Розпочнемо з провокативного запитання: чим сьогодні можна здивувати бувалого українського глядача? Закрученим сюжетом? Екстраординарними трюками? Розкішними інтер’єрами й костюмами? Приголомшливими спецефектами? Небувалими естетичними пошуками? Здається, величезний спектр фільмів, які зараз можна подивитися не лише в комфортабельних кінотеатрах, а й, не виходячи з дому, по телебаченню, з головою задовольняє усі вищеназвані забаганки, неуникно викликаючи пересичення й нудьгу. Хочеться чогось «для душі». І все частіше на допомогу приходять затерті до дірок стрічки Гайдая, Данелії, Меньшова і Рязанова, бо ж про сучасні українські в найкращому розумінні «масові» фільми такого рівня більшість глядачів уже й не мріє.

А дарма! Як показав 9 дубль фестивалю «Відкрита ніч», що відбувся в кіноклубі Києво-Могилянської академії, талантів в Україні не бракує. І знімають вони не лише химерні «авторські» картини, а й ті жадані «фільми для глядача», у нестачі яких їх хронічно звинувачують.

Підтвердженням можуть стати стрічки молодої режисерки Олени Урсакі, які для мене й багатьох моїх знайомих стали справжнім відкриттям. У творчому доробку нещодавньої студентки КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (учениці В. Криштофовича та М. Іллєнка) поки що тільки дві короткометражки: чорно-біла курсова робота «Чортеня» і кольоровий фільм-диплом під назвою «Прикордоння» (2004). Однак простоті й зворушливості (що, як відомо, дорогого варті), психологічній достовірності, світлому гумору й неповторній свіжості світосприймання, що характерні для цих фільмів, може позаздрити будь-який професіонал.

Створені Оленою сюжети (а сценарії до своїх фільмів вона пише сама) цілковито позбавлені тієї надуманості й «натяжок», що вже стали звичними для штампованого кінопродукту, який нам щедро постачають не лише Америка і Європа, а й сусідня Росія. Вони здаються шматками нашої реальності, вихопленими із загального плину і якимось магічним чином перенесеними на екран.

Її герої живі й впізнавані, ніби взяті «з натури», побачені спостережливим, доброзичливим і трошки лукавим оком. Сільська мати-одиначка – така собі сучасна гоголівська Оксана (за іронією долі – україномовна росіянка), що під Різдво замість золотих черевичків очікує повернення коханого з тюрми й задля здійснення цієї мрії шукає допомоги в нечистої сили («Чортеня»). Парочка «просунутих» київських студентів, що приїздить у далеке село на кордоні з Молдовою в пошуках романтичних пригод, місцевий дідусь на ім’я Ваня, наївно й піднесено закоханий у молоду вчительку Ольгу Іванівну, яка в його уяві розчісує довге русяве волосся проти сонця й, мов русалка на вітах, злітає на гойдалці в саме небо, і настирлива бабця-сусідка з нав’язливою скоромовкою: «Май розум, Ванько, дай дитині спокій!» («Прикордоння»). Їх можна любити, їм можна співпереживати, з ними можна себе ототожнювати.

Пильна увага до конкретного людського переживання, буденного факту, що набувають високого ступеня узагальнення, а також тонка поетизація побуту, поєднана з м’якою іронією, як на мене, єднає картини Урсакі з поезією Івана Драча. Насущні соціальні проблеми (такі, як крайнє зубожіння села) в цих стрічках переплітаються із загальнолюдськими, а на перший план виступає зворушлива своєю непідробною «життєвістю» романтика.

Окремо хочеться відзначити цікаву операторську роботу Вадима Ількова («Чортеня») й Дмитра Тяжлова («Прикордоння»), що є невід’ємною часткою загальної атмосфери фільмів.

Неймовірно світле відчуття, яке залишається після перегляду картин Олени Урсакі, потьмарює лише одна думка: чи зможуть ці фільми потрапити до глядача і чи з’являться колись нові? Адже чи не єдине вікно в молоде українське кіно — фестиваль «Відкрита ніч» нині перебуває під загрозою закриття, а Олена Урсакі уникає розмов про творчі плани далеко не через брак таланту та ідей. Тим часом, український глядач, тріумфально повернувшись із «помаранчевого» Майдану, продовжує обирати між уже звичним зарубіжним ширвжитком і старим добрим радянським кіно.