Сьогодні вже цілком очевидно, що останні роки в українському кінематографі проходять під знаком документалістики. А там, у свою чергу, з кожним днем зростає роль молодих. Фільми Ганни Яровенко, братів Васяновичів, Максима Суркова, Олени Бойко дуже різні і в той же час чимось близькі, дозволяють впевнено говорити про появу нового талановитого покоління з власним баченням і мистецьким почерком. Прем’єра картини «Консонанс», яка відбулася в Будинку кіно 22 лютого цього року, засвідчила, що в цій плеяді з’явилося ще одне яскраве ім’я — Вікторія Мельникова.

Цю режисерку багато хто пам’ятає за фільмом «З життя країни під назвою батьківщина». 26-хвилинна відеострічка про людей, які нині мешкають у Чорнобильській зоні, балансує між телерепортажем і літописом, а буденна реальність, побачена в усьому багатстві живих подробиць, невловимо перетворюється на міф, всеохопну метафору України початку ХХІ століття.

Картина «Консонанс», на перший погляд, зовсім про інше. Цього разу Мельникова пропонує глядачам мандрівку в світ хорового мистецтва. І на наших очах ця нібито вузькоспеціальна тема (яка, між іншим, об’єднує величезне коло людей – від професора музичної академії до бабусі, котра співає в своєму селі) набуває філософської універсальності й перетворюється на притчу про пошук гармонії та наближення до абсолюту.

Інгмар Бергман якось провів паралель між музикою й кіно, говорячи про те, що ці мистецтва діють безпосередньо на наші емоції, минаючи інтелект. Саме це тонке спостереження спливає в пам’яті, коли дивишся фільми Вікторії Мельникової. Виходячи за вузькі межі «документальності», вони промовляють до глядача передусім образно, ніби мимоволі викликаючи думки про вічне.

— Віко, як сталося, що, здобувши спеціальність режисера ігрового кіно, ви прийшли в документалістику?

— Я закінчила інститут у 1997 році, коли українське кіно вже переживало кризу. Можливості працювати за спеціальністю практично не було. Чимало людей були змушені піти в суміжні професії. Знайти себе в кіно вдавалося лише окремим героям-одинакам. Я також намагалася писати якісь сценарії, але всі вони лягали в стіл. Треба було щось робити, і я влаштувалася на телебачення автором-журналістом. І хоча до телевізійної практики у нас в інституті завжди ставилися доволі скептично, для мене це був надзвичайний, я б сказала, безцінний досвід. Я дуже вдячна тим людям, які працювали зі мною, і тим, з ким я працювала. Робота на телебаченні — це безперервний процес (якого, на жаль, нині бракує українському кінематографу). Це по-справжньому захоплює. Але я завжди вперто відчувала, що прийде час і кіно знімати буду.

— Кого ви вважаєте своїми вчителями й чи є у вас безумовні авторитети в режисурі?

— У мене було, і досі залишається чимало вчителів. Хоча ці люди навряд чи про це здогадуються. Вони не те, щоби вчать, а просто живуть сьогодні. У 18 років я ще не знала, що моє життя буде пов’язане з кіно, й надзвичайно захоплювалася театром. Я була дуже романтичною дівчиною. Могла подовгу стояти на Андріївському узвозі навпроти улюбленого Театру на Подолі, уявляти — що там відбувається, слухаючи репліки акторів, замість того, щоб просто купити квиток і подивитися виставу. І чомусь мені дуже хотілося там працювати. Доля забаганку виконала, влаштувала мене туди костюмером, і тоді я передивилася з-за куліс всі вистави. І одним зі своїх вчителів, своєрідних гуру, я і досі вважаю актора Театру на Подолі Володимира Кузнєцова, надзвичайно мудру й талановиту людину.

