| Круглий стіл |
Перейти до переліку статей номеру 2003:#2 Насильство на екрані: Фіксація чи пропаганда? |
||
Тарас Денисенко: Драматургію без насильства уявити неможливо - коли добро перемагає зло, насильство мусить бути. Очевидно, слід говорити про щось спотворене, брутальне, якісь збочення. Збочення, до того ж естетизовані, часто показують в еротичних трилерах. Або «Кримінальна Росія», де показують в документальній манері хроніку злочинів. Отже, очевидно, треба говорити про сміття, бруд, щось ненормальне. Тому що фільм про війну неможливо уявити без насильства. Адже війна і є насильство. Але наскільки він є художнім твором? Це питання аспекту естетизації. Може, треба говорити про насильство екраном, а не на екрані? Олекса Негребецький: «Щоб помститися за викрадення свого побратима, герой, переодягнувшись мандрів-ним музикою, виманив з кубла викрадачки чотирьох її неповнолітніх дочок та маленького сина. Завдавши кожному з малюків смертельного удару в лобну ділянку черепа, герой поскладав трупи в мішок, після чого вбив і матір - викрадачку його побратима. Однак перед смертю викрадачка встигла відрізати побратимові ногу й почала готувати з неї обід» («Котик і півник»). «Герой цього сюжету прагнув поїсти дітей героїні, однак не зумів. У пошуках засобів, потрібних для проникнення в житло героїні, потрапив на промислове підприємство. Керівник підприємства ударом важкого молота по голові вбив героя, після чого здер з нього шкуру і продав її за невелику суму грошей» («Вовк і семеро козенят»).«От героїня (лисичка) взяла того каменя, перехрестила його, підняла вгору та гуп героя (зайчика) по голові. Відтягла героя неживого в темну нору... Потім убила ще одну героїню: лусь каменем! - віднесла до першого трупа й поклала там неживу. Потім убила ще одного персонажа. Поскладала трупи на купу, після чого довго харчувалася м’ясом убитих» («Лисиця-сповідниця»). Отже, висновок про жорстокість на екрані. Сучасне кіно виконує роль казки. Це якась сублімація. Найбільше цих страшилок знімають американці. Не знаю, я не був в Америці й не бачив цих «диких» неґрів, вони ж такі... наївні. От хочуть бомбардувати Ірак, а коли сказали: там же маленькі діти! - вони в сльози. Ті ж росіяни, виховані на добрих чебурашках, - що вони роблять у Чечні? Ті ж євреї - я не читав, але всі кажуть: у них добрі казки. І цей народ не зупиняється, щоб обдурити ближнього, здерти зайву копієчку, не жаліють, що в тебе дітки будуть голодненькі. Друге. Жорстокість в сучасних фільмах існує як форма мистецтва. Усі ці китайські фільми типу «Непереможна нога Кунг-фу» - цирк. Колись у «Комсомольській правді» Нусафірова висміяла бойовий гопак: «Ох, эти хохлы...». Подивився китайські фільми. Їхні бійки - це чистої води гопак, всі танцювальні елементи, тому дивишся з насолодою. Або ще один серіал - «Ксена - принцеса-воїн» - цирк, акробатика. Брати Клички - це жорстокість? Пропаганда жорстокості? Спорт. Чому не подивитися з цього боку? Третій роздум про причини цього - це творча безпорадність кінематографістів. Зняти бойовик значно легше, ніж комедію. Згадую «Альфа» - мені довелося перекладати - люди, які ставили фільм, зробили це дуже майстерно. Там є жарти, гумористичні ситуації. Треба думати, щоб усе це написати. А в страшилці - щось не виходить, береш бензопилку - чик головного героя, - і сюжетну лінію можна повертати куди треба. І хронометраж можна натягувати. За рахунок стрілянини, поки набоїв вистачить. Інший аспект, думаю, у професійній непридатності броккастерів чи посилачів, які хибно розуміють потреби ринку. Я так хочу надіятись. Вони вважають, що ринок цього потребує. Орієнтація на дебілів, на люмпенів. Тарас Денисенко: Вони закуповують ці фільми у секонд-генді. Там фільми не поштучно продаються, а в пакеті, якщо ти хочеш купити якийсь «свіжачок», то мусиш брати все, що в пакеті. Тут вирішується і проблема заповнення ефіру. Зараз ось постійно «прокручують» фразу, що в нас є політична цензура. А є через те, що народ не може утримувати за свої