«Театр у вигнанні» — це таборові сцени на терені Німеччини (1945 —1950) та найбільш виразні театральні колективи від 1950 року в США, Канаді, Австралії, Франції тощо. Саме вони утвердили поняття «театр доброї волі» — творчо жертовне явище української національної свідомості за межами Батьківщини, що твориться поза природними умовами професіональної роботи.

Театр на Батьківщині в силу ідеолого-політичних та соціальних пертурбацій тривалий час перебуває у стані латентної кризи. Бракує і сміливих талантів, і державних коштів, щоб забезпечити гідне життя і творчість митців. Переконаний: історія театру діаспори подає нам гідний морально-етичний урок витривалості і мужності. Його генетична енергія долання всіляких перешкод, «вітрила» патріотизму виховали у художників сцени несхибний кодекс професійної честі, непідкупність громадянських принципів. Цих митців можна назвати великими Дон Кіхотами ...

У Києві я був свідком, як 82-річний Ростислав Василенко, одержавши почесне звання заслуженого артиста України, не відпочиваючи після перельоту із Нью-Йорка та кількаденного симпозіуму, присвяченого театру діаспори, буквально пірнув у подорож з творчими виступами до Дніпропетровська, Черкас, Сімферополя. І, звичайно ж, безкоштовно.

Така професія. Такі традиції — збагачуєшся лише любов’ю тих, кому віддаєш свій Божий хист, енергію таланту. На незлагоди і «каскад тиранства» (А.Міцкевич) митець відповідає добротворчістю...

На тому ж симпозіумі, що відбувся в листопаді 2002 року в Києві, я із захопленням вивчав «феномен Лідії Крушельницької». Їй теж присвоїли почесне звання заслуженого діяча мистецтв України. Почесні звання Батьківщини тоді одержали також найяскравіші зірки театру діаспори з «гнізда Блавацького» — Віра Левицька, Ліза Шашаровська та театрознавець Валеріян Ревуцький. І ми, і вони жалкували, що не судилося зустрітися на рідній землі.

Чим вразила пані Лідія? Передусім, «геном молодості», духовною та фізичною красою, жіночістю і артистизмом. Пригадалася фраза з роману фінського письменника Марті Ларні «Четвертий хребець»: «Двері відчинилися, і до кімнати увійшла дівчина років шістнадцяти — шістдесяти»...

Тоді почув від неї цікаві речі. Однією з перших актрис, яких юна Ліда побачила на сцені в рідній Галичині, була Леся Кривицька. Квартирувала у них під час гастролей. Вразила красою, природною поведінкою в житті, талантом на сцені. Подарувала Ліді віночок. Мабуть, то був символ її майбутнього входження в мистецтво. Або про інше. Перших 10 років у США тяжко працювала на швейній фабриці. Щораз о 5-й вечора бігла додому на короткий час (їла чи не їла) з дому — до Гірняка на проби, котрі закінчувалися о 2-й чи 3-й годині. Вдома — батьки і чоловік — мліли від хвилювання. Чекали біля відчинених вікон...

Коли 1989 року Лідію Крушельницьку вшановували у Філадельфії з нагоди 25-річчя роботи керованого нею Теару-студії мистецького слова, в репортажі газети «Свобода» промайнув такий штрих: «Того вечора на Л.Крушельницькій була стилізована українська сукня срібного кольору. Це й створило епітет «Срібна пані», «Срібна фея»...»

Ловлю себе на думці, що європейський шарм цієї видатної українки, як і ролі, зіграні нею під керівництвом її учителів Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської, як і десятки вистав, створених нею за 40 років керівництва Театром-студією, характеризують ту волю і непросту духовно-естетичну еволюцію, яку набули українські митці в їх просуванні до європейського рівня життя і творчості.

Сьогодні, коли згасло більшість театральних осередків діаспори (згадаймо, що В.Блавацький називав свій ЛОТ, як і театр у вигнанні в цілому, мистецьким метеором), із класичним часом їх розквіту поодиноко поєднує нас Театр-студія мистецького слова, цей ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ Лідії Крушельницької.

Саме так — «Летючий корабель» — називалася перша вистава за п’єсою А. Шияна, створена нею 1956 року. Вже в ній чітко вирізнялися педагогічні та естетичні підвалини, на яких житимуть всі наступні творіння Л. Крушельницької. У них закладена фантастично копітка праця по вивченню студійцями української мови (спеціальні уроки в різновікових групах). В них полонить вишукана естетика режисера-постановника Л.Крушельницької – широка поліфонія художньо поданого слова, драматичної гри, сценічно естетизованої пластики, емоційного світу музики і вокалу.

