Відчайдушно вільним та беззастережно веселим постає Сергій Праджанов у фільмі «Небезпечно вільна людина» (режисер — Роман Ширман, автор сценарію — Сергій Тримбач, художник — Радна Сахалтуєв). Культова, неординарна постать — режисер зі світовим ім’ям та непростою долею, ізгой та «космополіт», містифікатор і пророк — він неодноразово надихав колег по кінематографічному цеху на створення екранних версій його буття. Втім, у більшості фільмів «параджановського циклу» найвиразніше звучали дві домінуючі теми: геніальність митця та трагізм його долі, від чого постать класика «бронзовіла». Чи не вперше замість трагічних епітафій, позначених патетикою в кращих традиціях «надгробного слова» — іронічний, легкий та веселий колаж, сповнений містифікацій і фантазій, оригінальних розіграшів та дотепів, цілком у дусі параджанівської вдачі. За влучним визначенням відомого критика Кори Церетелі, яка добре знала Сергія Йосиповича: «Це — перший фільм про Параджанова в дусі самого Параджанова».

***

«Усе життя Параджанов змушений був відповідати на дивні запитання,» — починає оповідь за кадром голос Романа Ширмана, і спершу може скластися враження, що автори фільму надихались амбітною ідеєю розкрити нарешті мало відомі широкому загалу виміри долі митця, дати певні відповіді на «дивні» запитання щодо амбівалентної постаті героя. Втім, протягом наступних 52 хвилин (тривалість фільму) глядачеві доведеться переконатися, що особистість Сергія Параджанова не піддається однозначним транскрипціям: кінорежисер, художник, блискучий колажист, вигадливий парадоксаліст, колекціонер та «директивний зек», він завжди надавав перевагу здоровому чуттєвому началу перед Логосом, багатомірності візуального образу перед однозначністю слова,

Віддавшись крайнощам, за логікою, характерною для Параджанова, автори фільму створили образ людини, щедро обдарованої від природи, невиправного гульвіси, стихійного борця проти будь-яких обмежень та пригнічень свободи особистості, індивідуальності яскравої, несамовитої. Глядач дістає можливість сміятися разом з Параджановим, вдихнувши на повні груди відчайдушну беззастережність сміливця, який наважувався іронізувати над усім та вся, навіть над особами зі статусом «недоторканний».

***

Параджанова представлено не як страдника або жертву режиму, а навпаки — як людину вільну та оригінальну, веселу та пустотливу, майстра розіграшів та дотепів, чиє життя нагадує витвір мистецтва, суцільне феєричне свято вільної містифікації. «Не дисидент, не злочинець, не націоналіст,» — всі ці звинувачення постають як несправедливий вирок, заснований насамперед на розповідях самого Параджанова про власні пригоди. Про коштовну котикову шубу, що батько подарував матері, а потім ретельно приховував від НКВС, а тому мати вдягла її лише двічі: раз — вночі на даху власного будинку, вдруге — на похорон батька. Небезпечно анекдотичні оповіді про Сталіна, фантастичне пояснення того, як то воно Параджанов не працює і не помирає з голоду: «Папа Римський висилає мені діаманти, я їх продаю і живу прекрасно».

Ці історії — камертон загальної інтонації картини, як і фраза, сказана з екрана Параджановим: «Я вірменин, що народився у Тбілісі і сидів в російській в’язниці за український націоналізм».

Завдяки спогадам друзів, знайомих та рідних кінорежисера — вдови Параджанова Світлани Щербатюк, поета Івана Драча, кінознавців Кори Церителі, Інни Генс, фотографів Завена Саркісяна та Юрія Мечитова, актрис Софіко Чіаурелі та Алли Демидової, створено об’ємний портрет митця, доповнений оповідями колишнього засудженого Ігоря Ушакова та сусідів Параджанова по будинку за відомою адресою Коте Месхі, 7, що за часів життя там режисера, нагадував кінематографічну Мекку. Сюди приїздили Марчелло Мастрояні, Белла Ахмадуліна, інші «зірки» світової культури та мистецтв.

