Такесі Кітано у власному фільмі «Сонатіна». 1993.

Per aspera ad astra

Народився Такесі Кітано 1947 року в Токіо. Сім'я бідувала через «хобі» батька – азартні ігри. Мати ж Такесі, дочка військового, мріяла, аби син став службовцем. Під її впливом хлопець вступає до Токійського університету Мейдзі, але в кінці 60-х бере участь у протестах лівих і тоді ж кидає навчання, не отримавши диплома. Далі, як і Марк Твен, випробовує себе на багатьох «непрестижних» роботах, важко працюючи. Зокрема, касиром у стриптиз-клубі. Переломним моментом виявилось приколювання з перевдяганням у жіночий одяг – так Кітано виявив у собі задатки коміка. Ці здібності він відразу починає розвивати, зокрема вчиться танцювати в сусідньому кабаре. Разом із другом Кієсі Канеко створює комедійний дует «The two beats», що має великий успіх у перервах між стриптиз-шоу. Як комік характеризується миттєвою реакцією і яскравими коментарями. Ще в ті часи Такесі Кітано бере собі сценічний псевдонім Біт Такесі, яким подеколи послуговується і нині. «The two beats» помітив телевізійний продюсер і їх запрошують на телебачення. Кар'єра Такесі Кітано на телебаченні стрімко зростає, він стає просто-таки національною телезіркою. Виступає коміком у наукових програмах, кічових комедіях і нічних секс-шоу.

Йому пропонують зніматися в комічних фільмах. На початку 80-х він зіграв кілька комічних камео в японському ігровому кіно. 1983 рік теж переломний: Кітано дістає роль сержанта О'Хари у фільмі Нагіси Осіми «Щасливого Різдва, містере Лоуренс», з ентузіазмом зустрінутого в Каннах і прохолодно в Японії. «Щасливого Різдва, містере Лоуренс» за відгуками критиків, дійсно якісний, високохудожній фільм, що поєднує в собі ознаки психологічної драми і філософської притчі.

А далі – низка малопомітних ролей у малопомітних фільмах сумнівної художньої цінності. Аж до 1989-го. Черговий перелом: головна роль у фільмі «Жорстокий поліцай». Примхи режисера призвели до розірвання контракту. Несподівана пропозиція продюсерів бути режисером. Згода. А далі боротьба зі знімальною групою, що послуговується технічними методами, заснованими на західних впливах, як-от: використання кількох камер, рухомої камери, різних ракурсів зйомки. Звісно, Кітано дещо змінив і саму концепцію фільму – ідейно і сюжетно. Візитні картки фільму Кітано «Жорстокий поліцай», що став його режисерським дебютом, – статичність і неймовірна жорстокість. Ідейно – стирання межі між добром і злом. У смертельному поєдинку між поліцаєм Азуму і вбивцею Кіохоро немає «добрих» і «поганих», цілі досягаються будь-якими засобами: у фіналі Азуму вбиває сестру, яку якудза «посадили на голку». Закономірно, в Японії цей фільм сприйняли, так би мовити, з прохолодним шоком, як непритаманний для улюбленого коміка.

Такий початок Кітано-режисера. У всіх наступних фільмах він не лише режисер, а й автор сценарію і монтажу. Найцікавішим у кіно він вважає саме монтаж.

Наступний фільм з'явився в 1990-му. Теж бойовик і теж про якудза – «Точка кипіння»: заплутана історія про токійських підлітків, що завадили якудза і тому рятуються від смертельної небезпеки, що нависла над ними. Задля посилення художнього ефекту від візуального ряду Кітано мінімалізує вербальну складову. Сміливо можемо стверджувати, що це одна з головних характеристик його творчості, якісно відмінна від масових голлівудських фільмів. Втім, зображальна частина його фільмів настільки сильна і промовиста, що словесна лише доповнює її, а будь-який рух до збільшення вербальності був би лише архітектурною надмірністю у структурі фільму.

«Я мало використовую діалоги, тому що кіно за своєю природою повинно бути німим. Іноді я уявляю собі «кіно на межі» – фільм, що складається із семи слайдів без музики і діалогів, але який все одно заводить публіку. До того ж, спочатку я був коміком, тобто довгий час професійно мав справу зі словом, тому тішу себе думкою, що маю повне уявлення про владу мови, і, згідно з моєю філософією, від скупості діалогів виграє не лише візуальний ряд, а й самі діалоги», – ось пояснення нелюбові до ділогів самого метра.

