Про повернення театру до мови ритуалу, з якого він вийшов, говорив не тільки Арто — це стало однією з провідних тем у роботах (теоретичних і сценічних) багатьох аванґардних режисерів ХХ століття. Йшлося про створення нового виду взаємин актора і глядача через емоційну залученість останнього до дійства. І не обов’язково, що глядач мав якось фізично брати участь у виставі. Театр — це містеріальне видовище, долучення до якого змушує пережити новий екзистенційний досвід, можливо, і не завжди приємний. Часто для створення такого видовища необхідно звернутись до традиційних релігійних і культових обрядів минулого. Що і зробив режисер Владислав Троїцький разом з акторами театру-студії «ДАХ» у виставі «Пролог до Макбета» (з циклу «Україна містична»).

«Макбет» відрізняється від інших творів Шекспіра більшою кількістю язичницьких елементів, майже народним демонізмом. Сюжет, як і в деяких інших його творах, перегукується з творчістю фольклорною, звідки, ймовірно, він і був узятий. Але якщо англійці можуть тонко відчувати цю нотку язичництва у його творчості, виявляти певні архетипи, то для слов’янина дослівно й ортодоксально поставлена вистава буде сприйматися зовсім інакше і, на жаль, можливо, менш глибоко. Тому для адекватного перекладу театральної мови Шекспіра для наших театрів виправданим є залучення елементів традиційної української культури. Це має місце і в «Пролозі до Макбета».

Для звукового супроводу вистави запросили етно-хаос гурт «ДахаБраха», який виконує відповідні до сюжету українські народні і традиційні для певних обрядів релігійні пісні у власній, дуже цікавій обробці. Це створює необхідний для кожної сцени настрій і допомагає орієнтуватися в сюжетній лінії, адже тексту у виставі немає, окрім кількох монологів, які промовляє один із музик, починаючи виставу подібно до народного оповідача: «Було це давно, коли ще гусей не було...», що створює враження саме фольклорного походження розказаної історії. Наприклад, під час помазання Макбета на царство звучить «Многая літа», а в сцені, відсутній у творі Шекспіра (весілля Макбета і леді Макбет, Банко і його нареченої), лунають українські весільні пісні. Причина божевілля леді Макбет переосмислена як, окрім усього іншого, її нездатність народити дитину живою – її немовлята помирають один за одним, замучені відьмами. В цій частині п’єси звучить люба багатьом малюкам веснянка про зайчика, що чеберяє ніжками, яка переходить від лагідного співу до майже істеричних вигуків.

Основними виражальними засобами, окрім музики, є поетика рухів, фізична мова на основі знаків, а не слів. Ще Мейерхольда звинувачували у тому, що його театр — це, по-суті, балет. Але де межа між театральним рухом і танцем? «Римованість» рухів — необхідна частина ритуалу, чіткість виконання якого визначає і його ефективність. Танок відьм, молодих воїнів, Макбета і леді Макбет, динамічні й сповнені еротизму, надають виставі відтінок магічності, перетворюють її на шаманське дійство, до якого на чуттєвому і несвідомому рівні долучаються і глядачі. Ритульним елементом є також одягання і знімання масок, за якими ніби приховуються таємничі сили, ворожі людині.

Оформлена вистава килимами з ко-льоровим геометричним орнаментом, актори вбрані в традиційний український одяг. Режисер не намагається точно відтворити традиційну манеру декорування, а говорить знайомими нам знаками — кольорами, їх традиційним сполученням на тканині, узором.

Писати про такий вид театру непросто, адже багато його елементів не вимагають раціонального осмислення, а залучають глядача до співпереживання через зображення, танок (або пластичні рухи) і музику, тому і говорила я більше про формальний бік вистави, який ще можна хоч трошки осмислити, помацати, так би мовити, а от усе інше краще відчути. Але по-справжньому тішить те, що українські режисери вдаються до мистецьких експериментів, які синтезують народне, класичне й аванґардне мистецтво.