Угорці у своїх картинах звернули увагу на інші народи. Фільм «Без долі» присвячений стражданням і тортурам, яких зазнали євреї у нацистських концтаборах. Режисером виступив партнер-оператор Іштвана Сабо Лайош Колтаї. В основу сценарію покладено книгу спогадів колишнього в’язня-нобіліата, який у свої 80 років з’явився на Берлінале перед глядачами. І все ж таки фільм не став мистецькою подією. Він перевантажений сценами страждань і тортур, начебто заплановано «давить» на психіку глядача, вимагаючи співчуття, яке в нього і так присутнє. До того ж фільм перенасичений штампами. Альтернативою прозвучав румунський фільм «Іди та живи» (французько-ізраїльско-ефіопська копродукція), де єврейська тема подається несподівано. Виявляється, в історії бували парадоксальні ситуації, коли приналежність до іудеїв не призводила до смерті, а дарувала спасіння. Коли наприкінці 80-х років в Ефіопії почався голодомор, жителі Ізраїлю почали вивозити єврейських дітей на історичну батьківщину. Рятуючи свого 11-річного сина від неминучої смерті, ефіопка наказує йому видавати себе за іудея. Мати розуміє також, що приречена на вічну розлуку. Хлопчик росте, навчається, вивчає іудаїзм у Тель-Авіві, живе в родині французьких сафардів, котрі всиновили його. Йому добре серед них, але доводиться приховувати правду, бути носієм двох вірувань, двох менталітетів. І Раду Міхаеляну підкреслює, що це типовий приклад людини ХХ сторіччя, здатної на компроміси.

В іншому угорському фільмі режисера румунського походження Р. Пейо «Dallas Pashamende» (копродукція з німцями та австрійцями) йдеться про циган, але не своїх, а румунських. У бруді, без світла, посеред куп сміття живуть вони недалеко від румунського містечка Кліу. Діти не навчаються, єдина втіха для них — знайти щось цікаве серед сміття та послухати казку божевільної інтеліґентної жінки, котра невідомо як і коли опинилася в цій клоаці... Тут життя не таке, як у стрічках Кустуриці. На цьому тлі розгортається житейська драма. Вчитель Раду через 15 років на один день приїжджає до Далласа, а повернутися до роботи і нареченої в Бухарест не може, бо родичі вночі поламали його авто. Попутне ж виявилося краденим, і Раду разом із хазяїном звинувачують у криміналі. Ситуацію трохи пом’якшує зустріч з коханою юних літ і намір організувати школу для дітей. Проте навряд чи це вийде. Стрічка повна відчуття безнадії і докору цивілізованій Європі, де в наш час існують подібні гетто.

Не поталанило румунам у зображенні німецького режисера Йорга Кальта (німецько-румунська стрічка «Crash test Dummies». Знову спрацював стереотип меншовартості певної нації. Румуни, хлопець і дівчина, приїздять до Відня викупити замовлене авто, але посередник-земляк, вщент п’яний, заявляє відверто, що ще не вкрав. У них немає грошей, щоб їхати додому, тож починаються поневіряння. Зустрічаються люди і добрі, й злі. Коли хлопець для заробітку почав грати на сопілці на вулиці, не маючи на те дозволу, його люто б’є поліцейський. Врешті-решт якось усе владналося. Проте глядачеві Берлінале подається висновок, що нічого доброго від цієї Східної Європи чекати не можна і краще всім її жителям сидіти вдома.

На щастя, на фестивалі показано світлу і теплу кіноновелу «Індик» румунського режисера Христіана Муншу про румунів-селян, які живуть серед чудової природи. Батько і 15-річна донька займаються господарством, а господиня в лікарні в тяжкому стані. Добра і вродлива дівчина Тетяна має улюбленого вихованця – індика, який розуміє і виконує всі її команди і ходить за нею, як вірний пес. Батько замислив послати доньку в місто в шпиталь з грошима, продуктами та свіжою індичатиною для лікаря. Батько не слухає благань доньки, і вона просить дозволу забити індика вже в місті, маючи намір залишити його в лісі. Індик уже нікуди не йде від дівчини, і в місті вона зі сльозами на очах просить земляка-солдата зранку забити його. Операція матері пройшла успішно. Дівчина щаслива, лише сумує за своїм вихованцем. А земляк втішає її: індик вирвався і заховався, а він забив іншого. Дівчина не вірить і раптом бачить, як, справді, підлітає до неї її приятель. Від несподіванки й радості вона на мить навіть втрачає свідомість...

