Творча акція «Мистецтво молодих-2004», яка відбулася в листопаді 2004 року, присвячена молодим спеціалістам екранних мистецтв. Її особливість у тому, що вона не є щорічним марафоном на здобуття призів, мета її — показати рівень підготовки митців, їх творчі та наукові досягнення, а також привернути увагу державних органів влади, громадськості до творчості молодих кінематографістів та проблем підготовки професійних кадрів для кіно і телебачення. В акції беруть участь дипломні роботи, створені студентами за останніх п’ять років, це дає змогу ознайомитись із широким колом майбутніх спеціалістів. Аналогічну акцію було проведено у 2000 році, тоді в ній було задіяно КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого та у позаконкурсній програмі — Київський університет культури і мистецтв. Цього разу, окрім двох згаданих навчальних закладів, свої роботи представили Харківський університет культури та Національний університет «Києво-Могилянська Академія». Як відомо, випускники вузів, що отримали освіту з творчих кінопрофесій (режисери, оператори, кінознавці, сценаристи) — це майбутні працівники не тільки кіно, а й телебачення. А тепер запитайте себе: чи завжди вам подобається те, що ви бачите на екрані? Отже, проблема майбутніх фахівців зі сфери кіно і телебачення автоматично переходить у загальну. Однак саме представники телебачення, преси, освіти чомусь знов не відвідали акції. І тому конференція «Екранна освіта в Україні. Сучасний стан, проблеми розвитку» нагадувала розмову із дзеркалом. Її учасники поділилися на два табори: одні на все скаржилися (мені навіть здалося, що майбутнього у нас, молодих, нема), інші, не заперечуючи наявності певних проблем, більш-менш намагалися дотримуватися заданої теми і не були такими категоричними.

Михайло Іллєнко: «Хотілося б сказати, що я не вважаю нинішніх студентів гіршими за тих, що були раніше. Адже завжди були такі, які хотіли знімати і робили це, і ті, які знаходили причини, щоб не робити цього. Проблеми освіти сьогодні дещо банальні, тиражовані, все ж я вважаю, що на першому плані стоїть питання створення (в хорошому сенсі) конвеєра. Адже раніше була цілісна система взаємодії з державою, яка виділяла гроші, сьогодні вона теж це робить, але тоді ми відповідали за те, куди вони йдуть. Тепер же ти можеш зняти фільм, і не важливо, куди ти його потім подінеш, бо важливим є те, наскільки ти наближений до директора кіно- чи телестудії. Є таке твердження, що режисурі вчитися не потрібно. Як приклад наводять Чапліна. Але ті часи минули, тому воно помилкове.

Ми не в змозі самі вирішити ці проблеми, нам залишається вкотре прокричати: «Караул!». А може, варто подивитися назад? На могутню радянську імперію кіно, де було побудовано потужну систему — від абітурієнта до виробництва. Її немає, і як наслідок — сьогоднішній кіно- і телепродукт».

Ганна Чміль: «Маємо пам’ятати, що ми цікаві лише тоді, коли говоримо про власні світовідчуття та світосприйняття і відтворюємо те, що відрізняє нас від інших. Можна говорити про особливості й недоліки, але як би там не було, молодий кінематограф почався. А щоб молоді бачили дорогу в майбутнє, ми маємо давати можливість реалізації їхніх курсових і дипломних, через відбір у короткому метрі для надання повного».

Юрій Терещенко: «Під час працевлаштування у молодих не запитують, де і в кого вони навчалися, а цікавляться, чи вміють вони клепати анонси і чи готові тягнути цю галеру за 200 доларів. Студент, тамуючи подих від запропонованої суми, погоджується і через п’ять років забуває, що у нього колись були крила. І хоча сьогодні кіно стало неприбутковою професією і багато хто іде в бізнес, не зумівши дістати кіноплівку, я хочу сказати, що справа не тільки в її наявності (сьогодні 90% міжнародних фестивалів приймають роботи на теленосіях). Головне – завжди пам’ятати, що і для чого ти хочеш творити».

Отож загальна проблема виглядає так: з одного боку — слабка матеріально-технічна база, яка створює чимало проблем у процесі навчання, а з іншого — модернізація самого навчальнового процесу, яка врешті можлива за умови вирішення першої.

Що ж до студентських робіт, то всі вони достойні уваги, хоч і відчувається певна відмінність у рівні підготовки. Але процес триває.

Олена Ісаєва