Перший ММКФ у 1977 році, де було представлено 32 країни, відкрила славетна Інгрід Берґман. Кількість фільмів та країн-учасників стала швидко зростати, як і мультиетнічність самого міста, а сам Монреальский міжнародний кінофестиваль став його візитною карткою. В 1995 році компанія Віаком (Viacom ) подарувала Фестивалю розкішний будинок театру «Імперіал», побудований ще у 1913 році. Тут працюють штаб фестивалю і кінотеатр репертуарного фільму.

Концепцію Монреальського фестивалю можна визначити, перш за все, як любов до глядача, відкритість та демократичність. Серж Лозік, засновник і незмінний директор фесту, без зайвої скромності заявляє, що Монреальський кінофорум є найпопулярнішим у світі, і щорічно його відвідує більш ніж 400 тисяч глядачів. Дуже популярні безкоштовні перегляди просто неба: центральна вулиця Сен-Катрін перегороджується велетенським екраном — і місто дивиться кіно. Кожного вечора — по два фільми.

28 Міжнародний монреальський кінофестиваль в серпні-вересні 2004 року зібрав більше 400 картин з усього світу. Традиційно він відкривається канадським фільмом. Цього разу монреальської режисерки Жіслєн Коте «Їх було п’ятеро». Тематика одночасно й інтернаціональна, і дуже канадська: жіноча. Було п’ятеро подруг, якось дві з них їхали на вечірку, зупинили машину. Водій завіз дівчат до лісу, зґвалтував, одну з них убив на очах другої. Через багато років він виходить з тюрми, і героїня, яка залишилася живою, випадково бачить його на вулиці. Вона збирає своїх подруг і хоче знайти відповідь, чи можна існувати в одному суспільстві зі вбивцею... Картина має чітке соціальне спрямування й аудиторію, і отримала нагороду журі «За творчий внесок».

Варто зауважити: це франкомовна квебецька картина. Відомо, що канадські англомовні картини не витримують суперництва з Великим сусідом, і лише вряди-годи збирають пристойну касу, а канадські англомовні актори, які мріють стати зірками, стають ними, як Джім Кері, тільки в США. А от франко-канадські (квебецькі) фільми, навпаки, не губляться в голлівудському океані, виграють навіть Оскарів, як Дені Аркан своєю стрічкою «Навала варварів» у 2003 році, збирають до 20 відсотків вітчизняної каси, а актори стають зірками. Так, у Квебеці, 6-мільйонному франкомовному острові в англомовному океані, існує своя зіркова система. І ніхто не каже: «Нас мало, давайте тільки англійською кіно знімати». Щодо фракномовного світового ринку, то далеко не всі квебецькі фільми йдуть у Франції. Спрацьовує багато чинників, серед яких і велика відмінність квебецької вимови від класичної французької, і тематика, і якість — французи не поспішають купувати продукцію своїх кузенів. Але квебецький кінематограф продовжує продукувати фільми саме для свого глядача. І успішно — глядач задоволений, любить своє кіно і своїх зірок.

Квебецька культура є особливою родзинкою канадською мультикультурності, тож не дивно, що саме французький кінематограф має пошану на цьому фестивалі. Саме в Монреалі існує рідкісна в Америці можливість подивитися європейську кінопродукцію, французьку зокрема.

Говорячи про французьке кіно, варто почати з документальної картини Жака Рішара «Привид Анрі Ланглуа» про людину, яка відіграла особливу роль у світовому кінематографі, заклавши у 1936 році підвалини французької сінематеки, де в 1968 році було вже 68 000 копій. Жак Рішар вибудовує свою розповідь на численних інтерв’ю і цікавих фактах з життя Анрі Ланглуа: творення сінематеки, збереження фільмів за часів німецької окупації у Другій світовій війні, Нова хвиля, самому народженню якої сприяла сінематека, конфлікт Анрі Ланглуа з Андре Мальро, який у 1968 був Міністром культури Франції і звільнив Ланглуа з посади директора, адже і Ланглуа, а отже і сінематека, були визнаними моторами студентських протестів 1968 року... Пристрасті навколо Ланглуа вирували аж доки у 1974 році Американська Академія не вручила йому Почесного Оскара за збереження фільмів зі всього світу — це вже символізувало світове визнання. Майстерно зроблена документальна історія про непересічну, пасіонарну і натхненну людину тримає глядача перед екраном 210 хвилин.

Серед тих, кого формувала і виховувала французька сінематека, був і метр французького кіно Ерік Ромер. Остання його картина «Потрійний аґент» була показана на фестивалі. Ромер підкреслено театралізовано і вишукано, елеґантно, як і личить метру, розповідає детективну історію про колишнього білогвардійського ґенерала у Парижі.

