Кадри з фільму «Окупація. Містерії». Режисер Андрій Кудиненко. 2004.

О.Б.: Останні роки помітна мода на фільми про Другу світову війну. На відкритті «Молодості» показали «Своїх» Дмитра Месхієва. Фільм «Окупація. Містерії», з одного боку, йде в цьому руслі, а з іншого, суперечить загальній тенденції до відновлення героїзації цієї теми.

А. Кудиненко: Ми почали знімати свій фільм раніше, ніж з’явились усі ці фільми про війну, які є замовленням до ювілею. В Білорусі таких фільмів досить багато, і їх будуть випускати й надалі. Це суто глядацьке кіно, в якому всі гострі кути згладжено, щоб не лякати глядача, щоб він платив гроші. Взагалі зараз досить помітна ностальгія за радянським кіно, радянською ідеологією. В нашій країні це особливо видно.

О.Качан: Звичайно, ми ставили собі зовсім інше завдання, якщо порівняти з такими помітними фільмами, як «Серпень 44-го», який також знімався в Білорусі, «Зірка» або «Штрафбат». Усі ці картини – типові витвори радянського кіно, тільки чомусь на плівці «Кодак» і з долбі звуком. Ці фільми замовляються для того, щоб пробудити ностальгійні почуття глядачів.

А. Кудиненко: І заробити на цих почуттях.

О.Качан: Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб знімати посередні фільми з таким же «повідомленням», якщо вже було знято чудові фільми про війну в радянські часи. Зараз знімають гірше, зате барвистіше.

О.Б.: А що з радянського кіно для вас було орієнтиром?

О.Качан: Ми орієнтувались не на кіно, а на життя.

А. Кудиненко: У 60-ті, в радянські роки, була спроба показувати людську трагедію, безсилля людини перед війною, але у них ще був гуманізм трохи наївний. Наш інтерес пов'язаний не з ювілеєм. Друга світова війна була найяскравішою подією минулого століття.

О.Б.: У фільмі ми майже не бачимо війни. Це якийсь межовий стан, в який потрапляють люди.

О.Качан: Це ситуація окупації. Стосунки між людьми на окупованій території.

О.Б.: А сьогоднішній стан в Білорусі можна назвати окупацією?

О.Качан: У початкових титрах фільму ми висловились з цього приводу. Там сказано, що білорусів більше нема. На останніх виборах в Білорусі жартували, що якщо десь цілий місяць не можуть підрахувати голоси, то в нас голоси відомі за місяць до виборів. Проблема в тому, що білоруси, як у нас кажуть, помірковані. На цю тему є анекдот про цвях. Росіянин сів на гвіздок – матюкнувся, пішов. Українець сів – встав, гвіздок у кишеню поклав: у господарстві знадобиться. Білорус сів і думає: «А може, так і треба».

О.Б.: Але тим не менше вам вдалося зняти незалежний фільм.

А. Кудиненко: В Білорусі є практика незалежного кіно. Була короткометражка про персонажа, який знаходить мобільник Лукашенка і стає головним опозиціонером, не підозрюючи про це. Така політична комедія. Було кілька документальних фільмів. Але наша картина – перша повнометражна ігрова незалежна продукція. В 2001 році ми зняли одну новелу – майже без грошей, позичали обладнання, актори – практично всі професійні – читали сценарій і погоджувались грати безкоштовно. Потім ми дописали сценарій, подали цей проект у фонд Губерта Балса при Роттердамському фестивалі і зняли решту фільму. До речі, інформацію про цей фонд ми знайшли на якомусь українському сайті.

О.Б.: І все ж у вас досить багато відсилок до кіно, починаючи від діалогу двох поліцаїв на початку фільму, один з яких після війни хоче знімати білоруське кіно, а другий каже, що білоруського кіно не буває, закінчуючи наративною структурою у дусі «Кримінального чтива».

О.Качан: Тарантіно для нас не є орієнтиром, хіба може, десь несвідомо.

А. Кудиненко: Якщо називати наших улюблених режисерів, то це Серджо Леоне, Пазоліні, брати Коени.

О.Качан: Саме те, як вони працюють із персонажами, як вони їх вивертають у різних ситуаціях, для мене є орієнтиром у роботі над сценарієм.

О.Б.: Помітно також трієрівську орієнтацію.

О.Качан: Насправді вона – антитрієрівська. Трієр просто легалізував такий дешевий спосіб зйомки. Зробив його модним, і ми цим скористалися. Бо в нас не було вибору.

О.Б.: Ваші надкрупні децентровані плани, ефект вертольота – хіба вони не нагадують «Танцюристку в темряві»?

А. Кудиненко: В плані монтажа це швидше Жан-Люк Годар.

О.Б.: Епіграфи до новел «Окупації» взято зі Старого Завіту. Як ви бачите сучасну релігійність?

О.Качан: Я не релігійна людина, агностик.

А. Кудиненко: Сюжети фільму не християнські, а швидше, язичницькі.

О.Качан: Просто в Біблії є багато жорстких і безпосередніх висловлювань, і тому вона залишається актуальною.

О.Б.: А що можна сказати про релігію в сучасній Білорусі?

О.Качан: У нас є палка дружба Лукашенки з патріархом московської церкви, а інші церкви зазнають утисків, як скажімо, католики, яких досить багато в Білорусі. Ця дружба має непристойний характер, який багатьох тільки відштовхує від релігії. Під час останнього Великодня Лукашенко прийшов у головний собор посеред служби, почав з митрополитом у засос цілуватися, той йому – «Христос воскрес!», а Лукашенко відповідає: «Спасибо».

А. Кудиненко: Білорус – язичницька людина. Мені так здається.

О.Б.: Є такий міф, що режисери діляться на два типи: ті, які мають готовий фільм у голові, і ті, які відкриті до реальності.

А. Кудиненко: У мене фільм змінюється порівняно з початковим задумом. Фільм відкривається повністю тільки в кінці, особливе значення має для мене монтаж.

О.Качан: Андрій з тих режисерів, який любить процес зйомок. Хоча бувають й інші режисери. Я недавно читав розмову з Абдрашидовим, він найбільше любить писати режисерський сценарій – те, що йде далі, це тільки руйнування його досконалого творчого задуму.

А. Кудиненко: Так, я люблю знімальний процес, монтаж, озвучення.

О.Качан: До речі, вгадайте, кого з акторів ми найдовше записували? ... Ту, що грала німу жінку. Вона довго не могла зрозуміти, що ми від неї хочемо. Дуже важко працювати з людьми, зіпсованими системою Станіславського.

А. Кудиненко: Вона намагалася весь час грати, тоді як нам треба було, щоб вона нічого не робила – просто існувала.

О.Б.: Фільм заборонили в Білорусі.

А. Кудиненко: У нас забрали прокатну ліцензію – це означає заборону на будь-який публічний показ. І заборону на професію, тому що на державних студіях роботи мені не дадуть, а всі студії, навіть так звані приватні, пов’язані з державою.

О.Качан: Але в Мінську в естетських і навіть середніх колах фільм бачили, одну касету дивились до трьохсот людей. Він став культовим у певних вузьких колах.

О.Б.: А от всі ці заборони і державний маразм виробляють якийсь опір?

А. Кудиненко: Навряд. Білорусь – це останнє місце для культурних героїв.

О.Б.: А ви себе не вважаєте такими культурними героями?

А. Кудиненко: Хіба коли нап’єшся – то може, й так. А коли зранку прокинешся – то не дуже...

Жовтень 2004.

P.S. Рупор білоруської опозиції газета «Наша ніва» визнала Андрія Кудиненка героєм 2004 року в галузі культури...