Богдан Михайлович Бенюк

— У фільмі «Ати-бати, йшли солдати» вам пощастило співпрацювати з Леонідом Биковим. Яке враження він на вас справив і чи можна сказати, що ви чогось у нього навчилися?

— Тоді я був ще жовторотим студентом і багатьох речей не розумів. Які думки були у Леоніда Федоровича, яким він хотів зробити мого персонажа, я по-справжньому збагнув лише з роками. Однак його режисерський талант, ті методи, якими він звертався до моєї душі, розкривав мене як актора, спонукали мене цілковито віддатися в його руки. Нині режисерські підходи Бикова є для мене своєрідним маячком у моїй викладацькій роботі.

Завдяки Бикову прийшло розуміння, що я не лише комедійний артист, а принаймні трагікомедію точно можу грати. Тільки для цього потрібен «рижий сер», тобто талановитий режисер, здатний побачити й відкрити в акторові нові грані. Я недаремно називаю його «рижий», тому що такі режисери трапляються в житті актора дуже рідко.

«Ати-бати» стали для мене і чимось на зразок візитної картки, і своєрідною точкою, з якої можна перевернути світ. У цій картині я мав можливість працювати поряд із багатьма популярними на той час акторами. Звісно, існувала певна субординація, і я як студент не міг запросто пристати до гурту маститих артистів, тримався переважно збоку. Та навіть коли отримуєш можливість просто спостерігати за талановитими людьми, то, бодай підсвідомо, чогось у них навчаєшся, щось береш собі на озброєння. Так я потихеньку починав освоювати ази непростої професії, яка називається акторством.

— А чи були у вашій долі інші режисери, які максимально розкривали ваш потенціал?

— Безумовно. Ще на початку моєї кар’єри в театрі імені Франка мені пощастило зустріти Володимира Оглобліна, який із мене, актора з п’ятирічним досвідом, почав буквально ліпити персонажів своїх вистав «Трибунал», «Хвацький молодець — гордість Західного краю», «Благочестива Марта», «Моя професія — сеньйор із вищого світу» та інших. Він тоді навіть казав, що я майбутній Крушельницький.

В кіно менше щастило, тому що там переважно експлуатують ті дані, які в тебе є. Далеко не кожен режисер має час і хист для експериментів з акторами. Але декому це вдавалося. В першу чергу, Михайлові Іллєнку. В кількох його фільмах я грав дуже різних персонажів. Михайло надзвичайно добре до мене ставився й щоразу відкривав у мені якісь нові грані. Мені також було приємно працювати з Миколою Засєєвим у картині «Москаль-чарівник», і я вдячний йому за те, що він довірив мені роль Москаля, хоча на неї пробувались численні московські актори.

Я дуже щасливий, що в моїй долі траплялися режисери, які експериментували зі мною, примушували включатися в пошук, тому що актор не повинен бути зашкарублим ні в професії, ні в поглядах на навколишній світ. Має бути постійне бажання творити й вловлювати нові віяння. Акторська професія тим і складна, що чим більше її здобуваєш, тим незрозумілішою вона стає. Весь час знаходиш якісь нові підтечії, глибини... У цій професії можна безкінечно існувати, насолоджуватися, наливатися соком, бо вона дійсно бездонна.

Знову ж таки, тільки з роками починаєш розуміти, які маячки були розставлені по твоєму життю і хто відіграв визначальну роль у здобутті того чи іншого успіху. Дійсно, є Божий дар, є тато й мама, які його передали, але ж поза тим були ще люди, які по-справжньому допомагали засвоювати професію! І слава Богу, що це усвідомлення є, бо коли людина цього не розуміє, вона просто втрачає орієнтири свого обдаровання, думає, що вона кум королю. А талант дається Богом як своєрідне випробування душі. І надзвичайно важливо, щоб ти по-людськи поводився в тому становищі, в якому ти є.

— А як народжується сценічний образ?

