Для назви свого нового проекту Світлана Олешко, натхненник і локомотив харківських «Арабесок», обрала словосполучення, що давно вже стало масовим стереотипом. Евфемізм «критичні дні» є однією з точок перетину масової культури зі світом сучасної жінки. Саме про це йдеться авторам проекту, котрий не обмежується виставою. Як завжди у «Арабесок», власне театральний продукт супроводжується залученням різноманітних мистецьких практик. Музичний супровід, написаний знаменитим польським джазменом Міколаєм Тшаскою (його роботу над виставою організував Польський інститут у Києві), вийшла окремим диском, п’ять фотофільмів та серія фотографій, створених спеціально для вистави, вже експонувалися в художніх галереях. Але на саму виставу київській публіці довелося чекати довго. Літературна основа «Критичних днів» — оповідання Селінджера з невинною назвою «Тупташка-невдашка». Цей десятисторінковий текст розгорнуто режисеркою до масштабів півторагодинної вистави. Світлана Олешко вже давно ставить спектаклі за творами, що вважаються незручними для сценічного втілення (серед попередніх робіт — інсценізація творів Олександра Ірванця, Сергія Жадана, а також дитячої книжки «Улюблені вірші»), та цього разу літературне джерело є зразково «нетеатральним»: невеличке Селінджерове оповідання про зустріч двох колишніх однокурсниць, що складається з хаотичних жіночих діалогів. Натомість «Критичні дні» — видовище не для тих, хто плутає театр з бібліотекою, у виставі є все, окрім літератури. Надзвичайно проста, підкреслено побутова історія викладається незвичною, епатажною, нелегкою для сприйняття мовою. Окрім жіночих персонажів (в їхніх ролях Наталя Цимбал та Валерія Полянськова) до вистави введено двох чоловіків (Михайло Барбара та Павло Савельєв), котрі в оповіданні лише згадуються, причому чоловіча присутність є радше символічною. Чоловіки, що невпинно наздоганяють жінок, залицяються до них, голять їм ноги, носять на руках, ґвалтують їх, або просто стоять і підслуховують, — це лише матеріалізовані постаті жіночої уяви. Втім, ці віртуальні чоловіки чинять цілком реальний вплив на двох жінок, котрі думають, що перебувають наодинці, — така собі матеріалізація механізмів жіночого несвідомого. Історія «тупташки-невдашки» — абсолютно стандартна драма, що трапляється з мільйонами жінок від Америки до України, це історія одвічної неможливості ідеальних стосунків між чоловіком і жінкою, прагнення яких приносить стільки страждань. Одна з подруг нещаслива у шлюбі, інша — нещаслива на самоті. Те, що відбувається на сцені, може видатися абсурдним і зарозумілим лише якщо намагатися знайти за цими образами жіночої повсякденності якийсь прихований сенс — образна мова є досить прозорою. Сама сюжетна канва розказана у чотирьох фотофільмах, що раз по раз переривають сценічну дію. П’ятий фотофільм, що завершує виставу, демонструє моторошний образ жінки, остаточно поглинутої вимогами суспільства споживання. Героїня Наталі Цимбал у цьому епізоді — жінка, що існує поміж кухнею та супермаркетом, — перетворюється на жінкоподібного монстра. Цимбал грає з такою самовіддачею, що їй вдається буквально заразити своїм досвідом решту акторів — дуже виразну дебютантку Валерію Полянськову, а також безсловесних Михайла Барбару та Павла Савельєва, чиї ролі тримаються на їхній непересічній пластиці. Головній героїні, що на початку вистави постає самовпевненою заміжньою жінкою, після вибуху спогадів не залишається нічого, окрім як повторювати безглузде питання: «Я ж була доброю дівчинкою, правда?», — і ця метаморфоза переконує.

Світлана Олешко не залишає сучасній жінці жодного шансу. Жіночий погляд виявився надзвичайно жорстким і безкомпромісним. Можливо, це наслідок складної еволюції її театру, котрий продовжує існувати всупереч усім неписаним законам українського театрального життя. Та навіть не маючи власного приміщення та існуючи на ефемерні спонсорські гроші, «Арабески» продовжують творити резонансне мистецтво. Проте цей театр, що існує завдяки енергії театральних фанатиків, може дозволити собі найсміливіші мистецькі висловлювання. Такий театр не зобов’язаний давати «надію на майбутнє». До його діагнозів варто прислухатись, якими б шокуючими вони не були.