У конкурсній програмі Францію представляла стрічка Франсуа Фавра «Роль її життя». Цікава психологічна замальовка стосунків двох жінок (точніше трьох — двох жінок та слави, адже слава — теж жінка). Стрічка змушує пригадати класичний фільм «Персона». Щоправда, картина французьких кіномитців дещо полемічна до шедевра І.Берґмана. За сюжетом — відома актриса Елізабет Бейкер, яку зіграла Агнес Жаі, випадково знайомиться з журналісткою Клер Роше, яку талановито зіграла Карін Віард. Елізабет пропонує Клер роботу особистого секретаря. Журналістка погоджується — адже Елізабет є її кумиром. Їй подобається все й усі, включаючи й Масіяса, коханця Елізабет. Останній навіть занадто сильно — до пристрасті. Сильна особистість та лідер, Елізабет і причаровує, і відштовхує одночасно, маніпулюючи оточенням. Непомітно для себе Клер стає її двійником, переймає звички, погляди, стиль в одязі, інтонацію голосу, все серйозніше закохуючись у Масіяса, який їй відповідає на почуття. Ситуація доходить до кипіння. Клер вимушена залишити роботу в Елізабет. І пише про це свою першу книжку. Нарешті книга побачила світ: книжковий магазин, маленька презентація, кілька друзів і раптова поява Елізабет. Вона зайшла привітати Клер. Раптом вносять квіти. Актриса робить підсвідомий рух до них — але це квіти вже не для неї, вони для Клер за її книжку. За дійсну роль її життя... Карін Віард отримала приз за кращу жіночу роль, а автори сценарію — за кращий сценарій.

Особливо варто відзначити фільм, яким закривався фестиваль — «Хористи» молодого французького режисера Крістофа Баратьє. Це його перша повнометражна картина. Він також є співавтором сценарію. До позаконкурсного показу на Монреальському фестивалі у Франції цю стрічку подивилися 7 мільйонів глядачів. Французький кінематограф з упертою педантичностю систематично спростовує дві популярні песимістичні тези:

1) про смерть кінематографа взагалі і 2) про евентуальне існування тільки кінематографа американського, бо, мовляв, ніхто не виживе у конкуренції з ним. «Хористи» вдало до цього спростування долучаються і захоплюють глядача простою життєвою історією про повоєнну Францію... До речі, це рімейк класичного французького фільму Жана Древіля «Клітка для солов’я».

У 1949 році Клеман Матьє, безробітний викладач музики, отримує вакансію вихователя в інтернаті для «складних» неповнолітніх. Жорсткий і самозакоханий директор Рошен бачить у підлітках не людей, а лише інструмент для кар’єрного просування. Матьє створює в інтернаті хор, і магія співу трансформує залякане існування підлітків. Ця французька Республіка ШКІД повертає глядача до простих і вічних суперечностей між добром і злом, до сили музики, сили творчості, сили любові. До того, що кіно є можливим і без дорогих спецефектів. Сам режисер — професійний музикант, гітарист — знає напевне, що музика, мистецтво може повернути до життя і тих, хто втратив надію і тих, хто її не мав. Головну роль вихователя-дириґента зіграв відомий французький актор Жерар Жюно, він є й співпродюсером. Коли журналісти запитали актора, чому він вклав гроші у проект невідомого молодого режисера, Жюно відповів, що ідея і сценарій йому сподобалися, а гроші саме для того й існують, щоб їх вкладати в кіно...

Підлітків, які зіграли у фільмі вихованців інтернату для «складних дітей», режисер шукав по всій Франції. Головний герой-вихованець за сценарієм прекрасно співає. Крістоф Баратьє і не мріяв знайти в одній особі актора і талановитого співака. Але йому пощастило, і після численних пошуків серед юнацьких хорів Франції, у Ліоні режисер відкрив для фільму і, не виключено, для кіно взагалі, 12-річного Жана-Батіста Моньє. Взагалі, щоб знайти «хористів» для фільму — передивилися 2000 дітей. Глядацький та комерційний успіх картини вже за кілька місяців повністю виправдав ризик його авторів та продюсерів.

Французьке кіно в Монреалі не тільки люблять, воно ще й тут знімається. Щойно закінчено роботу над новою кіноверсією «Д’Артаньяна і трьох мушкетерів», де підступну красуню Міледі грає Емануель Беар, яка щойно мала успіх на наших екранах у фільмі «Наталі». Щодо зірок, то 2004 року свою ретроспективу на ММКФ представляла Ізабель Аджані, але за свою історію фестиваль приймав багатьох французьких знаменитостей. Гостями були Жан-Люк Годар, Ален Делон, Рене Клемен, Клод Шаброль, Клод Зіді, Софі Марсо, Жана Моро, Король Буке та багато інших.