Одна з характерних рис режисерсько-естетичного мислення Л.Крушельницької – поєднання аматорського виконання з високопрофесійним суголоссям сценографа, композитора, дириґента, балетмейстера, з виходом на сцену професійних акторів. Цей театр давав глядачам можливість не тільки милуватися успіхами дітей, підлітків, юнаків українського роду, але й відчувати високу насолоду від мистецтва таких обдарувань, як Йосип Гірняк, співак Андрій Добрянський, професор Іван Недільський, композитор Ігор Соневицький, дириґент Лев Стругацький, сценограф Владислав Клех, хореографи Рома Прийма-Богачевська, Ольга Ковальчук-Івасівка та ін.

Талант будівничого театру — це точність обраної стратегії і тактики. Почавши закладати Театр юного глядача, вона змогла трансформувати, ускладнити його мистецтво до Театру тотальної національної уваги, давши власне неповторне художнє трактування творам Т. Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, Л.Глібова, Б.Грінченка, М.Старицького, С.Черкасенка, К.Гольдоні, Е.Скріба, Г.-К.Андерсена, В.Винниченка, І.Кочерги, М. Куліша, С.Маршака, Наталі Забіли, Ліни Костенко, Б.Бойчука, Віри Вовк, О.Сацюка та ін.

Сотні студійців виходили під світло софітів у виставах та різних імпрезах, академіях не тільки в Нью-Йорку, а й у багатьох інших містах США, Канади, а також України. Серед учнів Л.Крушельницької були обдаровання, гідні професійної сцени.

Почавши з Букваря, театр досяг висот Академії. Назву лише три п’єси, які ставлять Лідію Крушельницьку в ряд сміливих і непересічних режисерів: анонімна середньовічна містерія «Дійство про чоловіка» у перекладі З.Тарнавського, «Ярослав Мудрий» І.Кочерги (у виставі діють біля ста осіб!), «Патетична соната» М.Куліша (нездійснена мрія Л.Курбаса, Й. Гірняка, В.Блавацького). Тут ця тендітна жінка виконувала найтяжчу чоловічу роботу, якщо згадати, що до такої психологи зараховують працю шахтарів, журналістів і режисерів.

«Це їхній успіх і тріумф!» — написав Іларіон Чолган про «Патетичну сонату» в Театрі-студії. — Уявляю собі, що стиль нових вистав за цією п’єсою тепер, в Україні, буде урочисто-патетичний... Стиль вистави Студії інший. Було в ньому щось із трагізму нашої історії, баченого крізь призму магії театру й музики Бетховена. Це позареалістичний стиль. Глядачі були заворожені».

І хоч в цілому мистецтво Театру-студії мажорне і променисте, згадані твори у постановці Л.Крушельницької підтверджують моє спостереження про «напоєність» сцени української світової діаспори трагічними нотами філософії екзистенціалізму. Підстави для такого висновку дає філадельфійська «Медея» Ж.Ануйя режисера В.Шашаровського з епічно-трагедійною Вірою Левицькою в головній ролі, «Жанна д’Арк» того ж автора в театрі «Заграва» (Торонто) режисера С.Теліжина із щемливо пульсуючим юним серцем Жанни, яку натхненно зіграла Валентина Орловська. Патріотизм — стрижневий мотив театру діаспори — виявлено тут з екзистенційно гострою тугою. Пам’ятаєте, як в «Іфігенії в Тавриді» Лесі Українки (постановку твору здійснила в Клівленді Олена Бенцаль-Карп’як):

А в серці тільки ти,

Єдиний мій, коханий рідний краю!

Все, все, чим красен людський вік короткий,

Лишила я в тобі...

Іван Дзюба влучно визначив: «Екзистування — пізнання істини через «мучення» власної душі».

І естетику художник творить «із себе», свого духовного скарбу. Завжди жило й живе в Лідії Крушельницькій, а тому перетікає в її вистави, мислення музично-пластичними образами (у молодості — навчання у Львівській консерваторії, практика у славетних педагогів з вокалу). Музика і «магія театру», знання високих професійних секретів Йосипа Гірняка і Олімпії Добровольської дали можливість «срібній феї» виткати на сцені узори чарівно делікатного, жіночно елеґантного стилю.

Я вже згадував, що театрові діаспори важко боротися за довголіття. Але чи варто тужити, якщо до його життя ти доклав так багато сил! Ми ж не зациклюємося на тому, що, за прогнозом учених, через 5 мільярдів років згасне Сонце і зникне життя на Землі?!

Віват оптимізму неповторної пані Лідії!