гроші мас-медіа, і тому мас-медіа утримують фінансові групи і вони замовляють «музику». Брудні гроші - брудні люди - брудне телебачення. Це дуже просто. Олекса Негребецький: Тут уплітається ще й психологічний момент. На студії «1+1» добором фільмів займається бурят Сахалтуєв. Очевидно, через власні уподобання він купує китайські фільми, де азіати-супермени б’ють білих. І п’яте. Я не відкидаю конспірологічний аспект. Тобто ми говоримо про те, яка погана сокира, а не про того, хто цю сокиру тримає. Очевидно, справді йде масова обробка населення у цьому бандитському дусі, про який ми говорили. Бо ми є свідками поетизації, романтизації бандитизму, тюрми («кто не был, тот будет, кто был - не забудет»). Оці всі російські серіали - «Мєнти» і тому подібне. Явна мета - розкладання і знищення суспільства. Щоб ми одне одного вбивали, тероризували, отруювали життя, робили неможливою працю, бізнес, взагалі існування. І в результаті поступово скорочувалась популяція і звільнялась територія. Після насильства я перейду до статевих стосунків - розпусти і саме гомосексуалізму. Був, наприклад, серіал «Секс і місто» - смішний, але в ньому ненав’язливо пояснюється, що в розпусті, гомосексуалізмі нічого поганого нема, що це весело. Я не ханжа, але результат - падіння моралі, народжуваності. Біологічний потенціал підточується, тому що я як колишній біолог можу багато вам розказати цікавого про цитоплазматичну теорію спадковості і про всякі інші віруси. Знову ж таки, це очищення території для когось іншого. І ще один цікавий момент. Це вже трохи інше - насаджування усього російського. Я вважаю, може, помиляюся, що це прийом психологічної війни. Є таке у психології: створення у великої сукупності враження, що вона мала. От нас мільйонів 25-27 набереться українців, які говорять по-українськи, а поводимося ми так, наче нас 200 тисяч. Це і за накладами книжок, журналів, так само мало в нас діячів, артистів, тобто як ніби для 200-тисячної популяції. Що робити? Я скажу щиро. Церква повинна боротися з насильством, а не ми. З телебаченням не позмагаєшся, - ми його втратили. Ще 1994 року я брав участь у конференції, присвяченій захисту інформаційного простору. Всі дуже зацікавлено говорили. Минуло 8 років, а стало ще гірше. Ми повинні чогось вимагати, хоча б української мови, 50% українського продукту на телебаченні, що передбачено законом. Вимагати, щоб був цей час, наповнений видовищами цікавими, а не тупим тупцюванням. І ще я бачу великий плюс (в мене суб’єктивне враження), що українці, принаймні освічені і свідомі, останнім часом перестають дивитися телевізор. І звідси випливає багато цікавих наслідків, які варто дослідити. Наприклад, ми стаємо менш вразливі для реклами. Люди почали більше читати книжок. Далеко не всі, але певний прошарок. Можливо, це наш вихід - читати і писати книжки. Завжди людей рятували книжки. Треба й дітей наших привчати до читання. Бо 5-7 годин перед телевізором - це можна посивіти. Коли моїм дітям було по 2 роки, я їм здуру показав «Тома і Джеррі». А в них такі маленькі табуреточки, то після фільму вони ними билися. Після того більше таких фільмів не показував. Треба створювати власне інформаційне середовище. Тарас Денисенко: Те, що я особисто виніс із вивчення історії кіно: найцнотливіше воно було в Радянському Союзі за часів Сталіна і в гітлерівській Німеччині. Ми у ВДІКу переглядали німецькі фільми, де всі персонажі ті самі, що й у нас, тільки форма інша, - проблеми: один льотчик добре літає, а другий погано. І він розмовляє зі старшиною, що треба краще літати, бо це потрібно для Батьківщини, для рейху, для фюрера... Михайло Собуцький: Мені хотілося б повернутися до драматургії, до того, що пан Тарас казав на початку: чи є драматургія без насильства? Тут є цікавий аспект - наскільки вона тримається на конфлікті, який передбачає насильство якогось одного етичного начала над іншим чи протилежним началом? Або ж конкретно як дія насильства тілесного однієї людини над іншою. Починається це з міцної