Обговорення після перегляду вів Алекс Воронов, колишній посол Швеції в Україні. Мене вразило те, як багато було людей, і коли оголосили перерву між показом і обговоренням, практично всі повернулися, щоб поговорити про політичну ситуацію і розвиток культури в Україні. Спочатку говорили загальні і надзвичайно приємні речі: «Ще 12 років тому ми взагалі не чули про Україну, а зараз вражені тим, що там знімають кіно, і воно цікаве, професійне, своєрідне... Настав час приділити Україні увагу, якою вона була незаслужено обділена». Фільми прийняли дуже схвально. Нарікали на те, що їхні екрани перенасичені американським продуктом, тоді як існує велике зацікавлення європейськими країнами. Організатори підійшли до цієї акції дуже ґрунтовно. Окрім журналістів і просто глядачів, були дипломати, парламентарії, історики, котрі зробили детальний екскурс в історію України і говорили про нашу боротьбу за незалежність ще від часів Київської Русі. Помаранчева революція, на їхню думку, – це перша справжня перемога українського народу.

Розпитувати про революцію почали ще в аеропорту. Перших 12 днів я, як і багато української молоді, була в наметовому містечку. Шведи були шоковані, що на Майдан виходило понад мільйон людей. За їхньою інформацією, там було не більше трьохсот тисяч. Всіх дуже цікавила участь молоді в революції – яку ми зайняли позицію, чи готові зараз відстоювати свої інтереси. Безумовно, ми стояли за конкретну мету. Якщо буде зміна влади, у Міністерство культури прийдуть нові люди, які стануть ініціаторами і виконавцями нових законів. І ці закони, я сподіваюсь, дадуть нам можливість займатися кіновиробництвом (і не тільки), розвивати українську культуру і поширювати її в усьому світі. Шведи дивилися фотографії з Майдану, де всі помаранчеві висловлювали надію на те, що революція матиме свій розвиток і будуть зміни на краще.

Було багато бесід з журналістами, інтерв’ю на радіо і телебаченні. Звичайно, їх цікавлять фахові речі: в якому стані кіновиробництво, як вплинуть на кінопроцес політичні зміни в Україні? Говорили про те, що найбільше болить: технічне забезпечення, наші можливості, наші закони. Запитували про режисерів, які виїхали з України і чиї роботи вже вважаються надбанням тих країн, де вони працюють зараз. Наприклад, у світі існує таке поняття, як «російське кіно», а творять його й українці. Звучало: «Чи не збираються ці митці повертатись назад?» На мою думку, треба зробити так, щоб нікуди не поїхали ті професіонали, які ще працюють в Україні. На щастя, після показу фільмів, уже не треба було доводити на словах, що Україна має творчий потенціал.

У Швеції я мала нагоду відвідати кіношколу, зустрітися зі студентами, побачити їхні роботи. У Стокгольмі існує багато центрів кіно, ресурсами яких може користуватися кожен, хто хоче щось знімати і знімає. Це приміщення, де є кілька залів для перегляду, роботи можна дивитися на будь-яких носіях: на кіноплівці, VHS, DVD. Є техніка для освітлення, зйомок, монтажу. Є фільмотека (не відеокасет, а кіноплівок) – ті фільми, що були у шведському кінопрокаті. Є кухня, отже можна перебувати там цілодобово. У цих центрах працюють фахівці з режисури, операторства, звукорежисури. З ними можна порадитись, і вони заохочують до цього. У Швеції існує організація TASVIR, котра займається розвитком світового кіно. А вчаться кіновиробництву переважно в приватних кіношколах або в Стокгольмському університеті, на спеціальному факультеті. Цікаво, що студентів готують одночасно за трьома напрямами: режисура, операторство, звукорежисура. Вже потім кожен вибирає собі, що ближче, але знати досконало мають усе.

Мій приїзд був зініційований шведською стороною і профінансований Шведським інститутом несподівано для мене. На кінофестивалі «Молодість», де я показувала свою переддипломну кінороботу «Банка», мене попросили дати інтерв’ю для Національного шведського каналу. Вже потім я довідалась, що інтерв’ю і фрагменти роботи показали не лише на шведському телебаченні, а й у кіношколі. Щоправда, вони сказали, що запрошують на кінофестиваль, а вже там пояснили, що це унікальна акція, котра має назву «35 міліметрів між Києвом і Стокгольмом.»

Шведські глядачі побачили фільми «Шум» О.Волоткевича, «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» Т.Ткаченка, «Карло» О.Томашпольського, «Пересохла земля» Т.Томенка, два мультфільми («Next» А.Лавренишина і «П’єсу для трьох» О.Шмигуна) і мою кінороботу «Банка». Крім того, роботу «Мій Гоголь» В.Яковенко. До речі, шведи, не сумніваючись, називають Гоголя українським письменником. Наступного дня після повернення мені зателефонували з двох шведських кінофестивалів, щоб взяти ці роботи на відбір у конкурсну програму.

Насправді мені було байдуже, буде це кінофестиваль чи якась інша кіноподія. Хотілося показати українську програму і викликати інтерес до України, показати, що в нас є велике майбутнє. І це справді вдалось, а тепер потрібно зробити все, щоб цей інтерес не згасав.