Люблю неплановані ситуації та зустрічі. Випадкові, проте з подихом наперед визначеної неабиякої атмосфери. Отже, зайшовши (не)випадково в Будинок кіно і побачивши афішу про прем’єру «Небезпечно вільної людини», уявила натовпи людей, театральні виступи друзів покійного режисера та містично-комедіальну ауру залу. Той, хто 28 лютого зайшов у Червоний зал Будинку кіно, знає: не все, що я собі уявляла, збулося.

Пів на шосту. В залі сидять дві жінки, мужчина, готовий показати позиченою сучасною технікою фільм, двоє хлопців із включеними навушниками й сучасною музикою і я.

Жінки приносять величезні кошики квітів на сцену, декорують порожні місця перед завісами... Приходять люди. З відкритим ротом і усмішкою впізнаю людей, про яких я дотепер лише чула та читала.

Велич людини відповідає й величині ризику, пов’язаного з ідеєю та реалізацією конкретних проектів, присвячених (часом) недооцінених у світі митців. Правду кажучи, важко й незручно пояснювати (не тільки) стороннім людям значення і якість створеного словами чи опосередкованими інформаціями. Здається, феноменальність та неповторність будь-чого від безупинного повторювання зникає дуже швидко.

І все ж таки: чому багато з нас повертається до класики й намагається пояснити, розв’язати, переосмилити й передати далі таємниці культових містерій літератури, кіно, музики та образотворчого мистецтва? Йдеться про необхідність продовження традиції завживаного, невмілість достатньо висвітлити (без)цінність твору чи це просто наше власне уникання інших вартих уваги малознаних людей, їхньої поетики, кадрів, мелодій і невідомих картин?

Зацікавлення збільшувалося й через те, що важко було уявити собі щось досі несказане після більш як двадцяти документальних фільмів про Сергія Параджанова. Адже «story» й спогади в документах та статтях не раз повторювалися.

Екстравагантна людина вимагає й нескромної презентації своєї особи, і власних «творчих продуктів». Тому хотілося побачити якийсь артистичний перформанс як відповідну інтродукцію до фільму. Традиційне представлення сценариста, режисера, оператора, художника нічим не вразило, а можливо, і не мало... та все-таки завжди чекаєш від зустрічі з митцями або їхніми творами таємничого натхнення, несподіванки, градації виступу...

Необхідно сказати, що пафосу щодо потреби винести на світло справжню натуру режисера абсолютно не було. Згадка знімальної групи про те, що фільм позитивно оцінили й за кордоном, передбачала оригінальний підхід. І він до певної міри був. Маю враження, що короткі, доречні й переважно відомі спогади приятелів, дружини, прикрашені гумористичними анімаціями, сповнили задум постановника — показати людям справжній характер режисера. І трагікомічні сцени й слова-згадки підтверджували факт, що творчість Параджанова й перетворювання всіх і всього навколо себе — це саме Він.

Документ багато в чому споріднений з попередніми: в ньому вміщено уривки з інтерв’ю з режисером, деталі вибраних Параджанових колажів, малюнків, більш і менш відомі пригоди та «етюди» особистих зустрічей з небезпечно вільним режисером. Повністю пройняті іронією. Позитивною. І все це в хронологічному порядку життя героя фільму. Фотографії з дитинства й молодості у фільмі документують те, про що ніхто не зміг би розповісти з автентичною точністю.

Той, хто про С. Параджанова чув лише у зв’язку з його кращими картинами («Тіні забутих предків», «Колір граната», «Ашик Керіб»), на основі уривків з інших фільмів («Перший хлопець», «Квітка на камені», «Наталія Ужвій»)нарешті дізнається про те, що цьому передувало.

Якщо ви Параджанова знаєте лише з його фільмів та художніх робіт, «Небезпечно вільна людина» допоможе вам скласти повніше уявлення про життя-театр митця, де, як самі зрозумієте, маски, ігри й асоціації грають провідні ролі. Якщо ж ви про все, що побачите, знаєте, можливо, вас вразить саме авторський підхід варіацій на тему «Параджанов»... І, можливо, як і в попередні рази, вам найбільше заімпонує саме головний герой...

Люблю порівнювати порівнюване, знаючи, що все відносне. Словацьке кіно у релятивно довготривалій ізоляції від світового прокату. Як і українське. Про словацьких режисерів чують і знають, у кращому випадку, в сусідніх країнах. Про українських так само. У Словаччині померлих режисерів шанують, крім іншого, й ретроспективами їхніх кращих фільмів, менше – біографічними документами. На відміну від України, де мемуарних кіноспогадів небагато, зате тут не забувають зберігати те, що варто запам’ятати. Тож нехай бажання Сергія Тримбача, щоб «Небезпечно вільна людина» з’явилася й на українському телебаченні та на відеокасетах, стане не лише ще одною традиційною величезною декорацією порожніх місць кінематографічної сцени.

Київ – Пряшів