Страйк іроніків

Нещодавно видана в «Основах» збірка п’єс «Страйк ілюзій» свідчить, що революційні процеси в країні, зокрема в мистецтві, назрівали вже задовго до Помаранчевої революції, адже назва і концепція антології була задумана приблизно рік тому. Але нині вона стала надактуальною, навіть була визнана театральною подією року. Зміни в театрі, яких вимагають драматурги (тільки вимагають, бо діяти в театрі мають режисери і актори), вкрай необхідні. І потрібно, щоб великі театри не тільки повернулися до актуального репертуару, що вже частково зробили театри «камерні», а й не ігнорували нову мову театру, експериментальну та нешаблонну. Саме матеріал для таких постановок можна знайти у збірці «Страйк ілюзій», п’єси якої написані авторами різних поколінь. Спільним для всіх текстів є принципово неміметичний підхід й іронічне сприйняття себе та дійсності, ось чому вжито саме слово «ілюзії» в назві збірки й окремих її розділах: прадавні ілюзії (химерна феєрія Богдана Жолдака «Чарований запорожець» і релігійно-філософська драма «Сім років до Голгофи» Олега Гончарова); потойбічні ілюзії (трошки егоцентрична сучасна казка «Душа моя зі шрамом на коліні» Слав. Ко-Ка (хай автор вибачає, якщо неправильно провідміняла його псевдонім) і майже моновистава Миколайчука-Низовця «Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам позаторішній сніг»); актуальні ілюзії (до речі, найбільш реалістичний розділ книги, в якому — трагікомедія «Дев’ятий місячний день» Олександри Погребінської і «Самогубство самотності» Неди Нежданої, авторки ідеї та упорядника збірки); абсурдні ілюзії (чи не найцікавіша частина книги, у п’єсі «Я. Сіріус. Кентавр» Лариса Паріс вдало переосмислила беккетівські теорії «театру абсурду», поєднавши їх із традицією театральних містерій, Володимир Сердюк у п’єсі «Сестра милосердна» слідує більшою мірою тематичним і філософським настановам «театру абсурду», ніж формальним); ілюзії-фентезі (п’єси Сергія Щученка «Шляхетний дон» і «На виступцях» Катерини Демчук, незважаючи на назву розділу, мало чим нагадують романи-фентезі, так що вони цілком придатні для сценічного втілення). Такий підбір різнопланового матеріалу чимось нагадує картини кубофутуристів, де об’єкти зображення розпадаються в просторі і часі, як, наприклад, у п’єсі Лариси Паріс частини тіл героїв, але разом із тим існують одночасно, формуючи повноцінний мистецький твір.

Анна Косенко