— У мене весь час виходить так, що до будь-якої роботи я доторкаюся потихеньку, з острахом. Ніколи не було, щоб я з радістю, в якійсь неймовірній душевній ейфорії брався за той або інший образ. Скажімо, вивішують наказ, що Бенюка призначено на таку-то роль. Багато акторів кажуть: «От добре, ця роль якраз для тебе!» А мене завжди такі моменти лякають, бо коли в людей уже наперед складається стереотип мого персонажа, я маю перескочити через голову, щоб відкрити в цій роботі якісь інші грані, зробити свого героя якимось незвичайним, усіх здивувати, щоб передусім самому було цікаво на сцені.

Я ніколи не загадую ролі наперед, вони приходять самі собою. Ніколи не мріяв зіграти щось конкретне. Кожну роль, яка мені дається Божою милістю, намагаюся пропустити через свій мотор — своє серце. Немає значення, яке емоційне навантаження несе той або той персонаж, в які ситуації ставлять його драматург і режисер, актор повинен його полюбити. Інакше просто не зможеш донести персонаж до людей, зробити по-справжньому переконливим. Коли мене запитують, яка роль найбільше подобається, я ніколи не відповідаю, тому що всі вони — мої, жодну з них я не виділяю.

— А як триває робота над образом? Режисер від початку задає вам певний малюнок ролі, чи ви щось йому пропонуєте?

— Сьогодні уявлення про режисуру помітно змінилося. Раніше було так: приходить режисер з уже готовою концепцією вистави, з художником і добирає акторів, які б у це вписалися. Зараз такого практично немає. Переважна більшість сучасних режисерів, на жаль, не є режисерами-педагогами, які наперед бачать концепцію вистави. Потрапляючи в акторське середовище, вони спільно з акторами починають шукати цю концепцію, а далі або доходять до якогось спільного рішення, або не доходять. Тут уже як доля повернеться.

— А якому методу ви віддаєте перевагу – першому чи другому?

— Не можна сказати, що існує певна формула, яка гарантує позитивний результат. Буває, що успіх приносить заздалегідь продумане рішення режисера, а буває, що надзвичайно плідною виявляється спонтанність. Це як у коханні між чоловіком і жінкою. Є різноманітні способи виявити почуття одне до одного, але жодний з них не може стати єдиним, тому що він швидко приїсться. Ти щоразу мусиш шукати щось інше, щоб поновлювати, підживлювати почуття. Так само і в театрі.

— Актор має підлаштовуватися під режисера чи істина народжується в конфлікті?

— Тут істина дуже проста: коли ти здатен обґрунтовано довести режисерові свою позицію, тоді честь тобі й хвала, а коли ні, тоді виконуй те, що каже режисер.

— У виставі «Трагедокомедія о воскресенії мертвих» ви граєте барокові алегорії. Чи важко було їх оживити?

— Справа в тому, що постановник цієї вистави Андрій Приходько якраз належить до режисерів, які наперед бачать концепцію своєї вистави і вміють її втілити. Шкода, що йому не дають ставити на великій сцені, адже малу він уже переріс. Приходько, безумовно, заслуговує на постійне місце в театрі. Все, що ви бачили у виставі «Воскресеніє», — його власні задуми.

До п’єси Кониського я звертався кілька разів, але було важко зрозуміти сюжет, що мав на увазі автор, складно було читати давньою мовою. Але Андрій це все розшифрував і так точно і зрозуміло переказав, що я був просто вражений. Я тоді йому кажу: «Давай ти сам це і будеш грати, бо так, як ти, ніхто не зможе пережити це душею!». І ми вдвох почали репетиції. Спершу вирішили, хто яких персонажів гратиме. Згодом Андрій змінював свою думку й пропонував мені інші образи. Я як вередливий артист, звісно, комизився, бо доводилося наново вчити дуже непростий текст. Але заслуга Андрія в тому, що ми врешті подолали цей невеличкий бар’єр у роботі. Працювати над цією виставою було неймовірно цікаво, тому що я для себе відкрив величезний пласт культури, про яку практично нічого не знав.

– Чи змінюються ваші образи від вистави до вистави?

— В театрі — безумовно. Персонаж безперервно шліфується, обростає добрим м’ясом. Якщо порівняти прем’єру і, скажімо, сотий спектакль — то це небо і земля. Недарма справжні театральні фанати по кілька разів відвідують одну й ту саму виставу та мають від цього величезне задоволення. Той самий матеріал, той самий текст, але ситуація на вулиці, настрій акторів — усе впливає, і вистава розвивається тільки за законами сьогоднішнього дня, щоразу народжується по-іншому. Тому театральна робота для мене найцікавіша.

