— Як ви познайомилися з Миколою Григоровичем?

— У Києві організовували естрадно-симфонічний оркестр і набирали музикантів. Організовував його композитор Євген Микитович Зубцов. Дуже талановита людина, винятковий симфоніст, він знав і поважав джаз, працював розумно, сердито, фанатично. А я на той час була ще студенткою. Молодий музикант академічного стилю — і раптом потрапляю до неочікуваного нового світу музики, жанру, роботи скрипаля.

Взагалі, жінок не хотіли брати, запросили мене на оглядини і тільки після цього взяли. А Гринько в той час був на гастролях зі своїм театром із Запоріжжя. І ось зовсім випадково його і його друга Григорія Антоненка взяли до оркестру, у них уже був великий стаж конферансної роботи. Під час репетицій вони смішили нас, а на концертах легко захоплювали публіку, швидко перетворилися на її кумирів. Ось у цьому джаз-оркестрі ми і познайомилися. Це було 47 років тому, а прожили ми з ним 31 рік. Як це було... Цікаво, радісно, шумно, але починали працювати він сам по собі, я сама по собі.

Тепер мені здається дивним те, що я довго не бачила ані його красивого вольового обличчя, ані особливої чарівності його витонченого силуету... Він був худим і високим. Мені він здавався дуже розумним, значно старшим за мене.

— Набагато він старший, якщо не секрет?

— На 12 років. Тоді це відчувалося. Я його навіть трохи боялася. Але потім ми заговорили. А почалося все з картини «Моя бідна люба мама». Цей фільм на нього дуже подіяв. Ми раптом розговорилися, і щодо цієї картини у нас співпали думки. Після розмови я його більше не боялася. Потім ми з ним дуже багато розмовляли, саме розмовляли. Нас уже одружили, вже плітки поширювалися усілякі, а ми з ним просто розмовляли. А потім одного разу він поклав мені руку на плече, і я зрозуміла, що вже щось прокинулося... Але ми ще рік не одружувалися, не оформлювали наші стосунки, а потім все стало на свої місця.

— І коли він почав працювати у кіно?

— Ми пропрацювали естрадними артистами 10 років, спочатку на естраді, потім в Укрконцерті. У нього в сенсі творчості дуже неспокійна натура. Йому хотілося весь час чогось нового. Якось він пішов на кіностудію, а там в цей час були московські режисери Алов і Наумов. Вони його помітили одразу, його пластичність, поставу, і одразу запропонували йому роль.

— Ви маєте на увазі «Мир тому, що входить»?

— Ні. Спочатку була роль у «Павці Корчагіні». Там був епізод, який він дуже любив. Алов і Наумов пообіцяли, що наступного разу, якщо у них десь буде роль американця, то покличуть.

— Чому саме американця?

— Вони його прозвали українським Гаррі Купером. Ще робота у нас була в естраді, а вони його покликали на пробу в цьому фільмі. І ми в нашому колективі щось переставили, конферанс скоротили, щось на себе хтось узяв, а він поїхав на пробу. І пройшов. Власне, це була добра заявка. Це був справді дуже симпатичний американець. Коли картину взяли на міжнародний фестиваль, американці сказали: «Ну ось, ви ж не обійшлися без нашого американського актора, не всі ваші актори». Алов і Наумов кажуть: «Це наш український хлопець Микола Гринько». З цього, власне, все і почалося. Картина у Венеції отримала перший приз. Але був іще один — смішний і зовсім не очікуваний: «За рекламу машин фірми «Студебеккер» актору, що провів машину цієї фірми по дорогах війни у кінострічці, присудити... машину фірми «Студебеккер». Микола її, звісно, не отримав.

Головне, що про Гринька заговорили піднесено і багато. І правда, ролі американця Микола віддав усе, що виношував, накопичував у собі. І дістав справжню нагороду: на прем’єрі, вже після того, як прокотилася луна, його довго розшукував наш спільний кумир актор Микола Гриценко і, знайшовши в ресторані, мовчки вклонився Миколі в ноги. Після цієї картини його одразу почали впізнавати. Навіть Андрій Тарковський його помітив. І в майбутньому — Чехов (та сама пластика привернула увагу, розум в очах).

— Якщо ви згадали Тарковського, то давайте якусь частину розповіді, ваших спогадів присвятимо йому.

