Одним із рідкісних, але сліпучих спалахів стають гастролі Театру Романа Віктюка. Ім’я цього режисера чинить магічний вплив. Його вистави — то приворотне зілля, чарівний трунок, смак якого мрієш відчути знову і знову. Мариш лише одним — потрапити на його нову виставу. От і 19 лютого зал Жовтневого палацу був ущерть заповнений девотами маестро (ті, кому не дісталися місця, сиділи в проході). Мобільні телефони на прохання режисера публіка чемно вимкнула, за винятком двох-трьох випадкових осіб, котрі стали нині обов’язковим атрибутом усіх вистав та концертів. Втім, навіть вони не порушили тонкого, але фізично відчутного зв’язку між залом і дійством, що розгорталося на сцені...

Вистава «Нетутешній сад. Рудольф Нурєєв» за п’єсою Азата Абдулліна стала новим етапом у творчості Віктюка. Нічого спільного з легкими комедіями «Мою дружину звати Моріс» і «Путани», з яскравим буянням кольорів у «М. Батерфляй» або «Соломії». Декорації лаконічні і в той же час символічно дуже змістовні завдяки своїй багатозначності. Кольорова гама — монохромна, всі актори були одягнені в чорне або біле. Виняток складали лише дві яскраві накидки, які з’явилися у фіналі. Але й вони несли не декоративне, а смислове навантаження, підкреслюючи «водорозділ» між реальним світом та світом, який творить у собі і довкола себе головний герой. Взагалі ця вистава — не тільки і не стільки свято для зголоднілих естетів. Цього разу Роман Григорович не розважав глядача — він змусив його працювати емоційно та інтелектуально. Він пропустив його через потужне горнило пристрастей, змушуючи проживати життя не вигаданого персонажа, а реальної людини, відчути її радощі, страждання, болі, пристрасті і, нарешті, смерть. А оскільки йдеться про генія, треба було прожити не одне, а три життя — саме так настановлював юного Нурєєва його перший учитель у ленінградському балетному училищі. Саме тоді він увійшов у зачароване коло балетного станка, щоб залишатися у ньому довіку. Так, саме коло стало основною декорацією і символом вистави. Це і дитячий манеж, і кола життєвої спіралі, і балетний станок, і в’язниця великого танцівника, і його єдиний прихисток у світі. Це сенс його життя, його щастя і прокляття. Це його здобутки й спокута. А спокутувати Нурєєву було що...

Втеча у 1961 році з Радянського Союзу була єдиною можливістю вихлюпнути й розвинути даний йому Богом дар геніального танцівника. Він не міг вчинити інакше – люди з таким даром не владні розпоряджатися власним життям. Їх долею і вчинками керує вогонь, який у них палає (недаремно у спектаклі згадується Прометей), і, врешті-решт, безжально спалює їх самих і всіх, хто насмілився до них наблизитися. Зайве нагадувати, що такі дари не даються безкоштовно – за них доводиться платити. Платив за них і Нурєєв.

Перша тяжка розплата — батьківське прокляття. Батько, помираючи, фактично прокляв його, звинувативши у своїй смерті – адже носив на собі тавро «батько зрадника Батьківщини». Нещасна мати божеволіла в розлуці зі своєю дитиною, заради якої в голодні повоєнні роки ледве не загинула, тікаючи від вовків — ходила пішки за багато кілометрів від дому, щоб здобути харч для сина. З нею він бодай встиг попрощатися: у 1990 році, коли імперія вже розвалювалася, йому великодушно дозволили побачити матір, щедро давши 48 годин «від кордону до кордону». Сцена побачення з матір’ю — це оживлена «Pieta» Мікеланджело: скорботна мати тримає на руках знесиленого, випитого поневіряннями по світах та людською заздрістю сина...

Друга розплата — доля одвічного вигнанця. Його не визнавали і не любили. Скрізь. На Батьківщині — тому що зрадник, на Заході — тому що «росіянин» (донедавна там і татар, і українців вважали росіянами). А головне — тому що геніальний, бо у свої 24 досяг того, чого багато хто не досягав і в 40, а у 52 ще міг те, чого не могли й ті, кому було 24.