етичної упаковки (найкращою упаковкою буде фільм про війну). І з максимально цнотливо показаним насильством десь за екраном. Майстром такого цнотливого вбивства був Робер Брессон. Можна, навпаки, показувати, як хтось стріляє, а потім затягувати цей кадр, робити крупний план і поступово змістом повідомлення стає сам акт насильства, а не етична упаковка. Згодом, витончуючись, вона відходить на другий план. Міняються місцями повідомлення і формальний вияв. Щодо кіно, то воно, мабуть, кілька разів проходило ці гармошки. Тому що навіть у кінематографії тоталітарних режимів є моменти, коли треба було послабити цноту і пробудити насильницький інстинкт нації. І в сталінському кіно є «Райдуга». Те саме спостерігається в американському жанрі екшн, якщо він існує як окремий жанр. Бо, скажімо, фільми 70-тих років прямолінійно жорстокі. Ми не знаємо, який був посил, але вже навіть серйозний «Таксист» Мартіна Скорсезе свідчить, наскільки насильство є його змістом, а не його елементом. Він значно жорстокіший, аніж фільми 80-х. Те ж на поств’єтнамському синдромі, але вже на його хвості - американці роблять насильство розважальним. 90-ті роки роблять його елементом естетики завдяки тарантіноманії: насильство основне, а етичний момент зникає. Не знаю, що 2000-і роки принесуть. Але з одного боку спостерігається дуже ігрове використання насильства, де про етику говорити так само важко, як і в бандитських серіалах російського виробництва. От в неділю на одному з цих каналів я натрапив на картину з Мелом Гібсоном («Розплата», 1999) - все це «страшне» насильство, яке є таким от казковим змістом. Але я хочу повернутися до драматургії. Справа в тому, що не вперше і не востаннє ці дискусії відбуваються. Мені доводилось викладати давньогрецьку і давньоримську літератури, де відбувалося приблизно те саме, де дискусії йшли приблизно такого характеру: якщо Медея вбиває власних дітей, щоб помститися чоловікові (причому її етичні проблеми всерйоз розглядаються) - це зміст трагедії, - але в ній є от таке насильство. Чи повинна вона із закривавленими дітьми виїжджати на сцену і показувати трупи? Чи це не шокує публіку і чи це не стане основним центром уваги? Класицистичний рецепт - однозначно «ні». Про це повинен повідомити вісник, бо слово нівелює цю візуальність. Потім, уже в імператорську епоху, був новий стиль, який диктував: «Якраз оце треба показати. А ще краще, щоб вона вбивала на сцені». Зрештою, це перемогло, і десь у 200-му році після Різдва Христового тексту не було, а була пантоміма, яка натякала на сюжет, а вбивство відбувалося справжнє перед очима глядачів - цирк і театр були об’єднані в одне. Тарас Денисенко: Ви цілком слушно зазначаєте, що це пов’язане з певним етапом розвитку того чи іншого суспільства. Бо 200-й рік - це час, коли золота Траянова ера закінчилася і почалися розправи з християнами, які, очевидно, і виступали в ролі малят Медеї. Вже самі римські історики писали, що кінець Pax Romana, падіння моралі, матрони називають кожен новий місяць року іменем коханця. А там варвари бігають і улюлюкають. Це занепад. І сьогодні ми також бачимо певний занепад, закономірний для імперій. І відповідно - така мораль. І хоча радянська імперія розпалася, в Україні всі її зовнішні й внутрішні механізми доведені до абсолюту і абсурду. Це заморожена скалка імперії. Михайло Собуцький: Яке насильство більш ефективне, аби засісти в головах глядачів? Страшне чи нестрашне? От те, що ви казали про фільм «Том і Джеррі», після яких ваші діти билися табуретками. У нестрашній упаковці насильство ефективніше засвоюється. Якраз законодавче вирішення, якщо воно десь є, проти цього спрямоване. Персонажу завдають смертельного удару, а він підводиться, усміхається і йде далі. Це завжди роблять в анімаційних серіалах. Це більш небезпечне, тому що привчає до думки, що насильство не шкідливе. Звідси, зокрема, спроба М. Ганнеке провести терапію насильства, позбавивши глядача хеппі енду. І все-таки насильство не є збоченням. Світова література