— Як він помітив його, це, так би мовити, таємниця, але коли потрібно було викликати Миколу на пробу чергового фільму, то він говорив, щоб без нього не поверталися. Перший фільм — «Іванове дитинство». Він хотів його взяти на роль підполковника Грязнова. А Гриня після гастрольного турне вирішив поїхати порибалити в Каневі. Він їде з другом, а я приїжджаю пізніше. Все було готове — на світанку рибальський рейс. Об 11 вечора пролунав дзвінок у двері. Це був режисер з Москви Георгій Натансон, відряджений молодим режисером Андрієм Тарковським на пошуки Гринька. Затявся: «Без нього не повертайтеся!» Натансон домігся свого без особливих зусиль, адже зйомки проходили саме у Каневі. Пройшли проби, і Андрій затвердив Миколу. Андрій Тарковський — людина дуже добра, людина дуже музикальна, він бачив те, чого не бачили інші. Він якось вчепився в Миколу одразу. У них виникла взаємна симпатія. Микола — дуже чарівна людина, я це неупереджено кажу. Потім вже казали, що він нагадував Андрієві його батька, поета Арсенія Тарковського. Отже, одна картина — це талісман Тарковського, друга картина Гринька — талісман Тарковського, без талісмана не можна обійтися. Я там була вже янголом-охоронцем усіх його картин. Потім Микола весь час хвилювався, що не буде продовження його кіношної кар’єри. Однак уже після першого фільму Тарковського зрозумів: «Так, його вже будуть кликати, і кликатиме Андрій».

Справді — «Соляріс», «Дзеркало». На «Солярісі» все було нормально і дуже легко, незважаючи на всі складності картини. У них склалися близькі, хороші стосунки. Андрій був пристрасною, талановитою людиною, тому завжди легкою. Він намічав собі план ролі, а Микола бачив трохи своє. Микола — це ігрова людина, а в Андрія — кінорежисерське бачення. Коли Микола хотів щось запропонувати, а Андрій, знаючи, що він хоче сказати, мав протилежну думку, він, щоб не говорити Гриньку «ні», відводив увагу на освітлювачів. Він робив своє кіно — авторське, виношене. Андрій знав, що хотів робити, тому все йшло гладко. А потім, на зйомках «Сталкера», була дуже нервова робота. Поїхали в Прибалтику. Умови були жахливі, треба було у бруді знімати. Всі втомлювалися. Потім Андрій почав перезнімати картину. А коли вже все було зняте, почалося озвучування. Здавалося, ніби це другий раз чи третій знімається картина. І тут намучилися всі хлопці. Андрій колись вчився грати на скрипці, був дуже музикальним. Він слухав, не дивлячись на екран, і казав: «Ні, це фальш». Миколу він не мучив. У Миколи на нервовому ґрунті сів голос. Тому озвучувати він не міг. За нього озвучували. Але для Андрія це виглядало фальшиво. Для Тарковського це був просто удар. Вони розлучилися, власне кажучи, назавжди. Адже Андрій потім поїхав за кордон. Але я не вважаю це інцидентом. Микола справді захворів. У нього і до того були хворі зв’язки, а тут на нервовому ґрунті так вийшло. Але Андрій зрозумів. Швидше образилася дружина Тарковського, що Микола не озвучував.

А дружба наша продовжується тепер із його сестрою, Мариною Тарковською. Вона дивовижна людина, у неї багато матеріалу, вона випускає книгу.

— А де вона зараз?

— У Москві. Ми листуємося. І у важку хвилину вона була тут, у Києві.

— А ви з самого початку почали їздити з чоловіком на зйомки фільмів?

— Так, коли ми разом пішли з естради, я їздила, ну а потім пішла працювати до нашого симфонічного оркестру Вадима Гнєдаша, на радіо. Природно, я вдома, а Гринічка продовжував їздити. Я пропрацювала там 10 років. Коли ми познайомилися, Миколі було 36 років. Він був чарівним, азартним чоловіком. Його зрілість не мала віку, а душа була молодша за мою. Він поспішав. Адже зніматися в кіно він почав тільки у 38 років. Його запрошували, і він їздив, знімався у нас і за кордоном. Я лишалася сама. Сумувала. З часом почала відпрошуватися у мого маестро і їздити з Миколою на зйомки. Потім Микола почав хворіти. «Господи, — думала я, — життя таке коротке, а ми все менше бачимося!» І я вирішила. Не слухаючи ані старших, ані мудрих, ані досвідчених, я попрощалася з оркестром, лишила скрипку і почала їздити з Миколою всюди...

