Є вистави, які запам’ятовуються як чарівні свята. У моєму житті таких свят було три.

Перше — спектакль Тбіліського театру імені Шота Руставелі «Чінчрака».

Драматург Гіоргі Нахдірішвілі за мотивами грузинських народних казок написав п’єсу, яку поставив Михаїл Туманішвілі.

Там грав Серго Закаріадзе. Грав роль казкової істоти — Дева. Деви — велетні. Дев Закаріадзе був дво— чи трирічною дитиною.

Немає в мистецтві нічого привабливішого, аніж майстерність акторського перевтілення.

Не пам’ятаю, скільки разів я бачив ту виставу (мабуть, більше двадцяти).

Там все було прекрасно. Але особливо прекрасною була гра акторів на чолі з Серго Закаріадзе. І мене знову і знову тягнуло туди бажання побачити диво — як літній актор перетворюється в маленьку дитину.

Другою Виставою-святом став для мене «Холстомір» Ленінградського Великого драматичного театру, поставлений Георгієм Товстоноговим за оповіданням Льва Толстого. Його я бачив, коли театр приїжджав на гастролі в Тбілісі.

І в цій виставі було все прекрасно.

А коли Євген Лебедєв у ролі коня-Холстоміра виходив на авансцену і читав монолог, неможливо було розібрати, людина це чи справді кінь розповідає про своє кінське життя...

На жаль, ці дві вистави вже в минулому і їх ніколи не побачу.

Але, слава Богу, можу ще багато разів побачити «Кіна-ІV» — моя третя Вистава-свято.

Недавно я бачив її вп’яте. І був у захопленні так само, як тоді, коли побачив уперше кілька років тому.

Якщо коротко, то це вистава, яка відповідає всім моїм уявленням про прекрасне взагалі і про мистецтво театру зокрема.

Режисер Анатолій Хостікоєв не пішов шляхом модної тепер, я б так назвав, агресивної режисури.

Агресивні режисери турбуються не про те, щоб оживити на сцені історію, розказану автором у п’єсі. Головна їхня турбота — показати, які вони самі великі й оригінальні мислителі. Що їм якась конкретна людська історія! Їм давай відразу порозмірковувати про все людство. Та що там! Про всесвіт.

А як показати свою оригінальність?

Дуже просто: береш класичну п’єсу і перевертаєш усе догори ногами.

Добре пожартував з цього приводу грузинський режисер Гіга Лордкіпанідзе: «Бути авангардистським режисером дуже просто. Береш «Царя Едіпа» і ставиш так, щоб Едіп убив свою матір, а в дружини взяв батька».

Вся хитрість у тому, що завжди знайдуться театрознавці, яким нудні потуги агресивного режисера здадуться доказом глибокого розуму і стануть приводом самим поговорити про «екзистенціальну сутність буття», «генезиси», «синкретизми» і «герменевтики»...

А треба було сказати: «Панове авангардисти, постмодерністи! Не домальовуйте вуса «Джоконді». Дайте глядачеві можливість побачити її такою, якою її намалював автор. І якщо вона вас не влаштовує, малюйте, будь ласка, свої «Джоконди». Тобто пишіть п’єси самі. Придумуйте сюжети, характери персонажів, репліки і ремарки. І тоді всі побачать, які ви мислителі».

Ось так!

«Кін-ІV» — зразок справжнього театру.

Для режисера Анатолія Хостікоєва призначення театру полягає не в тому, щоб висловлювати взяті напрокат з модних книжок думки, а в тому, щоб жваво показати історію, характери персонажів, їхні взаємини. І показати так, щоб глядач полюбив героїв і, співчуваючи їм, усміхався і лив сльози разом з ними.

Що таке взагалі театр?

Театр — це людина на сцені, тобто актор.

У цій виставі вся увага режисера зосереджена саме на акторах (а все решта, як і повинно бути, служить акторові).

Які хороші всі персонажі!

У кожного свій характер, своя мета, свої бажання, своя радість і своя печаль. А спільні в них і манера говорити, і міміка, і жестикуляція, і хода.

І хоч режисер створював (і створив) цілісне уявлення, він дав можливість кожному акторові проявити свою індивідуальність та свої уподобання.