Автори фільму, як і всі друзі Параджанова, щиро люблять свого героя. Не випадково ж практично всі документальні зйомки, фрагменти інтерв’ю митця вписані в рамочки — бронзовані, золочені, вишукані. Наче ожилі портрети маестро. А оповідь свідомо не торкається темних сторін його життя, і навіть трагічні виміри подаються в послідовно іронічному ключі.

Вироки «за сюрреалізм, за те, що бачив соціальний устрій як химеру...» згадуються лише як привід показити роботи «табірного» циклу.

В оповіді про трагедію та злети незбагненної «карнавальної особистості» трагічний пафос свідомо нівельовано: «Час від часу Параджанова саджали за грати. Коли випускали, він знімав фільми». «Іноді йому дозволяли знімати, тоді народжувались шедеври».

Фільм не переобтяжений фрагментами з параджановських картин. Автори, вочевидь, прагнули створити портрет Параджанова з мозаїчних уламків різноманітних та незбагненних вимірів його креативного начала. Адже творчість Сергія Йосиповича — це не тільки фільми, а й безліч цілком правдоподібних фантастичних теорій, глумливих побрехеньок. А ще Параджанов неперевершено робив колажі, ляльок, капелюшки.

***

За свідченнями друзів, історії та промови Параджанова іноді виявлялися значно яскравішими за його фільми. Тому викликає лише повагу сміливість авторів картини, які наважились на екранізацію фантазій митця, збагативши документальну канву стрічки анімаційними сюжетами, що ілюструють параджановські вигадки. Анімація Радни Сахалтуєва та Артема Сухарєва, візуалізувавши фантазійні образи, наче вдихнула в них нове життя. Через невичерпний артистизм вдачі Параджанов постає людиною, яка залишається режисером всі 24 години на добу, особистістю феєричною, схильною іронізувати над абсурдом повсякдення, здатною цінувати діонісійську радісну гру, спроможною перетворити на мистецький витвір мотлох життя, а з трагізму буття зробити яскравий карнавал. Поєднуючи в собі високе й нице, космічне і комічне, Параджанов видається постаттю бароковою, здатною до містифікацій та польотів (і не тільки у фантазіях).

Фільм, драматургічна колізія якого міститься у зіткненні неординарної особистості з абсурдною неадекватністю суспільного буття, вирішено з парадоксальністю, вартою параджановського генія: відірвавшись від земної тверді, герой та його анімаційний двійник наче парять у захмарній царині свободи (документальні кадри Параджанова вигадливо вписані у різноманітні рухомі рамки, коше, навіть у зроблений ним колаж, де Параджанов зобразив себе разом із своїм кумиром Андрієм Тарковським). Вочевидь, відоме фото «літаючого» Параджанова та ейфорія неупередженості підштовхнули авторів до талановито-божевільної ідеї — задля відтворення атмосфери цілковитої свободи в картині позбутися певних професійних умовностей: дефіцит документального матеріалу компенсовано анімаційними фрагментами, монтажними фокусами, фотографічними містифікаціями, колажним принципом організації кадру тощо. Як свідчить фінальний титр, «У фільмі використано музичні фрагменти з фільмів Сергія Параджанова та його друга Федеріко Фелліні». Втім, не тільки переплетення легко впізнаваних мотивів зближує двох кіномайстрів у контексті однієї окремо взятої картини, а й запропонована авторами фільму характерна атмосфера вишуканого карнавалу, очікування несподіваного чуда та суцільна розкутість.

Фільм «Небезпечно вільна людина» програмно позбавлений дидактичних інтонацій, тому питання «Для кого ж насправді небезпечні творчі виміри свободи?» глядачеві доведеться обмірковувати самостійно.