— І ви стали і дружиною, і секретарем, і янголом-охоронцем, і продюсером?

— Продюсером — ні. У нього не було простоїв ніколи, йому варто було з’явитися на «Мосфільмі», одразу зліталися пропозиції, слава Богу! Однак, великих, хороших ролей, крім ролей у фільмах Тарковського, ролі Чехова, у «Мир тому, що входить», власне кажучи, і не вийшло. Але це не його провина.

— «Сюжет для невеликого оповідання» режисера Сергія Юткевича. Як це було? Як Юткевич його запросив?

— А було так. Микола їхав з якоїсь зйомки з Анадира додому через Москву. Зробив у Москві зупинку, щоб до Києва летіти. Втомлений, він влаштувався у готель. І раптом його викликають до телефону (ніхто ж не знав, де він). По телефону кажуть: «Миколо Григоровичу, вас запрошує до себе на пробу Сергій Йосипович Юткевич». Він мені потім розповідав, що у нього був шок: звідки дізналися, що я у Москві, в готелі Аерофлоту? Йому запропонували роль Антона Павловича Чехова. Додому він, звісно, не полетів. Побіг на «Мосфільм». Його зустріли, наклали грим — тільки тон, борідку приклали, одягли пенсне... І коли він зайшов до Сергія Йосиповича у кабінет, той сказав: «Ви більше схожі на Чехова, ніж сам Антон Павлович». Сергій Йосипович був дивовижною людиною. Він завжди ходив у чорних окулярах, але міг бачити все, що робиться і позаду, і збоку, й попереду... Сергій Йосипович, як і Тарковський, сказав, що основне — це пластика Гринька і привабливість, а ще характерність, ексцентричність, яка була йому властива ще з естради. Зйомки «Сюжету для невеликого оповідання» йшли дуже добре. Гриня, звісно, нервувався. Він навіть потрапив до лікарні із сердечним нападом. Але це було на самому початку. А потім, щойно почав працювати, все стало на свої місця. Зйомки йшли швидко, точно, без нервів. Додому Микола приїжджав і зовнішньо, і внутрішньо іншою людиною. Очі видавали присутність у ньому двох життів... Мені важко це пояснити, але коли картину було закінчено, він сам зізнався: «Ти знаєш, я ще не можу дивитися очима Гринька... Я ніяк не можу повернутися до себе!» Це було правдою. Він років зо два був Антоном Чеховим.

На фільмі він працював у дуеті з Мариною Владі. «Як грати Чехова, Айше, — питав мене, — він же геній, а як грати генія?»

«Грай, Гриня, самого себе, і додай трохи мене...»

Потім казала йому: «Милий мій, а любовну сцену із поцілунком ти як збираєшся «вибудувати»?! «А ніяк. На зйомку ти не підеш, щоб не засоромити героїню, а репетирувати буду з тобою, — відповідав».

Під час цих репетицій ми ніяк не могли увійти «в образ», але сцена із поцілунком вийшла. Зате на зйомці поцілунок був знятий камерно, легко, і труднощі були тільки з тим, щоб якнайелегантніше «залізти» під інтригуючі поля капелюшка Ліки Мізинової — Марини Владі.

Проживаючи у селі Узкоє під Москвою, де проводилися натурні зйомки, я мріяла нагодувати Марину своїми котлетами. І я їх приготувала ввечері, але на ранок вони скисли. Марина про них не знає досі. Ми з нею дуже повільно йшли назустріч одна одній, і прийшов час, поки вона довірила мені себе, а я їй — нас із Миколою. Я їй розповідала про те, що люблю його душу і ранні глибокі зморшки, що наше подружжя було задумане вище. А вона розповіла про свою важку любов до Володимира Висоцького. Я ніколи не забуду очі Марини, в той момент, коли вона говорила про нього. Коли Микола помер, вона мені написала: «У мене вже 10 років Володі немає, а я досі сумую за ним». Вона — жінка, яка вміє любити. З Мариною ми досі у дружніх стосунках. І вона мене любить, і я її люблю. У важкі роки вона мені навіть допомогла. Вона по-російськи говорить, але писати їй важко. Але ми спілкуємося.

