Доля подарувала Олександру, студенту Київського університету театру, кіно і телебачення, чудового педагога – Євгена Сивоконя, який ще на стадії сценарію не тільки вловив серйозність задуму свого учня, а й відстояв його. До Євгена Яковича, чий педагогічний авторитет незаперечний, дослухалися в Міністерстві культури і мистецтв. Цей благородний жест держави цілком уписується в концепцію підтримки молодих.

А тепер про сам фільм. Ніч. У приміщенні театру панує тиша, і саме тоді, коли довкола ні душі, оживають ляльки Довгий і Товстий. Вони покидають свої скриньки-помешкання, щоб поспілкуватися і повеселитися. Режисер наділив своїх персонажів індивідуальними рисами, і водночас вони мають багато спільного — товариськість, схильність до веселощів.

Та життя їхнє безхмарне до тієї миті, коли починають лунати загрозливі кроки невидимого лялькаря. Змінюється характер звуків (музика Вадима Храпачова), вони передають тривогу і наростаюче напруження. І от лялькар на сцені. Владно смикаючи за ниточки, він нацьковує Довгого і Товстого один на одного. Та й це не все, адже бійка маріонеток відбувається перед публікою. Бійка між друзями переходить усі межі гри й перетворюється на таку собі «кориду», знищення: в ляльок відлітають очі, вони розпорюють один одному животи. Коли все скінчилося, той же невидимий лялькар залишає сцену і кидає друзів назад до скриньок. Так само поволі і владно віддаляються кроки (режисер так і не показав обличчя лялькаря). Все стихає, покалічені ляльки, з великими труднощами вибираючись зі скриньок, починають «гоїти» один одному рани.

Звичайно, справа не тільки в запропонованому сюжеті про перипетії цих ляльок та їх власника. За цими двома друзями прочитується інший вимір. Автор замислюється над природою зла, що є невидимим. І над природою добра, яке, здавалося б, знищене владою маніпулятора, знаходить сили знову повернутися. І просто чудово, що завершується фільм саме на світлій ноті добра. В цьому гуманізм цікавого і зворушливого фільму.

Обравши метафоричну мову, яка превалює в українській анімації, Олександр Шмигун разом із молодим оператором В.Ільковим продемонстрував потужний викид образної мови, безсловесної і візуально цікавої.

Дуже мало наших кінематографістів звертається до сучасних політичних реалій: чи то діє інерція радянських часів, коли режисерів змушували насильно звертатися до сучасності, чи просто пасивність, але факт залишається фактом. Ви здивуєтесь: до чого тут політичні реалії, коли йдеться про лялькову десятихвилинну стрічку? Але, хоч як це дивно, вони присутні. Більше того, попадання Олександра Шмигуна в ситуацію нашого суспільства можна вважати снайперським. Він працював над фільмом напередодні виборчих перегонів, яким передували роки посиленої маніпуляції свідомістю народу, коли комерційні телеканали висвітлювали виключно позицію корумпованої влади. І прагнули посіяти ворожнечу, викликати ненависть до опозиції. Це їм не вдалося, реакція була протилежною тій, на яку влада розраховувала. Добро перемогло.