Павло Скоропадський увійшов в історію України як гетьман Української держави з 29 квітня 1918 по 14 грудня того ж року. Дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині, вчився у Стародубській гімназії, закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Зробив блискучу кар’єру військового: службу почав у Кавалергардському полку, був учасником російсько-японської війни, з 1905 року – флігель-ад’ютант, з 1906 — полковник, з 1912 — генерал-майор царського почту й командир лейб-гвардії кінного полку. Під час Першої світової війни командував І бригадою І гвардійської кавалерійської дивізії, згодом — тією ж дивізією, а будучи генерал-лейтенантом, — 34-им армійським корпусом. Після Лютневої революції порозумівся з Генеральним Секретаріатом Української Центральної Ради й українізував 34 корпус, який був перейменований на перший Український корпус (30 тис. вояків). Корпус контролював у жовтні – листопаді 1917 залізничний район Вапнярка — Жмеринка — Козятин — Шепетівка, не допускаючи пробільшовицькі частини південно-західного фронту в Україну. На з’їзді Українського Вільного козацтва 18 жовтня 1917 року був обраний його почесним військовим отаманом. Але неприхильне ставлення ЦР до регулярного війська й до Скоропадського зокрема змусило його наприкінці 1917 відмовитись від командування корпусом, який згодом був демобілізований. Опинившись в опозиції до Центральної Ради та її соціальної політики, Скоропадський організував Українську Народну громаду, яка з березня 1918 готувала переворот. Цю організацію підтримали Українська Демократична Хліборобська партія, Союз Землевласників та німецька військова влада. Проголошення Скоропадського гетьманом відбулося на Хліборобському конгресі 29 квітня. Він створив уряд під керівництвом Ф.Лизогуба, який захищав інтереси консервативно-власницьких верств. Це насторожувало українську національну демократію, яка відмовилась брати участь в уряді, перейшовши в опозицію. Невдоволенням селян скористались ліві елементи, почалися страйки, диверсії, вбивства.

Незважаючи на ці несприятливі обставини, уряд Скоропадського досяг чимало. Українська Держава мала нормальні дипломатичні відносини з низкою нейтральних держав, залагодила стосунки з Кримом, Доном, Кубанню, підписала перемир’я з Рад. Росією. Були впорядковані фінанси, налагоджено адміністрацію, судочинство, засновано державні університети в Києві й Кам’янці-Подільському, розбудовано середню й початкову школу, утворено Українську Академію наук, Український Національний музей, Український Національний архів, Українську Національну бібліотеку, Державний драматичний театр. Під час переговорів з Вільгельмом ІІ Скоропадський дістав згоду на розбудову української армії. Але якщо йому вдалося домовитися з Німеччиною, то це не вдалося з опозицією, а спроба переорієнтуватися на Антанту довела до проголошення Скоропадським федерації з Росією і прискорила антигетьманське повстання. Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон. Перебуваючи в Німеччині, очолив гетьманський рух. Помер 1945 року після важкого поранення під час бомбардування Баварії.

Ось така людина, яка за сім місяців зуміла налагодити державний статус України та повноцінне суспільне життя. УРЕ подало про нього в 10 томі коротеньку дефініцію: «генерал царської армії, великий український поміщик, монархіст... Очолив маріонетковий буржуазно-поміщицький «уряд»... Внаслідок боротьби трудящих України «уряд» було повалено... Втік до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність». Ясна річ, діячів з такою характеристикою в СРСР ігнорували. Та й у нинішній час про Скоропадського згадують зрідка, оскільки він не зовсім вписується в галерею національних діячів.

Тим часом у період Української революції Скоропадському вдалося найбільше. Він зумів не словами, а справами доводити свою любов до України. І коли по сусідству точилась громадянська війна, коли більшовики, одержимі бажанням визволити українських робітників та селян, рвалися в Україну, її можна було захистити тільки зброєю, вступивши у союз із антибільшовицькими силами інших країн. Що він і робив.

Саме як військового і державного стратега, як людину обов’язку і честі показав Павла Скоропадського у фільмі «Останній гетьман» Ростислав Плахов-Модестов. У розпорядженні режисера було небагато документальних матеріалів. (серед іншого — його листи до дружини). Щоб розповідь була документально точною і разом з тим, цікавою і живою, Плахов-Модестов залучив до роботи над фільмом художника Сергія Якутовича. Той дав блискучі портрети і Скоропадського, і соціальних верств тогочасної України. В настінних розписах і макетах. Вони надали динамічності та візуальної повнокровності зображуваній історичній епосі.

Фільм «Останній гетьман» — це прецедент документального фільму, який відмовляється від надокучливого ведучого (що є тотальним на аналогічних передачах на телебаченні), спораючись на віртуозне образотворче мистецтво.

Ця робота режисера й художника зайвий раз довела невичерпні можливості кінематографа в пошуках форми, у варіюванні художньої мови задля того, щоб важлива історична інформація набувала естетичної цінності.

Фільм цікавий для різних глідачів — насамперед для тих, хто цікавиться українською історією та її маловідомими діячами, а також для тих, хто розуміється на тонкощах кінематографічної форми.