Василь Портяк, письменник, сценарист.

На різних дискусіях ми завжди зустрічаємо насмішкуватий та іронічний опір нашим історичним кіносюжетам. Це вважається чимось загумінковим, припалим порохом, що не може бути цікавим для сучасного глядача. Та погляньмо на наших сусідів – російське телевізійне кіно звертається до маловідомих для широкого глядача сторінок своєї історії, наприклад, утвердження російської держави на Далекому Сході, протистояння з Японією та Америкою. Режисери показують продажну адміністрацію і єдиного героя, який цьому протистоїть заради державних інтересів, а довкола цього закручується цікава інтрига. Російське телебачення звертається до всіх подій власної історії. Але ж і наша історія невичерпна. Взяти козаччину, гетьманщину — це безмежна кількість сюжетів. А Перша світова війна, коли Україна пройшла за кілька років такий каскад подій, пережила такі трансформації, що для багатьох держав цього вистачило б на сотні років! Те саме стосується і фільмів про життя сучасне. Можна по-різному ставитись до адаптації «Украденого щастя» Андрія Дончика, але перенесення дії в наш час — це нормальний підхід. Глядач нарешті побачив щось близьке.

Щодо розвитку кінематографа мушу сказати: я просто розгублений, бо не бачу переспективи якогось зрушення. Нещодавно вийшла книжка Анджея Вайди. Мудрий чоловік, говорить мудрі речі. Розпочинаючи роботу над «Паном Тадеушем», він побоювався, як це буде сприйнято. Бо «Пан Тадеуш» для поляків – те саме, що «Катерина» чи «Гайдамаки» для українців. Але знімальна група відчула себе в стихії польської мови, в стихії слова Міцкевича. Атмосфера і творчий простір були такими потужними, що це передалося і глядачеві.

Відколи в кіно працюю, після закінчення Вищих сценарних курсів у Москві, я досі ще не відчув цієї передумови в нас. Є багато бід — організаційних, економічних. Але доки українські кінематографісти не дійдуть до тієї точки, коли українське слово творитиме енергетику, доти вартісного кіно ми не зробимо.

Богдан Вержбицький, кінооператор, завідувач кафедри операторського мистецтва Київського університету театру, кіно і телебачення.

Я кожного дня спілкуюся з молодими людьми, які в нас навчаються, і хотів би, щоб вони бачили перспективу роботи в українському кіно. Сьогодні мало знімається фільмів, а про повнометражне кіно молодь навіть і мріяти не може. І тому зміни на краще потрібні не стільки для людей мого покоління і старших, скільки для молодих. Що треба робити? Кіно є всюди, і я вірю, що рано чи пізно воно буде і в нас. Перший поштовх мають дати фільми з маленькими бюджетами. Держава має стимулювати продюсерське кіно, щоб воно розвивалось паралельно. Так спочатку має бути. Може, потім треба буде відмовитись від державного фінансування і перейти на продюсерську систему. А сьогодні, коли молоді стільки часу нічого не знімали в ігровому кіно, їм треба дати якусь перевагу. Добрим прикладом жертовної роботи з молодими є діяльність Михайла Іллєнка – і як педагога в нашому університеті, і як арт-директора фестивалю «Відкрита ніч». Щодо старших кінематографістів, то їм також нелегко після тривалих простоїв вкладатися в стислий бюджет і в стислі терміни знімального періоду.

Андрій Дончик, режисер, головний режисер студії «1+1».

Я думаю не про перспективи, я шукаю хороший сценарій, щоб зняти хороший фільм. А перспективи — це завдання менеджерів і тих, хто в Міністерстві культури буде займатися кіно, майбутнього директора кіностудії імені Довженка. А я хочу зняти кіно. І немає значення, буде це 30 відсотків державної участі, а 70 — продюсерських грошей, 50 на 50, чи будуть тільки продюсерські гроші. Я свої фільми, крім короткометражного дебюту «Загибель богів», знімав на продюсерські гроші. Телесеріал «Украдене щастя» — продукція студії, де я працюю, але за державної підтримки. Тобто в кіно я давно працюю за такою схемою. Чи стане держава тим партнером, з яким захочеться мати справу? — от що головне. Бо такого партнера, яким була держава в «Украденому щасті», більше не хочу — з листопада минулого року я й досі авторський гонорар не одержав. І якщо гроші нерегулярно надходять, працювати не можна, бо кіно — це виробництво і гроші потрібні тоді, коли вони потрібні. Якщо економіка країни розвивається за ринковими законами, то відповідно й кіно буде рухатись у цьому напрямку. Кіно відстає на кілька років від загального економічного розвитку. Але воно нікуди не дінеться, мають з’явитися кваліфіковані менеджери і спрацюють закони. Жаль, мало в нашому кіно режисерів середнього покоління. На з’їзді переважають ті, які давно не працювали. Вони всі поважні і щось зробили для кіно, але сьогодні нові вимоги. Не знаю, чи багато хто з них зможе перебудуватися.

Вілен Новак, режисер, Одеська кіностудія.

Про які перспективи українського кіно можна говорити, якщо на з’їзд не прийшла міністр культури?! А це ж перший з’їзд після приходу нової влади, від якої ми чекаємо змін на краще. Не прийшов ніхто з Кабміну. Ми знову нікому не потрібні. Добре, що виступив представник Верховної Ради України. Я не кажу, щоб держава давала гроші, я хочу побачити інтерес держави до культури, зокрема до кіно. Ми втратимо чергове покоління, якщо не будемо займатися культурою і духовністю. Якщо держава думає, що нам вистачить американського кіно й російських серіалів, то це дуже погано. Тому що національна продукція — це національна. Курка кругом однаково квокче, а люди по-різному думають. Вчора хтось дуже гарно сказав, що в американських фільмах говорять: «Я хочу врятувати свою сідницю», а в наших кажуть: «Я хочу врятувати свою душу».

Ми, одесити, сумуємо разом з київськими кінематографістами, що на Київській студії погано. У нас такого, слава Богу, немає. Ми спілкуємось з нашим новим директором. Вона зацікавлена, щоб щось було, і я не думаю, що держава дозволить, аби зникла одеська студія, тут же починалося українське кіно. Правда, є «шуліки», які так і дивляться на цей ласий шматок на березі моря. Але й від нас залежить, щоб не загарбали. Не все треба на державу спихати.

Якщо говорити про особисті плани, то я вже сьомий рік маю намір зняти фільм «Тепер я турок, не козак» за сценарієм Євгена Митька. Це не просто професійна спрага, а щось більше — в мене так було, коли виношував задум «Принцеси на бобах». «Тепер я турок» уже двічі запускався і двічі зупинявся, бо немає коштів. Зроблено режисерський, і мені кажуть: «Є трохи грошей, рухайся далі!» Але є угода з акторами (а там плануються актори високого класу — Олексій Петренко і Богдан Ступка) і я не можу їх обманювати, не можу без гарантій. Я ще тримаюсь, але, думаю, якщо цього не зніму, то я не хочу більше нічого знімати.