Через рік вийшов нетиповий для Кітано фільм «Сцена на морському узбережжі» – без насильства і Кітано-актора, ще й мелодрама. Така собі зворушлива історія про глухого юнака, що пристрасно любить серфінг. Такесі Кітано намагається зрозуміти (відчути) не звідані ним сторони людського буття і донести глядачеві. Ця особливість простежується за ним перманентно... Фільм знаменний і тим, що поклав початок тісній співпраці з композитором Джо Хісаїсі.

Після виходу «Сонатини» (1993) Акіро Куросава пише Кітано захопленого листа, де називає його надією японського кіно. Отож, можна сказати, це перший успішний фільм Кітано. Бойовик про якудза, але з елементами комедії, трилера і мелодрами. Режисер зіграв у ньому головну роль ґанґстера Муракави, керівника підрозділу якудза, якого бос якудза посилає на Окінаву врегулювати конфлікт з ворогуючим кланом. У фільмі якудза – не лише безжальні бандюки, як завжди водиться, вони ще й звичайні люди. Чекаючи розпоряджень, якудза живуть цікавим життям: влаштовують феєрверки, вивчають народні танці, слухають філософські притчі Муракави. Серед них теж, виявляється, є співчутливі й ранимі люди... Знову небанальний підхід до обраної теми, знову бажання заглибитись у зображуваний світ, зрозуміти його. І відкрити нам. Та ще з гострою спостережливістю режисера. А це, безсумнівно, риси режисера, що творить явно авторські фільми.

«Вам дають?»(1995) – перша і одна з двох комедій Кітано. З банальним комедійним сюжетом: головний герой шукає сексуальну партнерку. Цей фільм називають спробою об'єднати відчуття абсурду із сатиричним пафосом, таке собі насмішкувате видовище саморозкладу і одержимості японського суспільства.

Фільм «Дітки повертаються» (1996), як і «Сонатина», був представлений у Каннах. І теж нічого не здобув. Крім потужного касового успіху на Заході. Сюжетно це історія друзів, що пішли по життю різними шляхами (один став злочинцем, інший – боксером), але зберегли дружні стосунки. Навіть коли обставини їх зіштовхнули. Як на мене, сюжет нецікавий, масовий і явно прозахідний.

«Феєрверк» (1997)

1997 рік критики дружно називають точкою відліку азійської «атаки» на всі міжнародні кінофестивалі світу, – від Торонто до Брюсселя. Все почалося з “Феєрверка” Кітано, який настільки вразив світ, що, як результат, отримав два ґран-прі – Каннського і Венеційського фестивалів. Якщо Акіра Куросава це було відкриття азійського кіно, то Такесі Кітано – повторне відкриття, початок шаленої популярності східного кіно на Заході, другої хвилі непересічного до нього інтересу, що не вичерпався й досі.

Фільм справді вражаючий. Майже німий, тривалість діалогів зведена до мінімуму, що, як уже мовилось, є характерним для Кітано немає нічого від західної балакучості. Водночас виразний, вражаючий візуально. Друга пристрасть Кітано в кіно – колористика, і це відчувається. Хоча дивно, чому цей статичний і просто змонтований фільм видається таким щемливо-естетським. Може, завдяки мінімалізму? В кадрі нічого зайвого – ще один творчий принцип Такесі Кітано. І взагалі, фільм можна вважати еталонним для Кітано-режисера. І Кітано-актора. Складається враження, що він не грає роль, а його зафіксували в житті. Мінімалізм акторської гри – візитка Кітано-актора. Хоч як це не дивно, його стиль гри є переконливим і успішним. Кітано ніколи не переграє.

Сюжет знову простий: головний герой фільму колишній поліцай Нісі (Кітано) допомагає своїй смертельно хворій дружині, яку ніжно кохає, гарно прожити ту частину життя, що їй залишилась. Ця історія кохання дійсно зворушлива. І річ не в затертому сюжеті, а в реалізації, правдивості, переконливості. Нісі з дружиною майже не розмовляє, але вони розуміють одне одного, разом сумують і сміються. І якщо на початку фільму ми бачимо розгублених людей, які не знають як бути, то далі це цілком щасливі люди, що насолоджуються життям. Символічним зображенням смерті, що наближається, є епізод на морському узбережжі. Дружина Нісі ставить у пляшечку з морською водою букет напівзів’ялих квітів. Цьому вчинкові дивується чоловік, що випадково опиняється поруч, і ображає жінку. Вона лише докірливо дивиться. Нісі, що саме надійшов, жорстоко б'є грубіяна: за руйнування ідилії, за сумне нагадування. Жорстоке покарання за мимовільну жорстокість.