В інституті, звісно ж, майстри курсу: Михайло Герасимович Іллєнко, Валерій Микитович Сивак, Тарас Денисенко. Взагалі в інституті працює чимало людей, які викликають захоплення й досі. Яскраві спогади про Галину Савченко (історія вітчизняного кіно) і вже покійного Костянтина Теплицького, він читав історію зарубіжного кіно. Не людина, а кіноепоха. По перше, він сам надзвичайно любив кіно, і його розповіді про той чи інший період були дуже яскравими, з якимись власними враженнями. Наскільки я пам’ятаю, він був знайомий з багатьма кінорежисерами, наприклад, італійського кіно, ще з 40-х років.

Майстри курсу вимагали дуже серйозно, проте завжди були людяні. Я і тепер знаю, що завжди можу зателефонувати Михайлу Герасимовичу і поговорити про якісь важливі речі, поділитися сумнівами, звернутися за консультацією чи порадою. Я вдячна долі, що потрапила саме на його курс. Це людина дуже тонкої організації, й водночас вимоглива не лише до інших, а й до себе.

Про авторитети в режисурі мені говорити складно. На початку 90-х я вперше побачила фільми Годара. Це був імпульс, завдяки якому мене круто розвернуло до кіно. Але я, знов-таки, не можу назвати Годара або будь-кого з улюблених режисерів своїм безумовним авторитетом. Мені дуже подобаєються саме поняття – «кінокартина», хоча, правду кажучи, не вважаю себе естеткою від кіно. Принаймні, люблю картини, де естетика не випирає, а є органічною в драматургічному полотні. І от тут є чому повчитися саме в українських режисерів, які вміють поєднувати всі складові кіномистецтва: коли історія не ховається за естетикою і навпаки. Не буду оригінальною, якщо скажу, що шаную фільми українських класиків: Довженка, Параджанова, Миколайчука, Бикова, Осики, Юрія і Михайла Іллєнків, Балаяна, Криштофовича. І це не тому, що так «прийнято» говорити, а тому що переконана, навіть не кіноман, почувши одне з цих прізвищ, одразу має образну кіноасоціацію з ознаками почерку того чи іншого режисера. До речі, про вчителів: Михайло Герасимович, як на мене, володіє такою штукою, якій в жодній майстерні не навчишся. Мені здається, що він вміє дивитися на світ неупередженими, може, навіть дитячими очима. І тому, його картини ні з чиїми не переплутаєш: про серйозні і трагічні речі він вміє сказати з іронією. Куражу й самоіронії навчитися не можна – небо або дало або ні. Але вчитися хочеться. Мрію побувати в цих майстрів на знімальному майданчику: і тому, що досвіду бракує, і тому, що це дуже захопливо. Хоча, зрозуміло, досвід з’являється лише з власного досвіду, вибачте за тавтологію.

— Який фільм ви вважаєте своїм професійним дебютом?

– «Консонанс».

— Але ж приз кінофестивалю «Відкрита ніч» ви отримали за фільм «З життя країни під назвою батьківщина».

— Це все ж таки відеоробота. Так сталося, що на неї звернули увагу в телепросторі, а Михайло Герасимович запропонував мені взяти участь у «Відкритій ночі». Але коли я працювала на телебаченні, не усвідомлювала себе режисером. Було інакше ставлення, інакша самоідентифікація.

— Розкажіть трошки про роботу над фільмом «З життя країни...» З чого все почалося?

— Одного разу Олег Климчук, тоді редактор на Новому каналі, запропонував зробити сюжет про людей, які і досі живуть в Чорнобильській зоні. А йому в свою чергу таку тему запропонував Олексій Доля, який разом із Ліною Костенко та групою науковців-етнографів неодноразово їздили туди. Завдяки цьому я вперше потрапила в зону й познайомилася з людьми, які мешкають у тамтешніх селах. Це було враження на все життя. Якісь неймовірні, фантастично красиві пейзажі в поєднанні з жахливою руйнацією. І люди, по-справжньому сильні, які поважають себе і надзвичайно, до фізичного болю в грудях, люблять свою землю. Я зробила сюжет, а згодом відчула, знову ж таки на якомусь фізично-емоційному рівні, потребу повернутися в ті місця. Так виник фільм «З життя країни під назвою батьківщина». До речі, багато кого з героїв цього фільму я також вважаю своїми вчителями. Принаймні, в них є чому повчитися. Я б не сказала, що люди, які мешкають у зоні, вважають себе нещасними. Навпаки, багато хто з них, навіть маючи статус «переселенця», повернулися до своїх домівок, бо тільки так можуть жити повноцінним і самодостатнім життям. Проте кожна людина має отримувати не тільки пенсію, а й мати де купити продукти, не кажучи вже про ліки. Учасники наукових експедицій привернутають увагу суспільства до проблем цих людей. Саме тому Олексій Доля намагається якомога частіше влаштовувати експедиції за участі преси.