В кіно гірше. Адже плівка фіксує твій образ раз і назавжди, крім того, ти залежний від уявлень режисера, його монтажу і ще багатьох речей, які не можеш контролювати. Поза тим, геть немає часу, що б усе ретельно обдумати й відчути, справжня соковижималка!

— Ви намагаєтеся подобатися глядачам? Чи йдете на якісь внутрішні поступки заради цього?

— Коли я граю якусь роль, то передусім намагаюся бути переконливим. Все залежить від персонажа: потрібно або подобатись, або, навпаки, викликати антипатію. Може бути безліч нюансів, але мета одна — примусити глядача повірити в ту казку, яка твориться на сцені.

Гадаю, що повага до тих людей, які заплатили гроші й прийшли до театру, повинна відчуватися в іншому. Події Помаранчевої революції змусили мене серйозно замислитися. Я уявив, як ті люди, що день і ніч стояли на Майдані, пережили колосальний душевний прорив, приходять на вистави в театр імені Франка. І чим ми, актори й режисери, зашкарублі духовно, можемо зацікавити тих людей, які духом відкриті, які мають абсолютно іншу ауру?! Як на мене, митці завжди мусять бути попереду тих процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, випереджати їх на хвилину, на півстопи, аби показувати глядачеві щось дійсно цікаве, близьке за духом. Зараз я багато думаю над тим, які вистави потрібно ставити, якою має бути їх внутрішня енергетика... Адже сьогодні театр імені Франка фактично живе на старому репертуарі — виставах Данченка, Молостової та інших. Спектаклі ж, які ставлять за Ступки, більше нагадують метеликів-одноденок. Вони народжуються, критики одностайно говорять, що вони неймовірно гарні, цікаві, але глядач не йде, і незабаром вони безслідно зникають з репертуару. Кажуть, що таким чином ми шукаємо себе, що глядач має рости до рівня нашої режисури і акторів, але це палиця з двома кінцями.

Як слушно сказав Марк Захаров, якщо хочеш ставити еліарні вистави, неймовірно високого польоту думки й фантазії, найкраще робити це в ліфті, коли з тобою двоє чи троє пасажирів (бо більше в кабіну не вміщається). Перед ними ти можеш, доїхавши до дев’ятого поверху, зіграти якусь камерну виставу. Але коли маєш театральний зал на тисячу глядачів, то треба думати про те, щоб цей зал був заповнений, а глядач хотів потрапити до цього театру й побачити вистави, які викликають у нього щирий інтерес.

Як виховується театральний глядач? Коли молодій людині щастить із класом чи з батьками потрапити на цікаву виставу, театральна бацила западає їй в душу – і вона стає театралом. Коли ж перший досвід виявляється негативним, ми назавжди втрачаємо цю людину.

– Чи є для вас межа між життям і професією? Якщо є, то наскільки чітка?

— Я ніколи про це не думав, бо уявити своє життя поза акторською професією просто не можу. Та це й не потрібно, тому що я знайшов себе в акторстві й почуваюся дійсно на своєму місці. Добре, коли отримуєш насолоду від роботи, але подвійний кайф, коли ця робота ще й подобається глядачам. А коли за це ще й гроші платять, то ти тричі щасливий чоловік. Хоча акторська професія жорстока. Обдарованих людей багато, але не кожному щастить повністю розкритися на сцені. Та врешті будь-який актор, хоч які звання і премії він має, хоч чого він у цьому світі досяг, все одно вірить, що його найкраща робота ще десь попереду, й сподівається на свого «рижого сера».

— Яким чином вам вдається поєднувати акторство з релігійністю, адже інколи доводиться грати персонажів не тільки негативних, а й демонічних, таких, як Бегемот у «Майстрі й Маргариті»?

— Але ж мій Бегемот все одно світлий персонаж. Так само, як Хостікоєв теплим світлом наділив свого Воланда. Ці герої не несуть у собі зла, точніше антидобра. Коли антидобро не ступає на сцену, ти можеш будь-якого персонажа грати.