І третя, найстрашніша розплата — СНІД, з яким він боровся до останку. Таку ціну мусив сплатити за любов. Можливо, тому, що й вона була незвичайна, як у всіх геніїв. Якось Костянтин Райкін сказав, що висока, духовна любов, така, як у Ромео і Джульєтти, – «не дітородна». Ба більш, вона завжди трагічна. В житті Нурєєва їх було дві — Марго Фонтейн та Ерік Брун. А може, то були дві половини, два обличчя тієї єдиної любові, яку шукав у цьому світі Нурєєв? Обоє — танцівники балету, обоє — набагато старші за нього, обоє — великі. Так, саме великі, а не відомі. Для Рудольфа це мало принципове значення, бо саме таким він прагнув стати і таким він був. Більше того, коли Марго Фонтейн скаржилася, що вона втомилася від цієї гонитви та пекельної праці, він поставив їй жорсткий ультиматум: мусила бути великою, лишатися богинею, бо лише богиню міг любити. Він і любов свою підпорядковував жорстким законам сцени, безжально муштруючи свою богиню, не дозволяючи їй вислизнути з того заклятого кола балетного станка... Яким тортурам він піддавав учнів – про це вже годі й казати. Не дивно, що відповіддю з їх боку не завжди була вдячність — адже не всі народжуються геніями і не кожен може так себе катувати. Закономірно, що й критики сходили на піну. Втім, критики — люди особливі.

І все це Віктюк відобразив з такою правдоподібністю, яка часом лякає. Чого вартий лише початок спектаклю, коли на білосніжному екрані, який півколом оточує сцену, з’являється Нурєєв. Але всі чудово знають, що це лише запис – минуле. Зображення згасає, а голос Нурєєва, живий його голос, продовжує лунати, втілюючись у чоловікові в білосніжному одязі, який виходить на світло. Тембр, специфічні інтонації, притаманні лише Нурєєву, — усе це актор Дмитро Бозін відтворює настільки точно, що у глядача мурашки бігають по шкірі. А ці характерні жести, пози! Остаточно «добиває» глядача (звісно, в ліпшому сенсі цього слова) маленька вовняна шапочка — така, здавалося б, незначна, але пронизливо правдоподібна своєю упізнаваністю життєва деталь. При цьому Бозін не заміщує героя повною мірою — справжній Нурєєв час від часу нагадує про себе з екрана, а Бозін — ніби його відлуння. Часом здається, що справжнє, реальне життя — на кольоровому екрані, а сцена — це чорно-білі документальні відеозаписи. Можливо, саме для досягнення цього ефекту монохромні костюми акторів підкреслено контрастують із кольоровими кадрами з життя Нурєєва, які з’являються на екрані.

Особливої уваги заслуговує і музика: трагізм Чайковського, пронизливий біль Адана, тяжкий молот Прокоф’єва, святковий блиск Мінкуса. Вона підібрана, як завжди у Віктюка, з бездоганним смаком (шкода, що не можна придбати саундтреків його спектаклів). Але це вже не просто музичний супровід, який підсилює емоцію тієї чи іншої сцени. Музика у цій виставі за своїм смисловим наповненням прирівнюється до тексту, а часом і до дії. Вона навіть якоюсь мірою їх замінює.

Ця вистава – красномовна відповідь тим, хто вважає акторів Віктюка лише вродливими статистами, позбавленими акторської майстерності, а постановки режисера — красивими колажами з досконалих чоловічих тіл, позбавленими глибокого сенсу. Драматургія цього спектаклю надзвичайно складна для постановки — це, фактично, монолог одного актора і майже ніякої дії. І те, що зробив з цією драматургією Віктюк... Те, як відпрацював її Бозін... Якщо в когось і повернеться язик сказати, що це пусті забавки декадента, який естетствує, спрямовані на догоду поціновувачкам оголеної чоловічої натури, будьте певні — це людина, яка не володіє матеріалом. Так уже повелося, що один бачить калюжу, а інший — зорі, які в ній відбиваються. Якщо ж комусь не дають спокою біцепси та тріцепси Бозіна, варто зробити над собою зусилля і почати відвідувати тренажерний зал...

P.S. Одна думка не полишала мене під час перегляду спектаклю: «Чому саме його привіз Віктюк в Україну? Чому саме ця тема, така далека від тих буремних подій, які ми всі нещодавно пережили? Невже вони ніяк його не зачепили?» Відповідь прийшла несподівано. Вона прозвучала у репліці типа, для якого найвища життєва планка — місце шкільного сторожа. Коли Нурєєв, приїхавши до Уфи, зайшов у рідну школу і попрохав сторожа (до речі, це був його колишній однокласник) дозволити йому зайти у клас, де він навчався, той йому відповів: «Праваливай атсюда!». Те саме не раз чув на своїй Батьківщині і Роман Григорович. Йому було так само гірко. Бо ніяка слава, достаток і визнання у світі не можуть заглушити біль за рідною землею, з якої тебе «витиснули». Цей спектакль — нагадування про ті гіркі часи і надія на те, що після того, як Україна виборола собі справжню свободу, її діти не будуть розкидані по світах, ставши вигнанцями. І коли зал встав, влаштувавши овацію маестро, Роман Григорович сказав лише одну фразу: «Господи, Україна є Україна». На його обличчі сяяла усмішка.