— Документальне кіно балансує на межі аналітики й художності. Мені здається, у ваших фільмах домінує останнє.

— Мені зовсім не хочеться займатися аналітикою, бо я цього просто не вмію. Я це зрозуміла ще під час роботи на телебаченні.

— А як відбувається перехід від факту до художнього образу? Що стає імпульсом?

— Факт завжди намагаєшся пережити, зрозуміти його. Дуже важливим у цьому процесі є враження. Воно з’являється коли, скажімо, говориш з людиною, про щось домовляєшся, оглядаєш місцевість. До цього невловимого відчуття завжди хочеться придивитися, якось «помацати» його, «понюхати», «спробувати» на смак. Напевно, під час цих перших доторків і виникає відчуття майбутнього фільму, настрій, атмосфера.

— А як виникла ідея фільму «Консонанс»? Вам близька тема хорового співу?

– Ідея належить сценаристам Ігореві Жуку й Валентинові Марченку. А першоідея, наскільки я знаю, виникла з дружби між кінорежисером Валентином Марченком і хормейстером Дмитром Радиком ще років 10 тому, коли вони випадково познайомились під час зйомок фільму. Мене ж, як і ще кількох молодих режисерів, минулого року запросили взяти участь у конкурсі дебютантів на студії «Київнаукфільм». Так з’явилася можливість зняти фільм за написаним сценарієм. Чесно кажучи, до останнього моменту відтягувала рішення: і досвід роботи в кіно невеликий, і тема, як на той час, ніби не моя. Тим часом потроху знайомилася з майбутніми героями, намагаючись зрозуміти, чи буде мені цікаво. І була ними просто зачарована. Всі, хто живе мистецтвом співу, — люди особливі. Вони по-своєму відчувають світ, вміють його слухати й чути. Хорове мистецтво — це своєрідна філософія, там можна отримати відповіді на найважливіші буттєві питання.

А за тим, як працює диригент, можна спостерігати безкінечно. Отут я шкодувала, що знімаємо на кіноплівку, яку доводиться економити. Хотілося просто увімкнути відеокамеру й вимикати лише для перезарядки касети. Хоча в режимі «економії» кіноплівки теж був особливий інтерес. Надзвичайні адренолінові сплески, коли кінооператор Валентин Мельниченко вмикає кінокамеру і ти напружено спостерігаєш: відбудеться щось в кадрі за ті кілька секунд, чи ні? (Адже спливають дорогоцінні метри кіноплівки!) Ми, звісно, робили кілька постановочних планів, наприклад, коли баба Параска, мешканка села Плішевець, піднімається на пагорб, та переважно все інше знімалось методом спостереження за живим процесом співу, репетиції, спілкування, просто життя.

— Ваш фільм видався мені надзвичайно концентрованим, перенасиченим проблемами, образами, інформацією.

— Це взагалі моя біда. Така собі творча жадібність. У процесі роботи з’явилось дуже багато додаткового матеріалу. Скажімо, спілкуючись з Дмитром Радиком, одним із консультантів картини, почула ще не означені в сценарії імена. Пішла знайомитись, захопилась. Так, наприклад, зрозуміла, що цього фільму не може бути без Павла Івановича Муравського, одного з патріархів хорового мистецва України. В свої 90 років він щодня викладає в консерваторії й так швидко ходить, що треба ще й наздогнати, не кажучи вже про рівень його майстерності. Коло героїв неухильно зростало, і в певний момент я просто собі сказала «Стоп!». Дехто з творчої групи вже починав на мене дивитися з деякою засторогою. Наприклад, Валентин Віталійович Марченко казав: «Роби, як ти відчуваєш», але явно побоювався, що врешті може вийти така еклектика, яку я просто не зможу нормально змонтувати. Проте в голові кіно склалося, а потім – під час монтажу. Хоча, я маю до себе чимало зауважень.