Нісі має серйозні проблеми – борги у якудза і, як наслідок, їхні переслідування. Жорстокі розправи з ненависними і набридливими мафіозі – лише відстрочки, ворогів надто багато. Тоді Нісі грабує банк, одягнувши стару свою форму – тепер гроші є і для бандюків, і для коханої. Плюс до того – запускається в дію продуманий до дрібниць сценарій. Коли поліцаї мають ось-ось заарештувати грабіжника, він убиває дружину і себе. Два постріли на морському узбережжі – це фінал. Так, майже голлівудський сюжет, але стриманість палких почуттів і східне, дещо зневажливе, ставлення до смерті – і від «західності» фільму не залишається каменя на камені. Це саме японський фільм. Без мелодраматичності, сентиментальності, довгих прощальних промов, поцілунків.

Цікавими і зворушливими моментами фільму є розмови Нісі з Хорібе, єдиним його другом. Хорібе – інвалід, який разом із здатністю ходити втратив сенс життя, але як сильна людина не здається. І віднаходить себе-художника. Споглядання картин Хорібе – справжня насолода. Насправді автором напівтварин-напівквітів, намальованих фломастером, є сам Кітано. Він їх намалював у 1994-му, лежачи напівпаралізованим після ДТП. Таким чином, через Хорібе Кітано подав власний повчальний досвід під лозунгом “Never give up!”

Еверести і фунікулери

У 1999-му Кітано втілив свій давній задум: фільм про поганого хлопця, що робить добрі справи випадково. Комедія «Кікудзіро» – безперечно, велике досягнення режисера. Що підтвердили приз ФІПРЕССІ і приз найкращому актору на міжнародному фестивалі у Вальядоліді. В Японії цей фільм визнано останнім шедевром ХХ століття. Думаю, це полестило Такесі Кітано, якого на батьківщині охрестили «найбільш неяпонським із японських режисерів», але який орієнтується передовсім на японську аудиторію. Отож, головний герой Кікудзіро не може похвалитися добрим смаком, ледацюга, але азартний і життєві проблеми звик розв'язувати з допомогою кулаків. Саме він супроводжує дев'ятирічного Масао, який загубився і тепер шукає свою маму...

А от «Брат якудзи» (2000) сам Кітано вважає найневдалішою своєю роботою. Це спроба поєднати японський колорит з американською масштабністю. Звісно, це японський фільм, і не лише тому, що режисер і більшість акторів – японці. Тут і вербальний мінімалізм, і статичність камери, і східне байдуже ставлення до смерті Анікі Ямомото, що протиставлено західній суєтності. Але то все загублене в горах трупів, ріках крові, типових американських дешевих спецефектах, як-от: машина, що вибухає, портфель, напханий доларами і (що нехарактерно для Кітано) все це аж плигає в очі. Я охарактеризувала б цей фільм як «на Еверест фунікулером» – не вражає і не запамятовується. На Еверест потрібно сходити пішки. А «Брат якудзи» занадто поверховий фільм для цього.

Немелодраматична мелодрама

Через два роки Кітано здивував своєю фантастичною мелодрамою «Ляльки». «Хто не бачив «Ляльок», той взагалі не бачив фільмів про кохання» – у захваті заявляють критики і глядачі. Є й такі. Дійсно, «Ляльки» – фільм про кохання. Кохання таке сильне, що поглинає особистість до останку. Кітано вважає, що це є нормальним явищем. Має бути, бо така природа кохання.

Отож. Три історії кохання – три сюжетні лінії фільму. З обрамленням, в якому фігурують маріонетки і ляльководи. Як пояснює Кітано, ляльководом у житті людини є випадковість. І це виразно бачимо у фільмі. Юнак зраджує своє почуття, доводячи цим кохану до божевілля, і, як покуту, присвячує своє існування їй. Так вони й мандрують по Японії через весну-літо-осінь-зиму до загибелі. Прив’язані одне до одного червоною линвою, потім нею прив’язані до життя. «Ляльки» – найбільш японський фільм режисера. Природа у фільмі – активний учасник дійства, за давньою японською традицією зображено всі чотири пори року. А червона нитка, за японським повір'ям, нерозривно зв'язує серця закоханих. До речі, цей момент є автобіографічним: Кітано розповідає, що колись, коли він ще працював у стриптиз-барі, його надзвичайно вразили двоє (як потім виявилось, місцеві божевільні), зв'язані між собою шворкою для білизни. Суто японським є й спосіб переплетення сюжетних ліній, які лише ледь-ледь дотикаються.

Інша лінія – багаторічне кохання, що триває з юності і далі нічим не підкріплюється. І двоє людей живуть далеко одне від одного. Вона кожного недільного ранку чекає його на лавці зі сніданком. І так довгі роки. А він став якудза і, хоч не приходить на побачення, знає, що вона його чекає. Зрештою, вона таки ділиться сніданком, навіть не впізнаючи коханого. А потім його випадково вбивають.

