Першокурсники кінознавчого факультету отримали перше професійне завдання — записати монтажні аркуші певних фільмів. Упорядковувалась ВДІКівська фільмотека. Кожний з нас отримав свій фільм. Я отримала «Звенигору». Нам розтлумачили, як це робиться. Перше, що треба було зробити, подивитися фільм на екрані.

Я ніколи не забуду того, що я відчула, коли дивилася цей фільм одна в темному залі, де в абсолютній тиші чути було тільки як скрекоче апарат. До кінця ще не розуміючи складності змісту та символіки, я була просто захоплена його майже містичною чарівною красою, яку неможливо висловити. Те, що відбувалося на екрані, було ні на що не схоже з усього, що я досі бачила, і я подумала: «Ось це і є мистецтво кіно, яке не можна описати словами, це треба тільки бачити». Пізніше, прочитавши у Вазарі про одного з майстрів Ренесансу, що він малював «у манері досі не відомій», одразу згадала про Довженка. Саме це відчула, коли вперше побачила «Звенигору».

Коли читала сценарій Миколайчука «Небилиці про Івана», відчуття було чимось схожим на те. Краса мови, образів, якась загадковість і незвичайність у цьому ще не завершеному сценарії викликали очікування на появу фільму, якого ще не було у творчому доробку режисера. А згадала я про «Звенигору» та «Небилиці про Івана» ось чому.

Були такі ганебні часи в нашій історії, коли Олександра Петровича Довженка не пускали на студію, просто не пускали на її територію. А вже при мені існувала заборона знімати Івану Миколайчуку. Було видано наказ по студії, згідно з яким Миколайчукові (а на той час він уже був володарем призу за кращу режисуру) не дозволялося знімати фільми, доки він не буде мати диплом про закінчення спеціального навчального закладу. Адже у нього був лише диплом актора.

Нині історія пішла ніби у зворотному напрямку. Я думаю, обох митців і зараз не пустили б на територію студії. І коштів на їхні фільми не знайшлося б. Як нема їх на фільми молодих талантів, котрі, безперечно, є в Україні.

У телепрограмі «Русский век» її автор А. Караулов, розмовляючи з генеральним директором «Мосфільму» К. Шахназаровим, зазначив, що того треба увічнити в бронзі за те, що зберіг студію. І він має рацію.

Кіностудія ім. Довженка переживала різні часи — підйому і стагнації, тріумфу і ганьби, але її ніколи не намагалися знищити. Тому завжди зберігалася надія. Після війни студія якийсь час не випускала фільмів, а потім було знято «Подвиг розвідника». Кінець п’ятдесятих вважався найгіршим періодом, а потім директором було призначено Цвіркунова — і репутація студії змінилася.

Те, що сталося зі студією сьогодні — фактично її ліквідація. Реанімація не допоможе. З часом студію будуть створювати з нуля. Шкода тільки, що у нас немає звичаю називати імена тих, хто нищив національне надбання, і тих, хто їм допомагав, і тих, хто робив вигляд, ніби нічого не відбувається. А тим часом країна має знати не тільки своїх героїв.