Жерара Депардьє монреальці взагалі вважають своїм висуванцем, бо першу міжнародну нагороду відомий актор отримав саме в Монреалі у 1983 році за головну роль у фільмі Анжея Вайди «Дантон». І, до речі, саме в Монреалі він вперше виявив свою пристрасть до реклами мобільних телефонів: під час його прес-конференції у когось із журналістів дуже голосно задзвонила мобілка (це було ще на зорі мобільного зв’язку), і всі невдоволено зашикали. Виручив сам Депардьє — він хутко вихопив мобілку з рук журналіста, показав публіці і голосно вигукнув: «Це мене».

Повага та любов до французького кінематографа не виключає популярності кінематографа американського. В цьому неповторність шарму Монреаля. Проте тут традиційно уважні до американських НЕблокбастерів.

Фільм «За рогом життя» — перша повнометражна робота режисера Жордана Робертса за його ж сценарієм. І, безумовно, автобіографічна. Історія про чотири покоління чоловіків в одній родині. Старий археолог Генрі замінив своєму внукові батьків. Генрі знає, що йому залишилося жити лічені дні, йому вдається знайти сина і таким чином організувати свій власний похорон, щоб його хлопці — син, онук і правнук — пробачили один одному і зрозуміли, що таке батьківська любов. За заповітом всі троє, після кремації Генрі мають сісти в його стару машину і поїхати по вказаних ним місцях, на кожній зупинці розвіюючи ложку його пороху... Головну роль Тернера, сина Генрі, зіграв відомий американський актор Крістофер Вокен, який отримав приз за кращу чоловічу роль. Картина одержала також престижний приз журі. Коли режисер вийшов на сцену дякувати, то розчулився до сліз, став згадувати свого батька і дзвонити дружині в Штати... Останні сумніви про автобіографічність картини зникли.

Кожний кінофестиваль має своїх улюбленців. Або, щоб сказати мудріше, особистостей, які стають alter ego фестивалю. На Монреальському такими, безумовно, є Лів Ульман та Карлос Саура. Славетна шведська актриса є ще й почесним президентом фестивалю. На 28-му фесті глядач побачив Лів Ульман в останньому фільмі Інгмара Берґмана «Сарабанд» (2003). До заяв метра світового кіно, що це є фільм завершальний і більше він знімати не буде, критика і журналісти поставилися з повагою й розумінням, але дехто зі старшої генерації нагадав, що те саме метр казав і про фільм «Фані та Александр» у 1982 році... У новій картині Бергмана через 30 років зустрічаються герої його фільму «Сцени з подружнього життя» (1973), яких, як і тоді, грають Лів Ульман та Ерланд Йозефсон. Маріанна раптом відчуває, що хоче побачити свого колишнього чоловіка Йогана, і приїздить до нього у гості у провінцію. Неподалік у дачному будинку живуть його син Хенрік і внучка Карін, яку Хенрік готує до консерваторії. Дуже швидко Маріанна розуміє всю складність і трагічність стосунків цих людей. «Сарабанд, — підкреслив Інгмар Берґман, – можна розуміти як концерт для великого оркестру. Але тут є тільки чотири солісти. Драма складається з десяти діалогів, вибудованих за певною, особливою структурою. Це певною мірою спроба аналізу складної ситуації».

Іспанський режисер Карлос Саура став відомим у Монреалі в 1981 році завдяки своїй стрічці «Криваве весілля». Відтоді його картини — «Кармен» (1983), «Фламенко» (1995), «Танго» (1998), «Гойя в Бордо» (1999), «Саломе» (2002) – здобували тут нагороди й любов публіки. 2004 рік винятком не став. Саура представив у конкурсі фільм «Сьомий день» і здобув приз за кращу режисуру. Насильство — трагічна реалія нашого сьогодення. Режисер переповідає у фільмі реальну історію, що сталася в Іспанії влітку 1990 року: одна сім’я вчинила масову розправу в невеличкому іспанському містечку (зводилися старі рахунки), загинули десятки безневинних людей. Фільм про те, як треба зупинити культ помсти та насильства...

Про терор й насильство, але на початку ХХ сторіччя, фільм Карена Шахназарова «Вершник на ймення смерть» за романом відомого російського анархіста Бориса Савинкова «Кінь блідий», де самого відомого анархіста переконливо грає Андрій Панін. У 1995 Карен Шахназаров уже був гостем фестивалю зі своєю картиною «Американская дочка», а в 2000-му привозив фільм «Отрута, або Всесвітня історія отруєнь».