Було багато смішних ситуацій, коли вона з дітьми приходила, вони в піонерських галстуках, з нашивками. Вони колись з Володимиром приїхали до Києва з Одеси. Ми якраз поїхали на гастролі, і вони просиділи у нас на порозі цілу ніч, це було на вулиці Горького.

— А в якому номері ви жили?

— Ми жили на вулиці Горького, 45. Це був мій найбільш «батьківський» дім. Микола весь час просив квартиру більшу за площею, щоб маму забрати із Запоріжжя. Але, на жаль, хоч був і народний, і ветеран, і орденоносець, маму до Києва він не встиг забрати, мама пішла. І він у цій новій квартирі встиг прожити тільки чотири роки. Мама Миколи теж була актрисою, працювала у Запорізькому театрі, а батько — в Чернівецькому. Вони розлучилися ще до війни, Микола жив з мамою.

Мама була дуже доброю людиною, дуже широка натура. Отримає зарплату і піде купувати артистам театру якість подарунки, нагодує всіх котів і собак Запоріжжя. І дуже швидка така. Вона говорила: «Я ніколи не була красивою, але була неймовірно гарненькою». Але з Миколою вони весь час були не разом. То армія, то війна, потім він переїхав до Києва, а вона там лишилася. Вона приїздила до нас, ми їздили туди. Інакше, як «маманя», не звучало. Бувало, вона їде нас зустрічати, зупиняє таксі і говорить: «Гринько приїзжджає, їду зустрічати — довези». Я їй кажу: «Маманя, а якщо вони не знають, хто такий Гринько?» — «Такого бути не може!» До мене ставилася дуже добре. Якщо почує якусь суперечку про невісток у тролейбусі, трамваї, то повертає голову і говорить: «А у мене чудова невістка». Вигадниця була страшна. Вона могла видумати, що я стежила за Мариною Владі. Бач, я сиділа в’язала, а сама стежила за Мариною Владі, щоб з Миколою чого не сталося. А я в’язати взагалі не вмію, ніколи не в’язала. Ось така маманя. Мама була близькою подругою Оксани Петрусенко. Мама, Миколина тітка й Оксана — три подруги. Колись Оксана жила у мами і хрестила Миколу. Хрещена Миколи — це Оксана Петрусенко. Крім цього, Запорізьким театром керував народний артист СРСР Магар, а Миколина тітка була з ним одружена. Режисер Таня Магар — це дочка Магара.

— А Оксана Петрусенко теж була в Запоріжжі?

— Де вона тільки не була! Я маю на увазі молоді роки, а театр пересувний був, музично-драматичний. Цього періоду я не знаю, тільки за розповідями.

Ви знаєте, і ось іще цікаво... Моя мама дуже добре співала. І вона колись так розспівалася, що було чутно на Червоноармійській з Горького. І десь проходила Оксана Петрусенко, почула, пішла на цей голос, знайшла маму і запропонувала мамі співати. Я до чого це кажу. Миколина хрещена прийшла до чужої жінки, моєї матері — як доля звела нас навіть через якісь містичні речі, розумієте? Якось листа надіслав музей Оксани Петрусенко, і я їм віддала фотографію Оксани, на якій написано: «Моєму синові Миколі від хрещеної».

— Якщо можна, скажіть хоча б кілька слів про батька Миколи Григоровича. Ви його бачили?

— Так, звісно, бачила. Ми приїжджали на гастролі до Чернівців з естрадним колективом і там зустрічалися. Вони на риболовлю ходили разом. Батько у них в театрі був на головних ролях. Він був дивовижно красивим чоловіком, дивовижно. Усі жінки були у нього закохані. Й він любив жінок. А потім батько захворів, у нього був рак. Він приїздив до Києва, до нас приходив. До лікарні я носила йому передачі. Коли Миколі було років 40, а батькові 60, це було одне обличчя. Потім, в старості, Микола вже на матір став схожий. Ну, ось я дивлюся фотографії батька в молодості: вони дуже були схожі.

— Скажіть, а Гринько був честолюбною людиною?

