— Пане Юрію, у кожного українця за кордоном своя історія, а як ви потрапили до Канади?

— Я народився в Бельгії. Переїхав потім до Канади. А от мої батьки з України, з Тернополя. Тато і мама змушені були тікати від совєцьких військ у 1944 році. Вже всю нашу родину вивезли до Казахстану. Вуйка забили у в’язниці в Тернополі. Залишилася черга за татом, оскільки він перебував у польському полоні. Мама розповідала, що по тата вже приходили, та їм вдалося вночі виїхати.

— Розкажіть, як вам живеться в Канаді.

— Я б не сказав, що зле. Та мене нічого там не тримає. Я весь час відчуваю, що моє місце в Україні. Я мрію жити в Україні, на своїй землі, із своїм народом, та, на жаль, не знаю, чим би міг тут займатися, адже не можна приїхати й сидіти без діла.

— Скажіть, будь ласка, з чого почалася ваша творча дорога?

— В 1973 році я закінчив факультет літератури і кіно в університеті Конкордія. З того часу працюю над створенням фільмів. За своє життя я був і монтажистом, і режисером, і навіть продюсером. Та останнім часом я все ж таки більше займаюся режисурою.

— Пане Юрію, я знаю, що цей ваш приїзд до України пов’язаний із працею над фільмом про УПА. А чи знімали ви ще якісь фільми про Україну, і взагалі, що вас спонукало звернутися до такої теми?

— О, так. Цей фільм не перший і, я сподіваюся, не останній. Наприклад, я брав участь у створенні таких фільмів, як «Микола Кристапчук», «Про гривні», «Жнива розпачу» та інші. До речі, фільм «Жнива розпачу» в 1984 році отримав гран-прі в Нью-Йорку, а загалом він мав десять різних нагород. Це історично-документальний фільм про голод 1932 — 1933 років. А почав знімати про Україну я з двох причин. Тобто їх було багато, та основні — дві: це бажання краще пізнати історію свого народу та показати світові, яким насправді є мій український народ. Ви знаєте, в Канаді українців досі називають фашистами. Бо в той час, у період Другої світової війни, була сильна пропаганда Радянського Союзу. В Канаді і в інших країнах демонстрували стрічки, як українці вітають фашистські війська. Та чомусь не показували, як перед тим тисячі українців були розстріляні радянськими військами, так само, як пізніше і фашистами. Тому я хочу донести до людей трагедію мого народу, хочу розкрити справжні причини їхніх дій і показати, наскільки несправедливе ставлення до українців.

— На жаль, не лише в Канаді, а й в Україні не часто показують фільми, які відображали б реальні події тих жахливих часів. Та, мабуть, таких фільмів існує не дуже багато. Розкажіть детальніше про деякі свої фільми.

— Один із перших фільмів був знятий у Канаді про перших і других українських поселенців у провінції Квебек. Він так і називається «Українці в Квебеку». В ньому розповідається про їхнє життя, про дискримінацію, про розвиток української діаспори. Спочатку в Квебеку проживало до 20 тисяч українців. Зараз набагато менше.

— А яка причина зменшення кількості українців? Невже в них було таке важке життя, що неможливо було вижити?

— Причин багато. Це і дискримінація з боку канадців, і сепаратистські настрої в 1976 році в Квебеку, тому українці переселялися до провінцій Онтаріо і Альберта. І винахід «пігулки» зробив свою справу – низька народжуваність.

— Чи знімали ще фільми про українців у Канаді?

— Так. Фільм «Дорогою ціною», про концентраційні табори для українців під час Першої світової війни. Він отримав дві премії в Сан-Франциско. За кілька років до війни канадський уряд запрошував українців на роботу для розбудови Канади. Та коли почалася війна, ці люди стали небажаними. В Канаді створили 24 концентраційні табори, де перебувало 5 тисяч українців. Два з них були побудовані для українських родин. В них перебували українські сім’ї, жінки з дітьми. Вони не мали що їсти, мерзли. Все майно конфіскували і не повернули назад. При спробі втекти людей просто вбивали. При цьому вони працювали на Канаду за 25 центів на день, хоч до того їм сплачували 2,5 долара. Українці працювали на будівництві державних доріг і національних парків Канади.

Це був перший воєнний акт проти українців. Вони втратили всі права: не могли дізнатися, де їхні родичі, що їм робити, аби повернутися додому. В 1916 році був страйк, люди вимагали, щоб їм пояснили їх статус. Якщо вони полонені, то мають користуватися правами полонених або нехай забезпечать належні умови життя, оскільки вони приїхали сюди на роботу.