починається «Іліадою». Сучасні студенти сприймають її як культ насильства - там докладно, з подробицями написано, куди потрапив спис, який орган проштрикнув, як людина впала. Людині боги вклали бойовий гнів, і вона пішла вбивати ворогів наліво і направо. Олекса Негребецький: Я прочитав сьогодні в газеті, що керівник якоїсь дитячої установи взяв малолітніх порушників і повів їх на екскурсію в тюрму. А ще раніше в Казані взяли отих хлопчиків, які б’ються, повели в лікарню і показали наслідки рани. Щоб дитина бачила, що це не просто так: тарах табуреткою, а той встав і побіг. Якщо в Гомера написано, як правильно проткнути селезінку, оті потоки крові - може, це викличе огиду, а може, ні... Михайло Собуцький: Що головне? Ця структура чи кількість «екшн»? Все зле, мовляв, зумовлене соціальними умовами. На жаль, це не так. І ті, хто створював на межі 60-х - 70-х молодіжний жанр «екшн», знали це. Він розрахований на моментальну кінетичну, моторну реакцію тіла. Спочатку рух як резонанс, а потім осмислення заднім числом. І тому дуже важливо, скільки і яких дій відбувається. Олекса Негребецький: Просто індивід повинен бути сильний. Для нас добро - це те, що влаштовує нас. Тарас Денисенко: Біологічно виправдане те, що він має бути сильним. Це треба самому пережити - що таке загроза власному життю чи дітям і як їй опиратися. Безперечно, те, що ви кажете, дуже важливо - пережиті війни, розстріли. Але згадайте «Середньовічну цивілізацію Заходу» Ле Ґофа. Тоді калічення членів було дуже поширене. Існував список індульґенцій. Скільки потрібно заплатити за ті або інші гріхи, щоб отримати ці індульґенції. І в той час є куртуазна поезія, куртуазний роман. Це моральний стан суспільства. Михайло Собуцький: Кім Кі Дук в інтерв’ю на «Молодості» сказав про насильство у своїх фільмах: «Корейці взагалі народ добрий, але війна між Північчю і Півднем за 10 років так їх зіпсувала, що насильство стало невід’ємним елементом їхнього життя». Ольга Брюховецька: Те, у що гралися структуралісти (віднайдення якогось сюжетного інваріанту - структури), можна знайти у будь-яких наративних формах починаючи від міфів. Що й робили з перемінним успіхом Леві-Стросс чи Кемпбел. І чим більш міфічне кіно, а, відомо, що голлівудська продукція має такі властивості, тим універсальніші сюжетні структури, що їх, зрештою, можна звести до одного-єдиного інваріанту. Якщо ж говорити про картезіанство, про новочасного суб’єкта, то тут є цікавий хід, який, мені здається, можна розвинути. Стосовно типів насильства. Найбільш картезіанськими є мультфільми на кшталт «Том і Джеррі». Така собі модель технізованого соліпсизму. Я мислю, отже я існую. Первинна очевидність - це своє власне існування, а до існування іншої особи доходять лише шляхом ускладнених і опосередкованих мисленнєвих побудов. А можуть і взагалі не дійти. У результі, реально існуюча поруч особа, яка страждає, просто не існує - це лише проекція мого мислення. Це «найстрашніший» тип репрезентації насильства - технізоване або функціональне насильство, коли істоту, яка поруч, розглядають як тіло без душі. Як об’єкт гри, у якій все зворотнє: розрізав навпіл - а воно назад зрослося. Дитячий садизм на цьому й ґрунтується. Є інший тип насильства - героїзований, в якому протистоять добро і зло, в якому є моральна леґітимація. Але тут треба зважати на те, що, попри вічність такої колізії, лише десь в кінці 60-х років у насильства «з’явилася» плоть. Як раніше помирали герої хоча б тих же вестернів 50-х або у «чорному фільмі»? Цнотливо, чисто, ну, може з кількома акуратними крапельками крові. Означення смерті, але не сама смерть. Натуралістичний переворот пов’язують з новим американським кіно і насамперед з фільмом Артура Пенна «Бонні і Клайд» (1967). Михайло Собуцький: А Бунюель із розрізаним оком у фільмі 1928 року? Ольга Брюховецька: Це виняток, який підтверджує правило. Власне, чому Бунюель був такий революційний? Чому під час сеансів у вагітних траплялися викидні? Для нас після енної кількості американських