— Людина має бути трохи честолюбною, без цього не може бути особистості. Він любив свою справу. З повним сумлінням, з повною віддачею, не жаліючи себе робив її, і це було на першому місці, і це його девіз. Хоча за вдачею Гриня був людиною сором’язливою. Дуже соромився, коли його діймали з автографами. Вдома це — проста людина, без усіляких акторських речей... Є актори, які і вдома грають, а у нього цього не було. Він часто говорив: «Це не моє. З точки зору кіно я дуже високий. Ім буде незручно мене знімати. Я перетягну ковдру на себе».

Якось він із Симоновим знімався в Александрова. Перед зйомкою епізоду їм дали текст. Від поїзда до кіностудії було всього 15 хвилин їзди. Микола приїхав на студію вже спокійним, а Симонов каже: «Я не можу текст вивчити, я ще хворий, мені щойно дали текст». Вони пробували, не виходило. Але коли оголосили: «Мотор!», ні в одного, ні в другого жодних проблем, одним кадром зняли. І Симонов тоді сказав йому: «Миколо Григоровичу, ви — вражаючий актор, ви — друг». Це щодо чесного ставлення до роботи. Колись і Левчук сказав, що Гринько — лицар кінематографа.

— А з Параджановим у нього які були стосунки? Микола Григорович знявся у нього в «Тінях забутих предків».

— Він до нього дуже добре ставився. Взяв же на роль. Є шикарна фотографія, де Микола — ватаг в «Тінях забутих предків».

— Після цього вони ще коли-небудь спілкувалися?

— У Миколи не було простою. Ми весь час були в роботі, ми навіть дітей не завели, бо ніколи було ними займатися. А з Параджановим, наприклад, я пам’ятаю такий епізод: ми приїхали до Тбілісі на пробу Дон Кіхота, в холі студії іде групка людей. Микола з висоти свого зросту говорить: «Дивися, Параджанов іде, це вже його з в’язниці випустили». А Микола після лікарні поїхав на проби. Підходить Параджанов. Вона обнялися, розцілувалися. А потім Параджанов каже: «Я не розумію, ти був там чи я був там!». Тому що Гринько був худий після лікарні, а Параджанов — шикарний, зі своєю бородою.

Гриня любив розумних людей, чесних. Сам був кришталево чесною людиною. Акторство закінчувалося за порогом студії. Був упертим і завжди говорив: «Ну чого я завжди правий?» Нам завжди було легко, бо співпадали душі.

— А що йому не подобалося в людях, що він ніяк не міг сприйняти, і що його ображало, що не міг зрозуміти, чим обурювався – говорив вам про це?

— Ви не повірите, але він ніколи не обурювався. У кожного є свої слабкості, і треба вміти з цим миритися. Тобто він приймав людей такими, якими вони є. Він завжди казав: «Ніколи не треба лаяти людей». Бруд не любив. Це стосувалося і акторської роботи, і режисерської. Але в принципі, нам з ним було заборонено обурюватися, ненавидіти, заздрити.

— А він вірив у Бога, чи це тема не вашого дому?

— Розумієте, це була тиха тема. У кожного в душі це було, хоча я його завжди перехрещу на ніч, а він мене. Але про це говорити треба тихо. Прийняти — і все, як у Біблії написано. Адже можна жити по святості.

— Але якщо згадати всі його фільми, то складається враження, що він жив з Богом.

— Ви знаєте, на вулиці Червоноармійській — наш відрізок променаду, піжонський, біля костьолу. Про що б ми не розмовляли, а повз костьол проходили тихо. Ось це завмирання душі — це і є присутність, кожен по-своєму розуміє це. Він завжди намагався допомогти людям. Він був прекрасною людиною.

— Він не любив конфліктувати?

— Не любив, але іноді конфліктував. Був сухий і жилавий, але сильний. Ось ми ідемо по Червоноармійській, і з гори спускається машина без водія. Гринько відпускає мою руку, кидається за машиною і тримає її. З його виразкою! А якщо десь якась бійка — Гринько мене кидає і біжить розбороняти. Але це по-молодості. І якщо я іронізувала з цього приводу, він казав: «А мій дідусь на своїх плечах рояль затягував до квартири». Тобто в діда пішов.

— Як вам спало на думку написати книгу спогадів про Миколу Григоровича?