Особисте життя стало темою хорватського фільму «Вибачте за кунг-фу» режисера Огнена Цветича та польського «Оно» Малгосі Шумовської. В центрі обох — болюча тема: вагітність жінки поза шлюбом і право на життя майбутньої дитини. Польська історія відбувається в місті, в інтеліґентній родині, де мати хоч і невдоволена ситуацією, проте дівчину не піддають остракізму. Вона сама спочатку не хоче дитину, але якось прекрасна музика перевернула її душу, і вона вже прислухається до тієї істоти, котра живе в ній. І починає розмовляти з нею, розповідати про світ, що існує навколо. Ці ліричні сцени роблять фільм помітним серед багатьох. В інших умовах опинилася дівчина з далматинського села, яка мусила поїхати на заробітки. А коли сталася небажана вагітність, повернулася додому, де її всі засудили. Проте слов’янські героїні виявилися мужніми, з сильними характерами. Польська дівчина, наприклад, вагітна, не роздумуючи кинулася в воду рятувати нареченого подруги, коли він почав тонути. Далматинка, народивши не тільки безбатченка, а ще й жовтого, східної раси (для селян — додатковий жах), просто з пологового будинку з немовлям виїжджає далеко, щоб не ганьбити батьків.

Про світ колишньої югославської території після місцевих воєн розповіла новела «День народження» Ясміли Збанич (Боснія та Герцеговина). Річка перерізає старовинне місто, де споконвіку на одному боці живуть хорвати-католики, а на другому — боснійці-мусульмани. У центрі новели — дві дівчинки. Хорватка, учениця католицького ліцею, навчається грати на фортепіано, випещена, нічого не чула про війну. Боснійка більш демократична, гарно танцює і співає, про війну чула від багатьох. Якось учителька в боснійській школі повідомила, що їх запросили на фестиваль до хорватів. «Тримаймося, усміхаймося!». Дівчата і хлопчики з Боснії та Герцеговини танцюють і співають: «Ми — нова генерація, ми — серце нації, ми — гордість нації...» Лікар з Боснії, будинок якої було знищено під час війни, розповідала: «Ми теж слов’яни, наша історична назва – «богуміли». Ми завжди були між двома суперниками — хорватами-католиками і сербами-православними. Щоб хтось із них не підкорив нас, ми прийняли третю віру – мусульманську».

А новела С. Арсенійовича (Сербія і Чорногорія) «Чудова Віра» аполітична — про любов з першого погляду. Розлучена жінка-кондуктор у шоці, коли просто в трамваї дочка повідомляє, що їде з коханим-кубинцем на його батьківщину. Мати рішуче проти і майже несвідомо раптом сідає за кермо водія, що на хвилинку вийшов, і трамвай починає рухатися, набираючи швідкість. Катастрофа, здається, неминуча. Про «божевільний» трамвай повідомляють міліцейське авто, яке чергує неподалік від трамвайної колії. В авто повна ідилія. Після тривоги міліціонер поспішає до колії, стає посередині і чекає. Трамвай наближається і раптом зупиняється. Міліціонер вражений зовнішстю жінки. Великі очі, нервовий рум’янець, німб світлого волосся. Кондуктор понуро виходить назустріч покаранню, лише встигає сказати доньці, щоб їхала, якщо любить... Міліціонер не тільки не каже: «Ходімо!», але повідомляє у захваті, що багато чого бачив у світі, але такого — ніколи. Фінал зрозумілий...

Як новий представили киргизи А. Абдушарапов та А. Кимондор фільм «Саратан», який під іншою назвою вже побачили на кількох російських кінофестивалях. Стрічка показує пострадянську реальність на селі, насичена комедійними ситуаціями, cповнена любові і симпатії до простих людей села та віри в зміни на краще. Глядачам було цікаво ознайомитися з етнографічними елементами, психологією людей і природою далекого краю.

Український фільм «Путівник» О.Шапіро сприйнято неоднозначно. Мені здається, що репрезентувати Україну має не така стрічка. Тим більше тоді, коли у ФРН і гості фестивалю разом із політичними змінами сприймають інформацію про нашестя українських повій і кримінальних елементів на Німеччину. Зустрічі з О.Морозом, представлення диску Руслани і фільму про Помаранчеву революцію в посольстві України дають інші уявлення, формують позитивний імідж країни, але не в такому широкому масштабі.

Російських стрічок було багато. Очікуваної нагороди робота О. Сокурова «Сонце» не отримала, зате стрічку для дітей «Італієць» відзначили премією. Берлінале пройшов, а російські картини будуть показувати регулярно у двох берлінських кінотеатрах, про що дбає спеціально створена російська прокатна організація «Дім кіно». Непоганий приклад поширення свого кіно за кордоном, чи не так?