Як і будь-яке мистецтво, театр живе й розвивається завдяки одвічному протистоянню традицій і новаторства, боротьбі різних напрямів і мистецьких ґенерацій. Тому не може не тішити той факт, що спокійне й розмірене українське театральне життя за останні роки таки набуло певного пожвавлення. Слово «експеримент» потроху стає модним і все частіше з’являється на афішах навіть найконсервативніших театрів. І хоча у своїх експериментаторських амбіціях режисери нерідко не йдуть далі гучних декларацій, все більше митців справді прагнуть руйнувати стереотипи, активно шукаючи нових форм і виражальних засобів. До цієї когорти можна зарахувати художнього керівника театру «Вільна сцена», київського режисера Дмитра Богомазова. Його остання вистава «Отелло» і стала приводом до написання цієї статті.

Після яскравої авангардної постановки «Роберто Зукко» (за однойменною п’єcою французького постмодерніста Бернара-Марі Кольтеса) в театрі «Вільна сцена», а також оригінальних інтерпретацій Франкового «Украденого щастя» та «Царя Едіпа» Софокла в Одеському театрі імені В. Василька Богомазов вирішив продовжити свої естетичні досліди, цього разу обравши за об’єкт Шекспірового «Отелло». Творчою лабораторією не випадково стала сцена Черкаського музично-драматичного театру ім. Шевченка, де завдяки директорові Володимиру Осипову за останніх чотири роки було здійснено такі екстраваґантні проекти, як «Одруження» Андрія Жолдака, «Голі» Олександра Шмаля, «Великий льох» Олександра Дзекуна та «Фердидурке» Сергія Проскурні.

Провокативний прес-реліз з обіцянками «гостро сучасного вирішення» та «розкутих образних пошуків» зібрав чимало оптимістичних київських журналістів, які, незважаючи на лютневий мороз, погодилися здійснити одноденну поїздку до Черкас. Головною темою прес-конференції закономірно стала проблема оновлення українського театру. Дмитро Богомазов з революційним максималізмом (котрий, хоч як це парадоксально, давно вже став своєрідною авангардистською традицією) говорив про старіння класичного театру, який нічого не може дати сучасним глядачам, безнадійно здитинілим біля екранів телевізорів. Тому свого «Отелло» режисер назвав виставою для і про дорослих дітей.

Відхід від реалістичних канонів, як правило, означає відмову від методу Станіславського, звичних психологічних колізій і причинно-наслідкових зв’язків. Замість тішити емоції глядача ілюзією життєподібності, режисер намагається активно впливати на нього за допомогою кольорових, світлових, звукових і пластичних ефектів, прагнучи подолати автоматизм сприймання й відкрити в тексті нові смислові рівні. Це, як на мене, вдалося Богомазову в «Роберто Зукко».

Здавалося, «Отелло» мав би продовжити цю лінію. Однак, внаслідок того, що режисер вдався до граничного спрощення сенсу, оригінальні сценічні прийоми, як на мене, цього разу переродилися в порожню декоративність. Намагаючись звільнити шекспірівські образи від будь-яких культурних нашарувань, художник Олександр Друганов у буквальному сенсі роздягнув героїв, натомість наділивши їх гротесково роздутими поролоновими тілесами. Підкреслено безособова, маріонеткова гра, неприродні дитячі голоси, механічний сміх і кумедні рухи остаточно уподібнили акторів до целулоїдних пупсів. Цей безтурботно життєрадісний «ляльковий» натовп, у якому практично розчиняються «шоколадний» Отелло (Юрій Берлінський) і солодкава блондинка Дездемона (Анжела Іванова), щасливо живе (а радше існує) чи то на галявині, чи на поверхні якоїсь невідомої зеленої планети, над якою цілодобово сяють романтичні зірки й великий круглий місяць. Але одного дня гармонію порушує демонічний блазень Яго (Сергій Бобров), що, як і належить злу, завжди почувається «fucking far from OK» (цитата з оригіналу). Вміло користуючись із ситої довірливості недалеких і добродушних пупсів, він впевнено і послідовно підпорядковує іграшковий світ своїй волі.

Ця барвиста й дещо затягнута казка з нещасливим кінцем видається пародією як на піднесених Шекспірових героїв, так і на невибагливих глядачів (про яких так багато говорив Богомазов). І одночасно є неприхованою даниною цій наївній невибагливості. Після перегляду важко позбавитися відчуття разючої неспівмірності тексту й вистави. Опір матеріалу очевидний і безсумнівний. Але не варто поспішати з неґативними висновками. Можливо, черкаський «Отелло» не є ані найкращою інтерпретацією Шекспірової трагедії, ані найвдалішою виставою Дмитра Богомазова. Однак, цей мистецький дослід по-своєму корисний не лише для його ініціатора, а й для глядачів, котрі отримали несподівану альтернативу репертуарному театру, який у Черкасах (та й не лише там) безконкурентно домінує.