Вікторія Корсун

– Цікаво, як виникла ідея стати актрисою? Що вас сподвигло на цю професію?

– Я ніколи не мріяла стати актрисою. З п’яти років займалася танцями, пізніше вступила до хореографічного училища, але не пішла туди. Тобто сцена була мені знайома і самовираження у такий спосіб було моїм, це було щиро і цікаво, і потреба в цьому була. А вже після школи мене на це, мабуть, сподвигли спектаклі театру імені Лесі Українки. Особливо з Адою Роговцевою, в яку я була закохана. Мама керувала бібліотекою і вела там клуб цікавих зустрічей, куди запрошували акторів, режисерів, письменників, я з ними знайомилась, спілкувалася. То були цікаві люди. І я вирішила спробувати. Я була медалістка, складала тільки два профільні іспити. Вступивши, мала можливість вибрати, на курс якого педагога йти – Рєзниковича, Ставицького чи Степанкова. Більше вабив театр, я не хотіла в кіно. Все вирішила зустріч із Констянтином Петровичем Степанковим. І дуже рада цьому, бо навчання у Лаврі, наш маленький курс у вісім осіб, атмосфера на факультеті – незабутні.

– Педагоги дозволяли вам зніматися під час навчання?

– Так, я ще на першому курсі знялася в картині Олександра Ітигілова «Побачення».

– Сподобалося зніматися?

– Взагалі мене трошки лякало кіно. Сцена не лякала, і досі вона мені цікава. Я згадую свої театральні роботи з приємністю і душевним спокоєм. Знімалися в студійних роботах, а захищали диплом двома спектаклями: комедія «Дрібниці» за Бернардом Шоу, які ми потім довго грали у Театрі кіноактора — спектакль з довгим життям. Коли поїхали з ним на кінофестиваль у Росію, був просто фурор. Спочатку ми самі поставили багато уривків, а потім Кузьменко-Делінде буквально за місяць до випуску зібрав і оформив цей спектакль. І хоч у Театрі кіноактора, що на площі Перемоги, до нас ставилися несерйозно, в нас були аншлаги з першого до останнього дня. Поставили ще драматичний спектакль за Володіним, у всіх були головні ролі, бо курс маленький. Потім у Театрі кіноактора ми з Марком Нестантинером ще поставили «Дах» за Галіним. Здається, дуже вдала була робота. Ще ми грали в театрі «Сузір’я» «Портрет» Мрожека. Потім я починала працювати у Люби Титаренко (театр «Браво»), але ми не дійшли до прем’єри, виникли певні проблеми у наших стосунках: я не звикла до театральних інтриг.

– В кіно ви знімалися з початку 80-х. Як би ви презентували себе як актрису того періоду?

– Цікаво було працювати над кожним фільмом, але сказати про якийсь здобуток я не можу — фільми лишилися у своєму часі. Це маленькі здобутки, на той час вони важили, але зараз не хочеться до них повертатися. Це не претензія до когось, це, може, претензія до самої себе. Цікаво працювати над великими ролями, бо можна було щось вибудувати. У «Поляні казок», наприклад, хоч і казкові герої, але то були характери. Із задоволенням згадую В’ячеслава Криштофовича — вперше побачила, яким спокійним, толерантним, м’яким може бути режисер. Ця атмосфера мене захоплювала. Було приємно працювати з російськими акторами Янковським, Меньшиковим. Оскільки у фільмі «Володя великий, Володя маленький» я грала черницю і ходила у відповідному одязі, то мене почали сприймати за справжню черницю, навіть хотіли сповідатися. Ще згадую Артура Войтецького, в якого я зіграла маленький епізод. Вперше у кіно мене вразила здатність людини працювати з акторами. Він створив атмосферу спокою і творчості. Їздила до Сибіру на зйомки. Поїздки — це дуже цікаво. Я йому вдячна, бо зрозуміла, що в кіно теж можна працювати з акторами по-справжньому. Але настав час, і я почала займатися сім’єю, народила дітей...

– А хто ваша сім’я?

– Я вийшла заміж за режисера Юрія Одинокого. У нас був бурхливий роман і після того дев’ять років подружнього життя, які я майже всі провела вдома, з маленькими дітьми, мені ніхто не допомагав. Коли вони підросли, несподівано з’явилася пропозиція знятись у телесеріалі. До Києва приїхала Марина Мигунова, і в її серіалі «Леді бомж» не змогла зніматися Олена Проклова. Марина запросила мене. За сценарієм жінка, яку треба було грати, старша за мене, зовсім не схожа, але на репетиції я почала читати текст і сам собою з'явився акцент – героїня була з Прибалтики. Мене затвердили. І хоча роль була не дуже добре виписана, мені було цікаво, бо вона була характерною. Їх потім у Москві втричі скоротили. Цікаво було включитися в московську, а потім київську сагу, бо знімали і тут, і там. А режисери були різні, різними були підходи.