Найхимернішою є третя історія. Поп-діва і фанат, що вирізає собі очі після того, як вона потрапила в автомобільну аварію і понівечила обличчя, яке нікому не бажає показувати. Так несподівано між ними виникає взаємне кохання. Але осіння ідилія закінчується вбивством щасливого закоханого його суперником.

Характерно, що плакати хочеться не від такого фіналу, це подано так мудро, споглядально, що розумієш: смерть – лише частинка життя, його закономірне продовження. Воістину, це абсолютно немелодраматична мелодрама. В самій смерті нічого трагічного немає, а плачеш від нестерпної естетичності фільму, не так від гарних краєвидів, як від усвідомлення прекрасності кожної миті й кожної звичайної дрібниці, яку тонко підмітив Кітано.

Сліпий Зорро

Останнє творіння Кітано «Затоїчі» (2003) – його перший комерційний фільм, зроблений на замовлення продюсера Тіеко Сайдо з єдиною вимогою Кітано – «повна свобода дій». Режисер каже, що не відразу піддався на пропозиції пані Тіеко, свого близького друга. Причина: Тіеко Сайдо була також близьким другом Синтаро Кадзу, що грав головну роль в серіалі про Затоїчі (1962 – 1989). Кітано ніколи не подобався цей популярний в Японії серіал, тому він «вирішив розповісти відому історію у власному унікальному стилі».

Затоїчі – це такий собі японський Зорро, герой легенди, сліпий фехтувальник і масажист. Червона катана, майстерно замаскована під ціпок, і Кітано-блондин у головній ролі – це аби Затоїчі виділявся на загальному тлі, адже й те, й інше в Японії є ознаками унікальності. Режисер каменя на камені не залишив від традиційного Затоїчі. Більше того – познущався, як міг. З усіх традиційних цінностей японців. Фільм нестерпно смішний і дуже естетичний. Починаючи вже з того, що сліпа(!) людина, не роблячи жодних зайвих рухів, убиває якудза і ніндзя, незалежно від їх чисельності. При тому, пересуваючись типовою непевною ходою сліпої людини. А загалом сцени боїв – реалістичні. Ну, і, звичайно, ріки крові, що швидко, як у комп’ютерних іграх, зникає. Бо ця кров – комп’ютерна графіка, зумисний кіч Кітано. Гарне знущання з голлівудських бойовиків і чамбара – самурайських фільмів з бійками на мечах. Тут ніндзя працюють на якудза. Але останній ніндзя помер у 30-х роках ХХ ст., а якудза – явище суто ХХ ст. Щож, за словами Кітано, у всіх історичних фільмах про Японію завжди є елемент сфабрикованості. Та й самі ніндзя і якудза – суцільне посміховисько. А чого варті «спортивні штани» Затоїчі! Такі штани в тогочасній Японії носили хіба що дроворуби. А самураї, як правило, одягалися в хакама і короткі кімоно. А оте безглузде опудало, що несамовито бігає кругами і відчайдушно репетує, – явна пародія на ідеали кодексу бусідо. Селяни тут чи то садять рис, чи то кривляються під відповідний супровідний ритм. Так само будують будинок. І через весь фільм – опудала з фалічними прибамбасами. Та найбільший шик – фінальна сцена, де всі актори фільму бісяться, танцюючи щось на кшталт ірландського степа. Цікава поведінка, як на японців.

І все було б добре: Затоїчі бореться зі злом, виконуючи своє високе призначення. Але ж є Хатторі. Думка, що хтось може бути сильнішим, неприємна для Затоїчі. «Суть образу Затоїчі полягає в тому, що він майстер бойових мистецтв», – зазначає Кітано. Тому Затоїчі реалізує суть свого образу – виходить на поєдинок з Хатторі. Поранений, але вбиває. Достойного. Ще один крок на шляху до вдосконалення. Смерть Затоїчі безглузда: він спіткнувся об камінь. І в тому, зрештою, найбільший стьоб і головна ідея, яка озвучена: «Такий шлях майстра бусідо. Можна і помилитись».

Отже, жанр фільму – естетичний стьоб. Задоволення від нього шалене. Певно, найефектнішими елементами є танець гейші і музика, особливо, коли дві мелодії (фонова фільмова і музика до танцю) накладаються... Це неймовірно гарно.

Замість P.S. наведу свою улюблену цитату з Кітано: «Мене завжди вражають запитання європейських журналістів. Таке враження, що всі вони філософи і артисти. Їх запитання такі абстрактні, що мені складно на них відповідати. Ви в усьому хочете знайти якийсь вищий смисл. А я вважаю, що в моїх фільмах його просто немає».