Врешті не актор вирішує, яким має бути той або інший персонаж, він лише здійснює те, що автор заклав у цього героя, його справа зробити все для того, щоб не збрехати ні на йоту перед партнерами й глядачами. Однак дещо можна змінити. Скажімо, я граю Яго. Він ніби неґативний персонаж, але з яким захопленням, з якою вірою він робить свою справу! Багато людей мені казали, що такого Яго, як мій, досі не було. Традиційно цього персонажа малюють винятково чорними фарбами. Він завжди вовкуватий, злісно дивиться з-під лоба. Але ж глядач змінився! Сьогодні всі розуміють, що надзвичайно багато зла ходить довкола й живе разом із нами щодня, а ми навіть не підозрюємо, що це — зло. Воно привітно усміхається, дарує квіти, говорить компліменти, приховуючи свою суть. Саме це я хотів донести через свого персонажа.

— Що стало поштовхом до створення компанії «Бенюк і Хостікоєв»? Бажання подолати залежність акторської професії?

— Мушу сказати, що чимало речей. Честь і хвала Мирославу Гринишину, який переконав Анатолія Хостікоєва й мене в необхідності створення такої компанії. Ми як актори, як творчі працівники не хотіли займатися цим з багатьох причин. Але та робота, яку ми зараз робимо, вже принесла певні результати, і ми думаємо, що рано чи пізно в Україні з’явиться ще чимало людей, які також намагатимуться поза театром, поза державними театральними установами, що мають дотацію, робити життєздатні, цікаві постановки. Адже коли сам вибиваєш кошти на постановку, ти повинен розуміти, що в тебе немає права на провал, бо вдруге в цю річку вже ніколи не вступиш і не зможеш звернутися до тих людей, які в тебе повірили. Ця ситуація докорінно відрізняється від тієї, що в державних театрах. Там кошти, виділені державою, на жаль, нерідко йдуть на створення величезної кількості поганих вистав, що зараз і відбувається в театрі імені Франка.

— А що потрібно ставити сьогодні, на вашу думку?

— Ніхто не знає. Тут важко вловити смак глядача. Може, краще взагалі нічого не ставити.

–???

— Коли художнім керівником нашого театру був Сергій Володимирович Данченко, бувало так, що ставили лише одну виставу на рік, але це була прем’єра «в десятку». Він дуже довго виношував матеріал, придивлявся, прискіпливо добирав акторів. Сергій Володимирович робив вистави, що стали обличчям театру імені Франка, створив чудову акторську трупу, яка працює і зараз. У нього не було так, що в театр набирали одразу по вісім — десять акторів, як це сьогодні робиться. Тож, може, треба робити менше, та краще? Ми ж ставимо п’ять вистав на великій сцені, п’ять на малій, а результату немає. Це прикро, це сумно. Гадаю, що національний театр не повинен собі такого дозволяти. Бо зруйнувати театр легко, а скласти докупи дуже важко.

— Які найближчі плани у компанії «Бенюк і Хостікоєв»?

— Ставимо рок-оперу «Біла ворона», прем’єру плануємо на липень — серпень.

— Але ж це не так давно ставили в театрі імені Франка...

— Тев’є-Тевеля теж неодноразово ставили не лише в українських театрах, а й в Москві. Це немає ніякого значення. Важливе лише нове звучання. Уявіть, як прозвучить ця річ про Жанну Д’Арк тепер, коли Україна пройнялася зовсім іншим духом.

— Ваш колега Анатолій Хостікоєв уже неодноразово спробував себе в режисурі, а ви не маєте такого бажання?

— Важко вловити той момент, коли з однієї професії переходиш в іншу. Зараз я читаю курси в режисерів і теж потроху в це втягуюсь. Думаю, рано чи пізно мені таки доведеться цим займатися. Не хотілося б, бо все-таки краще робити свою роботу, але коли бачиш, що чимало людей, які приходять до театру з дипломом режисера, нічого в цьому не тямлять, розумієш, що багато речей можеш зробити сам і стати «рижим сером».

19 січня 2005 р.