– Кажуть, що Марина Мигунова вміло працювала з акторами.

– Це була її перша робота. Вона — особистість, дуже тонка людина, приємна, розвинена, психологічна. Прямого втручання у акторську роботу не було. Ми з нею потоваришували, досі спілкуємося. Зараз вона зняла картину і мала приїхати з нею до нашого Будинку кіно. Це кінофільм, а перед цим вона зняла серіал у Петербурзі. А тоді продюсери її просто «з’їли». Фільм мав успіх, рейтинг був великий. Перші серії, які вона монтувала, мали гарні кадри, повільні, спокійні, якісь крупні плани, на які треба було звертати увагу. Як правило, серіали знімають примітивніше.

– Ваша героїня у тому серіалі справді яскрава особистість, вона ділова, стримана. І зіграли ви її переконливо. Чи це ваш характер?

– Думаю, в кожній людині так багато всього є, що якщо добре покопатися, то можна все витягнути: від убивці до Будди. Просто багато витіснено у підсвідомість. Більше того, те, що ми не приймаємо, ненавидимо в інших людях, і в собі, воно існує. Тому, коли кажуть, що на тебе це не схоже, воно звичайно в тобі є. Отож, ця стриманість і жорсткість у мені є, ділові якості й характерність теж.

– Скільки тривала зйомка цих серіалів?

– Три роки. Це був своєрідний марафон. Були у мене ще невеликі ролі, але я не хотіла б про них згадувати. Були невеликі роботи в рекламі. Була одна цікава зйомка для американського телебачення, цікава своєю фантастичністю, мене гримували три години. На жаль, фотографій не лишилося. Це навіть не реклама, а заставка про спадковість поколінь: я грала жінку, потім у нас була юна дівчина і зовсім маленька дівчинка. Всі ми були з довгим волоссям, біляві, гарні. Вийшли захоплюючі кадри.

– Здобутки від серіалу: популярність, матеріальне забезпечення, професійне задоволення?

– Серіали я не дуже люблю і не дивлюся. Не розказую і не обдзвонюю знайомих, щоб подивилися мої фільми. Я навіть соромлюся, бо хотілося б, щоб були вони кращими, глибшими, цікавішими, а це серіальний сюжет, серіальні діалоги, багато поверхових речей. Але я заробила гроші, бо роботи було багато, і якесь професійне задоволення було, тому що знімалась після довгої перерви. Та й роль була характерною, а я такі ролі люблю.

– До речі, наші актори нічим не поступаються московським.

– Під час зйомок у Москві всі в групі казали, що у нас рівень вищий. Нас було три актриси з України, всі грали досить яскраві ролі, й до нас усі добре ставилися.

– Очевидно накопичилося багато невитраченої енергії, бо стільки часу актори не мали змоги зніматися. Тут я хочу перейти до ширшого питання, вийти за межі вашої біографії.. Що б ви могли сказати про своє покоління, і як ви бачите його у перспективі?

– Можна було б сказати: це втрачене покоління, але я так не скажу. Ми знімалися багато, з більшим чи меншим успіхом, працювали всі. Але тепер досить активно знімається тільки Олексій Горбунов, бо він поїхав до Москви, там роботи багато, і він сам досить яскравий типаж. Саме від кількості роботи залежить розвиток тебе як актора. В Києві основному обслуговувують російські серіали і якісь «Сорочинські ярмарки» тощо. Але не можна говорити про акторські здобутки, це просто заробіток. Зараз, на жаль, кіно в нас майже не знімають. Воно відродиться, звичайно, як і в Росії, у Східній Європі, але на це потрібен час. Й не знаю, чи доживемо ми до цього.

– А ваш чоловік вас не запрошував у свої вистави?

– У нього немає свого театру, він працює режисером у різних театрах. Але єдина людина, якій я довіряю в театрі з режисерів, це Юрій Одинокий. Його потенціал надзвичайно великий, але він не хазяїн своєї долі. Ми зараз, до речі, розлучені, живемо окремо, але моє ставлення до нього як до творчої особистості не змінилося. Просто дуже важко жити з творчою людиною, потрібно на себе наступати, а я не Софія Толстая.