— В принципі, я зі словом дружу. Мені завжди казали компліменти з цього приводу. І говорили: «Айше, ти маєш писати». А я відповідала, що не можу, бо будуть самі сльози. Але в думках по дорозі на цвинтар я завжди щось подумки писала про Миколу. Одного разу, приїхавши додому, сіла і написала кілька сторінок. Вийшла «напівказка». Я писала і вночі, і вранці, бо вночі все гостріше відчувається, але вночі іде сльоза. А навіщо примушувати людей плакати? Тому вранці, на свіжу голову, я там щось міняла.

— А що у вас переважає: емоції, почуття чи розум?

— І те, й інше. Не можна сказати, що я людина практична. Але я знаю, що це небезпечно, що цього робити не треба. Швидше розсудлива. І коли пишу, то те, що стосується Гринька — це почуття, але як я це оздоблюю — це розум, відчуття слова. Але я зрозуміла, що якби у мене в житті не було музики, не було балету, який я люблю досі, то не було б такої побудови книги. Знаєте, я давала читати її, мене попросили у Москві. Мені відповіли: «Айше добре пише. Але писати їй заважає любов». І я сказала собі: «Якщо в наш час кажуть, що любов заважає, тоді я писатиму так, як хочу». І я вже нічого не чистила, нічого не вибирала. Ось тут і пішов розум, хоча почуття в книзі на першому місці, з нього вона й писалася. Там немає ані слова неправди. Я писала тільки про те, що бачила.

— Це і є спогади.

— Це спогади, але у своєрідній формі — римований діалог.

— Ви за 30 років життя з Гриньком завжди були разом. У вас листування не було?

— Так, ми завжди були разом. Правда, колись він був на курорті один, ми ще не були одружені, і я йому написала. Потім він на якихось іменинах сказав: «Заради таких листів, які пише Айше, треба частіше від'їздити з дому». Я інколи переживаю, що у мене від Миколи не лишилося листів. Одного разу він, правда, написав: «Я за тобою дуже сумую, особливо, коли сплю, а сплю я весь час». Коли я знайшла цей лист, читала і заснула, й уві сні усміхалася.

— А він вам сниться?

— Знаєте, рідко. Але у всі релігійні свята він обов’язково буде на екрані як подарунок мені, а в снах я завжди шукаю його серед людей і питаю: «Ви не бачили Гринька?» А ось на сорок днів чи на півроку мені наснилося, що я хочу увійти в якісь двері. Беруся за ручку, але двері не відчиняються, а розсуваються, як по рельсі. Іду, далі – ще одні двері і теж розсуваються, потім треті... А звідси, збоку, повільно, повільно випливає його обличчя. Він дивиться на мене і каже: «Заспокойся, все добре!» Я не просто чула ці слова. Він так примружив очі трохи: «У мене все добре». Я запам’ятала це обличчя і подумала: «Кажуть: бути на сьомому небі від щастя... Значить, Гринько десь на третьому небі, оскільки троє дверей...»

— Ви, мабуть, прокинулися в цей час?

— Звісно, і до ранку вже не спала. Вірю, що він приходив до мене. Коли ми його ховали, я поклала листа йому на серце. Там я написала: «Покличеш мене». Я тоді думала: або в монастир піду, або... Потім зрозуміла, що не готова йти в монастир. Все, що змогла, я для нього зробила — і пам’ятник, і барельєф на стіні будинку, і книжечку написала. А він думав, що я зовсім не пристосована до життя. Знаєте, коли виношувала проект пам’ятника, мені весь час хотілося, щоб його пластика лишилася на землі в якомусь зображенні. Я і знайшла такого скульптора. Це Володимир Міненко. Дуже вдалий пам’ятник, добре зроблений, особливо він вгадав очі. І барельєф на стіні будинку — це теж робота Володимира Міненка.

— Скажіть, ваша книга — це продовження ваших розмов з Гриньком?

— Ні, це не продовження. Там є діалоги, які курсивом ідуть, там є таке, що він не чув за життя. В кожному разі я можу сказати: Гринько мені дав стільки щастя, що мені й зараз його вистачає. Навіть залишки є. Хоча 16 років пройшло після його смерті. До мене підійша пора, що звучить обірваним схлипом скрипки, яка впала, — моїм SOLO. Це і є Самотність. Ось коли душа співає соло: співає і плаче під слабкий акомпанемент розуму.

Ось такими словами я закінчила свою книгу спогадів про Миколу. І я вдячна, вдячна за те, що забути неможливо.