Цікавий факт: до 1917 року в одному з таборів, у цитаделі міста Галіфакс, перебував Троцький. Він почав влаштовувати збори з проголошенням промов. Всі його захоплено слухали, в тому числі й канадські вартові. Уряд Канади вирішив, що це небезпечно, і надав йому дозвіл на виїзд до Європи.

Та, на превеликий жаль, Канада й досі не перепросила українців за ті страхіття. Так само не повернули конфісковані гроші, тепер це великі кошти. Хоч Жан Кретьє, колишній прем’єр-міністр, у передвиборній кампанії зазначав, що коли він прийде до влади, то обов’язково перепросить українців за те, що вони перенесли з вини канадського уряду.

— А як просуваються ваші справи в Україні, які творчі плани, може, є вже якісь напрацювання?

— У мене багато планів. Багато матеріалів уже знято. Багато творчих ідей, та на все не вистачає часу. Я захоплений ідеєю створити серію фільмів про гноблення українського народу, має бути три фільми: українці під Польщею; під фашистською навалою; під радянською владою. В мене вже є майже змонтований фільм «Береза Картузька». В ньому йдеться якраз про українців, які перебували під Польщею. Починається фільм з Версальського договору 1919 р. і охоплює період до 1939 року. 1934 року був створений табір для політичних полонених. Мені особисто цікава ця тема ще й тим, що в 1939 році в цьому таборі перебував і мій батько. Я намагався переглянути різні історичні джерела, архіви. Намагався зв’язатися з тими людьми, які безпосередньо знали про ті часи. Мені хотілося якомога реальніше передати ті історичні події, щоб усі мали змогу дізнатися про страждання українського народу.

— Ви кажете, що фільм майже змонтований, то ми скоро його побачимо? І якою мовою він знятий?

— Українською. І якщо нічого не зашкодить, то маю надію, що до кінця цього року він вийде в світ. Бо мене чекає ще один незавершений фільм – «Процес 59-ти». В ньому, власне, і йдеться про процес, який відбувався за радянських часів на Львівщині. На цьому процесі судили молодих людей, років 17-ти, 18-ти. Вони були членами ОУН, і це спричинило відкриття проти них судової справи. Я мав нагоду спілкуватися з 9 особами — останніми живими учасниками процесу. І я дуже радий, що я встиг зняти їх для свого фільму. До того ж, моя тітка Галина Столяр також була учасницею процесу. В неї була жахлива смерть, її забили німці в Берліні в 1942 році. На її честь названо вулицю в Бродах.

— Як просувається справа з фільмом про УПА? Чи є якісь перешкоди в його створенні?

— Зараз я збираю матеріали для фільму. Власне, фільм має охопити час від Версальського договору, а от до якого часу, ще не визначено. На початку зйомок планували охопити період до 1956 року. Та коли починаєш заглиблюватися в цю проблему, розумієш, що ідея визвольної боротьби була актуальною і після 1956 року. Найімовірніше, Помаранчева революція також увійде до сюжету фільму. Бій під Крутами, страйки в ГУЛАГу, шістдесятники, сімдесятники. Це все — УПА. Тобто не безпосередньо повстанська армія, це вже були організації з іншими назвами, та їх всіх об’єднує одна ідея. Всі вони прагнули волі для українського народу. Дисиденти бачать себе в Помаранчевій революції. Кров за неї проливалася протягом 300 років до її початку. До того ж другий, виконавчий продюсер фільму Юрій Богатюк весь час знаходить все нові й нові вирішення. Він докладає великих зусиль, аби допомогти в створенні цього фільму. Працює переважно в Америці над архівами та знаходить цікаві деталі, пропонує нове бачення деяких аспектів. Тож обсяг матеріалів для фільму з кожним днем збільшується. Ми з директором картини Істаном Розумним (він теж має українські корені) думаємо, що доведеться робити дві частини. До того ж у фільмі є ігрові елементи. Це все вимагає дуже багато зусиль і часу. Знімаю на Західній Україні, з архівами працюю в Києві. Графік напружений, але тим він цікавіший.

— Бажаю вам творчих успіхів. Приємно, що українці в Канаді й Америці пам’ятають про свою історію і бажають розповісти про неї. Можливо, українці в Україні також створять цікаві вітчизняні фільми про Україну.

— Я планую показати фільми в Україні. Попередні демонструвалися лише на Львівщині. А щодо стану кіно в Україні, то він має бути кращим. Є багато цікавих тем, про які можна знімати кіно. Були б бажання і можливості.

Київ