— Про що буде ваша наступна картина?

— Сподіваюся, що ми зможемо продовжити цю тему. Деталей поки що не розповідатиму, щоб не наврочити.

— А як ви оцінюєте нинішню ситуацію в українському документальному кіно?

— Мені здається, що порівняно з ігровим ситуація в документалістиці дещо краща. Чимало українських документалістів все ж знаходять можливості знімати фільми (хоча б співпрацюючи з телебаченням), тоді як «ігровики» за цих обставин змушені простоювати. В документалістиці, якщо є камера й відбувається якась дійсно яскрава подія, носій не має значення. Це розширює можливості.

— Сьогодні глядачі скаржаться на брак художніх фільмів, які б торкалися сучасних проблем. Можливо, наші режисери просто не бачать сюжетів у довколишній дійсності?

— Матеріалу в сучасній Україні вистачає всім. У подіях, які відбулися в нашій країні за останні роки, стільки драматургії, що питання лише за ідеями та сценаристами. Просто мені здається, що для того, аби написати добрий сценарій про ті чи інші події, — ці події все ж таки мають перетворитися на «історію», потрібен певний час для процесу переживання, осмислення, щоб подивитися на ті речі трохи збоку, об’ємно. І зараз, переконана, вже є такі сценарії і будуть з’являтися ще.

— А ви бачите теми для художніх фільмів?

— Працюючи над телепрограмою про історію Чорнобильської трагедії, багато спілкувалася з учасниками тих подій. Повірте, на тлі однієї великої катастрофи кожен з них пережив не меншу, якщо не більшу трагедію. На жаль, сьогодні цих людей уже залишилося не так багато. Мені здається, що сьогодні вже пройшло достатньо часу, щоби зважитися говорити про це в ігровому українському кіно.

— Прем’єра «Консонансу»з аншлагом пройшла в Будинку кіно. Ви бачите шляхи, якими картина потрапить до глядача?

— Один із найпоширеніших — фестивальний. Поки що подали на український міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт».

Я також дуже вдячна вашому журналу й кіноклубу Києво-Могилянської академії, де, сподіваюся, відбудеться показ «Консонансу». Крім того, картиною зацікавилося польське телебачення.

— А як щодо вітчизняного телепростору?

— Поки що важко сказати. Коли ми робили фільм, то все ж таки хотілося вірити, що він не ляже на полицю й український глядач, широка аудиторія, побачить стрічку. Інакше, мені здається, не варто працювати. Це просто неправильно і абсурдно хоча б тому, що на цей продукт витрачені державні кошти. Дуже прикро, що на нашому телебаченні «рейтинговими» вважаються здебільшого легкі, розважальні речі. (Хоча в телепросторі й існує чимало серйозних проектів та досліджень, але не кіно!) Про серйозніші категорії в прайм-таймі не йдеться, бо, мовляв, глядачі, цього дивитися не будуть. Будуть! Якщо їх поважати. Адже не секрет, що чимало українців роблять рейтинг російському телеканалу «Культура», де чомусь можна натрапити й на українське кіно. Можливо, через культурний голод? Далеко не кожен знаходить можливість відвідати кінозал, концерт, театр, виставку. І дуже важливо, щоб телебачення й радіо стали для когось своєрідним вектором. Наша культура має величезний потенціал, не кажучи вже про діапазон. Тож варто його запропонувати глядачеві. Мають запрацювати якісь закони цивілізованої країни, щоб бодай якась частка його потрапила на телеекрани.

Березень, 2005.