бойовиків у його «Андалузькому псі» немає нічого надто шокуючого. Але для тієї системи репрезентації, візьмемо ширше, тілесності, акт розрізання ока був справжнім скандалом. Звичайно, не можна сказати, що «Бонні і Клайд» перевернув усе в зображенні на екрані насильства. Але там була така фінальна сцена, коли двох героїв розстрілюють у автомобілі. Її знімали 4 камери з різними лінзами і різною швидкістю, і сама сцена тривала рекордно довго - 10 хвилин. Може, вперше в історії кіно було так детально показано деструкцію тіл, їх знищення. Це вже межовий натуралізм, бо в житті так не буває. Це не ті страшні речі, які ти зняв, починаючи від хроніки нацизму і концтаборів. Там камера нейтральна. У фільмі Пенна акцент падав не стільки на подію, як на те, як це знято. Але й «ідея» фільму була показовою і дуже продуктивною. «Бонні і Клайд» породив цілу галерею фільмів про романтичні кримінальні пари. Аж до фільму Олівера Стоуна «Природжені вбивці», що його вже цілком серйозно звинувачували у появі численних фанатів-наслідувачів. Цей тип насильства - героїзоване, що спричиняє, провокує ідентифікацію глядача. В рекламі до фільму «Бонні і Клайд» писали: «Вони молоді, закохані, вони голодні, вони вбивають людей». Третій тип насильства - це, так би мовити, відчужено-естетизоване насильство. І як модель можна взяти фільм Пазоліні «Сало, або 120 днів Содому». Хоча не тільки. Цей фільм вимагала заборонити громадська організація, яка говорила, що в ньому надто багато сцен насильства. Але суд у Римі визнав, що фільм є твором мистецтва і тому має право на існування. Власне, задум режисера був антифашистський, за що сам Пазоліні і поплатився життям. Бо фільм справді небезпечний. Це насильство діє на людину не як спонука індентифікації - воно викликає справжній страх. Бо у фільмі показана очищена від будь-якої моральної упаковки, «чиста» і непристойна насолода від насильства. Абсолютно нелюдська (за що фільм критикував Ролан Барт). Єдиний простір для ідентифікації - з жертвою, співпереживання всіх страждань. Якоюсь мірою, цей тип насильства збігається з функціональним, але якщо там глядач на стороні суб’єкта, несвідомо, хоча й відверто насолоджується ним, то тут він змушений займати позицію об’єкта, що, звісно, не дуже комфортно. Олексій Радинський: Вже згадувався такий болючий аспект сучасної ситуації з екранним насильством, як зниження бар’єрів ставлення до жорстокості. Австрійський режисер Міхаель Ганеке вбачає підступність екранного насильства у тому, що типовий сучасний глядач має надто малий досвід контакту з реальним насильством у житті. Віртуальне насильство, насильство мас-медіа мають мало спільного з реальністю, й тому здається, що насильство можна чинити легко і з мінімальними наслідками. Таким чином, на думку Ганеке, мас-медіа фальсифікують дійсність. Міхаель Ганеке став відомим як теоретик і практик боротьби з бруталізацією екрану. Його методи досить екстраваґантні, але в наш час, коли моралізаторство довело свою неспроможність вплинути на стан речей, концепція «насильство проти насильства» М.Ганеке видається адекватною. Маніфестацією його творчої позиції стала стрічка «Прекрасні ігри» (1997). Парадокс у тому, що його фільм, один із найжорстокіших в історії кіно, шляхом «шокової терапії» розкрив європейським інтелектуалам очі на те, що діється навколо них. У фільмі протягом двох годин показується, як молоді хлопці, чия поведінка є абсолютно невмотивованою, фізично знищують добропорядну австрійську родину. Неможливість раціонально пояснити їхні дії відкриває розуміння природи персонажів: вони - квінтесенція телевізійного образу вбивці, який щодня постачають кожній родині засоби масової інформації. За Ганеке, найбільший злочин проти глядача - це зробити насильство приємним для споживання. Голлівуд переконує нас у протилежному: за його ідеологією, насильство в певних визначених законом дозах навіть іде на користь обивателю, який, споживаючи криваві сцени, виплескує свою негативну енергію. Ганеке показує, що