Тема терору і насильства домінує в сьогоднішньому світі, отже, не дивно, що глядацькі симпатії завоювала проста та наївна колумбійська картина «Машина» режисера Луїса Ор’єли без великого бюджету, без спецефектів, але й без терору і насильства. Мабуть, колумбійцям цього забагато в житті. Історія про сім’ю, яка купує свою першу машину, і про всілякі смішні пригоди з нею. Зал сміється нехитрим жартам і радіє, що під цю машину ніхто не втрапив.

Зірковості фестивалю додавала і Пенелопа Круз. Її прес-конференція була єдиною закритою для широкої публіки. Адже Монреаль знаний саме своєю демократичністю, і всі прес-конференції тут проходять відкрито. Проте доступ до Пенелопи вирішили обмежити. Актриса разом з італійським режисером Серджіо Кастелітто презентувала свій новий фільм «Не руш». Сам Серджіо зіграв головну роль у цьому фільмі про своєрідне й палке кохання відомого хірурга і дивної жінки з низів, яку за іронією долі звуть Італія (грає Пенелопа Круз). Це була найбільш розрекламована й, безумовно, найдовша італійська картина фестивалю, хоча далеко не найцікавіша.

А от стрічка «Назавжди» Алессандро ді Робіланта — теж про кохання і теж про палке й своєрідне — запам’яталася своєю елеґантністю й енергетикою. Відомий адвокат закохується до смерті (у прямому значенні цього слова). Спочатку йому здається, ніби це просто ще один епізод, ще одна жінка в його житті. Насправді ж почуття більше, ніж його життєви сили, і коли кохана залишає йому телефонне повідомлення про те, що кидає його, він потрапляє до лікарні, не може боротися за своє життя і невдовзі помирає. Але це тільки початок історії — адже кохана теж не може жити без нього... Зали на італійські фільми на фестивалі завжди повні — італійська громада у Монреалі велика і відіграє важливу роль у культурному житті міста. Це стосується не тільки щільної мережі чарівних італійських ресторанчиків, а й музики, театру й насамперед кіно.

Головний приз завжди оголошують останнім. Голова журі — відомий французький режисер Клод Зіді — вручив ґран прі Америк картині «Сирійська наречена». Варто наголосити, що й Екуменічне журі, і журі ФІПРЕСІ також віддали свою перевагу і нагороди саме цій картині. Ізраїльський режисер Еран Рікліс та палестинська авторка сценарію Суха Араф намагаються зробити те, що багато років не вдається політикам, — зрозуміти й примирити людей, що живуть на одній багатостраждальній землі. Сім’я відомого лідера палестинського спротиву, що живе на Голанських Висотах, домовляється про шлюб своєї дочки з популярним сирійським телеведучим. Багатомісячна бюрократична ізраїльська рутина закінчується, і наречена отримує візу до Сирії. Сім’я може провести її лише до кордону, а за кордоном чекатиме вже нова її сім’я. Ізраїльський бюрократ ставить штампик про виїзд у паспорті нареченої, і вона самотньо прямує через кордон. Але сірійський офіцер відмовляється поставити штамп про в’їзд і впустити наречену до Сирії — адже, за його твердженням, Голанські Висоти є сирійською землею, а отже ізраїльський штамп про виїзд не є легітимним. Наречена вже «виїхала» з Ізраїлю і не може «в’їхати» до Сирії. Вона, у святковій білій довгій сукні стоїть на нейтральній полосі — квітів нема — є лише люди, долі, пристрасті по обидва боки кордону... Автори зазначають, що метою насамперед було зняти фільм про любов до людей і про необхідність взаєморозуміння. Це їм вдалося, про що свідчить визнання трьох журі і публіки.

Монреальський фестиваль значною мірою є відкривачем і промотором іранського та китайського, латиноамериканського і новозеландського кіно. Він провадить у своїх рамках студентський фестиваль, отже є і промоутером творчої молоді. Але подейкують, що у директора Сержа Лозіка — поганий характер і він посварився з усією міжнародною кінематографічною верхівкою через терміни фестивалю, а отже, ММКФ позбавили членства у найвищій кінематографічній фестивальній лізі А, куди входять Берлін, Канни та Венеція... Завзято критикує Лозіка Монреальський кінофестиваль нового кіно та нових медіа, мріючи перехопити кінопершість Монреаля... Суцільні кіноінтриги...

А що ж глядач? Чекає наступний, 29-й Монреальський міжнародний кінофестиваль, який розпочнеться 25 серпня 2005 року. Чекає з любов’ю. І мабуть, саме тому він обов’язково відбудеться.

Монреаль — Київ