– А ви хотіли б, щоб ваші діти пішли вашою дорогою – пішли в мистецтво, стали акторами?

– Акторами — ні. Доля актриси дуже важка.

– Але, кажуть, що люди, які живуть театром і кіно, вже не можуть раціонально на це дивитися.

– Я була б дуже рада, якби мої діти займалися творчістю, і у них такі дані є. Моя донька з дитинства мислить якимись мізансценами, малює мізансцени. Перший план, другий план, освітлення. Вдома влаштовують театр з костюмами, освітленням, оголошеннями, музикою. Думаю, в них цей дар є, хай цим займаються, але щоб це не було основною професією. Акторство дуже несамостійна, підлегла професія. Якщо режисер, художник, будь-хто – це самостійні творчі одиниці, то актор завжди залежний. Мабуть, мені не завжди комфортно було займатися цією професією, бо я більш незалежна у житті. Так би мовити, сама собі режисер.

Так, робота в кіно і театрі дала мені дуже багато, це яскравий період мого життя, багато зустрічей і пізнання себе, своїх можливостей, творчі знахідки. Це все сходинки, і все, що у нашому житті стається, це просто шлях, і треба по ньому іти.

– Ви кажете, що змінили професію?

– Так, я психолог, консультант і психотерапевт. Я з колегою працюю у приватній консультації. У мене була цікава практика під час Помаранчевої революції: для учасників була організована служба психологічної підтримки. Це, звичайно, було волонтерство, я пропрацювала два тижні без вихідних. Була не звичайна психологічна ситуація, а швидка допомога. Це було велике загартування боєм.

– Розкажіть хоча б про один випадок.

– Я одразу зрозуміла, що не можна сидіти у медпункті, треба ходити, шукати, допомагати, дивитися, самій пропонувати. Першим був хлопець, який працював у зовнішній охороні Будинку профспілок. Охорона на вулиці, холодно, мокро, натовп, тому напруження величезне. Там був штаб, треба було особливо пильнувати, щоб ніхто зайвий не зайшов. Він з усмішкою до мене підійшов і запитав, чи я можу йому допомогти. У нього таке відчуття, ніби зараз всіх розірве. На вустах посмішка, а всередині людина вже не витримує. Він не міг спати, їсти, тобто стан був перенапружений. Він молодий, і не витримав, треба було брати загартованих людей. Я взяла його на сеанс, заспокоїла. Йому одразу довелося проводити терапію, бо у нього вже зашкалювало всередині. Ще один випадок. Композитор, хворий на шизофренію, приходив до Будинку профспілок і грав. Люди сплять, відпочивають, тому його виганяли, а він не припиняв «працювати на революцію». У нього високий творчий потенціал, а разом з тим – параноїдальне марення. Довелося записатися в його університет, який він мені на пільгових умовах запропонував. Можна було викликати «швидку» і везти його долікарні, але шкода було. Мені вдалося його вмовити, він тихо зіграв «Місячну сонату», сам одягнувся і пішов. Це була перемога. Різні ситуації були.

– Хочеться сподіватися, що ви будете зніматися в кіно, прийнаймні, я цього вам бажаю.

– Якщо будуть цікаві ролі. Бо це нікуди не йде, це пробуджений паросток творчості, який залишається назавжди.

– Чи були у вас пропозиції після серіалу?

– Пропонували знову серіали, але я відмовилася. Моє навчання вимагало зусиль, і я мала вибрати щось одне. А зараз можна було б це якось поєднувати, та поки що таких перспектив не бачу.

– Ви з кимось із кінематографістів спілкуєтесь?

– Майже ні. В період Помаранчевої революції кілька разів зустрілися з Михайлом Іллєнком, він теж там активно працював. Я дзвонила Бєлікову, питали, чи кінематографісти сформулювали свою позицію. Він сказав, що склали листи. Я спитала, коли можна підписати, він сказав прийти завтра. Я приходжу на пленум, а вони сваряться щодо кожної фрази. Я це послухала хвилин 15, і кажу, що у мене таке враження, що я в театрі абсурду. Я наполягала на тому, що з ними треба виступити одразу. Тому ми з Михайлом Іллєнком і Володимиром Савельєвим виступили на Майдані, а потім на п’ятому каналі.

А взагалі хочу сказати, що маю відчуття дитячого подиву, яке лишається. Радість від проживання кожної миті. Треба жити зараз і тепер. Пізнання кожного моменту життя наповнює мене радістю, це те, що головне зараз у моєму житті.

Грудень, 2004.