страх, страждання і біль можуть споживати лише патологічні садисти, а не нормальні глядачі. Отже, метод Ганеке - шляхом безкомпромісної психологічної атаки на глядача викликати у нього відразу до віртуального насильства, змусити його не ідентифікувати себе ані з «крутим хлопцем», як під час перегляду американських бойовиків, ані з його жертвою, як у фільмі жахів, а сприймати екранну інформацію відсторонено і об’єктивно. Можна повірити, що жоден із фільмів Ганеке не заохочує перенесення його подій у реальне життя. Але спроби перевиховати глядача методами Ганеке викликали більше суперечок, ніж дали дороговказів до розв’язання проблеми екранного насильства. Віра Кандинська: У зв’язку з нашою темою мені пригадується стаття Славоя Жижека «Полюби мертвого ближнього свого», в якій він гостро ставить проблему відповідальності автора за вбивство героя в контексті відомого фільму Ларса фон Трієра «Танцівниця в темряві». Наскільки етичним є те, що режисер цілеспрямовано веде свою героїню до смерті на очах мільйонів глядачів? На думку Жижека, у фільмі, який, здається, закликає до співчуття, Ларс фон Трієр зображує страждання підкреслено позитивної героїні в такий спосіб, що перетворює глядачів на садистів, котрі таємно насолоджуються, споглядаючи людську трагедію. Частково погоджуючись із цією думкою, я хочу додати, що в цьому випадку можливий також варіант перетворення глядача на жертву, яка дістає психологічну травму. Таким чином, показ насильства з добрими намірами може спричинити протилежний ефект. До того, що було сказано про різні види екранного насильства, хочу додати про ще один, на мою думку, важливий аспект - насильство жіноче. Сьогодні, на жаль, не бракує фільмів, у яких жінки не поступаються чоловікам в аґресії і жорстокості, спрямованої не тільки на інших, а й на себе. Тут можна згадати як «Церемонію» Клода Шаброля, «Три історії» Кіри Муратової, «Піаністку» Міхаеля Ганеке, так і масову кінопродукцію. Теперішній кінематограф доводить, що схильність до насильства властива всім, незалежно від статі чи інтелектуального рівня (адже попит мають як жорстокі естетські картини, так і примітивні бойовики). Виникає замкнене коло: задоволення глядацької потреби в екранному насильстві призводить до зростання цієї потреби. Олекса Негребецький: Підсумовуючи нашу дискусію, можна сказати, що в усіх суспільствах - і сучасному, і античному, насильство в мистецтві є неминуче. Якщо ми його викинемо з кіно, то почнуть казки розповідати. І незалежно від того, яке суспільство - чи муштроване північно корейське, чи демократичне американське - воно демонструє насильство. Нагадую: Скнилівську трагедію у Львові нам по телебаченню показали з такими жахами! І що - це на нас якось вплинуло? Їли і під сосиску це дивилися. Ольга Брюховецька: Американці б так не показали. Олекса Негребецький: Вони показують, куплять російського оператора в Чечні за 20 доларів, він зніме. Або російський фільм Невзорова про війну - абсолютно хвора психічно людина, схильна до кровожерності. Розумування від ситості. Сходіть в армію. Тарас Денисенко: Потрібна рука, яка наведе порядок. Щоб захистити дітей. Олекса Негребецький: Слід зробити, як поляки, які маркують фільми жовтими, червоними квадратами. Щоб я знав, що моя дитина може дивитися, а що ні. Якщо я цього не хочу дивитися? Я вмикаю новини, а там (12 година дня!) когось ріжуть (спасибі їм, якщо тільки ріжуть, а то тьотя каже у «чудових» перекладах студії «Хлопушка»: «Чому ти до нас не йдеш,чоловіче? Може, ти підер?»). Це теж насильство. Все має право на існування. Але нехай це буде на касеті, а не на телеканалах. Потрібно вимагати, від кого це залежить, сигналізувати про фільми, де є насильство (бойовик, еротика). Бо що таке сміття? Речі, які не лежать на своєму місці. Якщо їх розкласти по поличках - це склад.  Корисні статті для Вас:Володимир Оглоблін: «Режисурою займатися не збирався»2002-12-09Українські кіносюжети2003-05-05
|
|||
|
Перейти до переліку статей номеру 2003:#2 © copyright 2024 |
|||