Почнемо з ведучого (Олексій Петухов). Як самовіддано він любить театр і живе втілення театру — Едмонда Кіна! Й разом з тим у ньому відчувається деяке гордування цим ефемерним занятям — акторством.

Ось жінка з вищого світу (Поліна Лазова). Нею рухає одне — цікавість. Мабуть, її мета — лягти коли-небудь в ліжко з принцом (потім з королем) — теж народжена цікавістю: як то воно бути коханкою принца (короля). Її сміх, її манера надмірного виразу емоцій — це тільки маленькі потішні спектаклі у великому спектаклі.

Дружина посла. Романтично налаштована дружина літньої людини. Розумна й разом з тим наївна. Ніжна і здатна на велике почуття. Її стосунки з Кіном залишають гострий смуток кохання, що не вдалося.

Анна Дембі (Наталя Сумська). Розумна і хитра жінка. Її мета — добре влаштуватися в житті. За її поведінкою з Кіном з першої зустрічі можна навчати жінок, як підкорювати чоловіка.

Принц, а згодом король (Олексій Богданович). Вічний суперник Кіна в амурних справах. Любитель ефектів і розіграшів і цим видає зачаєне: він би із задоволенням замінив свою «професію» на акторство. Чудовий персонаж.

І нарешті сам Едмунд Кін.

Тут я хотів написати, що Анатолій Хостікоєв так само чудово перевтілився в Кіна, як Серго Закаріадзе в дитину, а Євген Лебедєв — у коня. Та ми не знаємо, яким був Едмунд Кін. Тому скажу так: гра Анатолія Хостікоєва настільки переконлива, що я не можу навіть уявити собі, що Кін бодай у чомусь був не таким.

Лицар театру, людина добра, правдива і принципова, яка любить життя у всіх його проявах, весела і мудра...

Ось таким постав перед нами великий англійський актор Едмунд Кін у виконанні Анатолія Хостікоєва. Як же не любити такого Кіна і не хотіти зустрічатися з ним знову і знову?!

Я перерахував тільки деяких персонажів. Це не означає, що мені не подобається решта. Хороший і лорд Мюілл, і лікар, і посол Данії, і син Кіна. Всі вони потрібні, і роблять свій внесок у виставу.

Зосередившись на акторах, режисер, звичайно ж, не забув, що вистава — це видовище. Мені дуже подобається, як оформлено виставу (Андрій Александрович): лаконічно, зі смаком і в точній відповідності із загальним стилем вистави.

Чудово, що через всю виставу стрижнем проходить довга вішалка з костюмами, які висять на ній. Обігрується вона дуже добре. На початку в костюмах шукають приховану для потрібного моменту пляшку горілки. Потім Кін за вішалкою садить жінок-музикантів, які грають мелодію, коли хтось розсуває костюми, і припиняють грати, коли їх закривають костюмами.

Коли Кін у відчаї та люті від того, що йому зраджує дружина, він довго смикає вішалку, розхитує її і падає на підлогу разом з нею...

Не можна не сказати про музичне оформлення вистави. Думаю, що вибрана режисером музика ідеально підходить до неї. По-перше, «Бітлз» писали прекрасну музику. По-друге, хоча це англійська музика, але вона настільки популярна й улюблена в усьому світі, що не здається чужорідною в українському спектаклі. По-третє, пісні «Бітлз» дуже підходять театрові, тому що теж мають «драматичну» будову. Що я маю на увазі? У цих піснях музика не просто супроводжує голос співака, а немовби веде з ним діалог: «скаже» голос щось, а музика «відповість». «Скаже» музика — «відповість» голос...

Наприкінці хочу сказати про кульмінацію вистави.

Це геніальна, без будь-яких скидок, сцена, яка починається з того, що п’яний Кін валяється на сцені і над ним знущаються перехожі.

Лікар будить Кіна, використовуючи для цього дзвінок. У цьому також вчувається знущання: мовляв, у Кіна природний рефлекс на дзвінок (на перший, на другий, на третій), як у собаки на їжу.

Напруження наростає.

І от лорд Мюілл передає Кіну листа, в якому король пропонує гроші в обмін на те, щоб Кін перестав грати на сцені.

Після цього йде монолог Кіна, який починається зі слів «Бути чи не бути» (тут ці слова мають значення: «Бути актором чи не бути ним?»).

Анатолій Хостікоєв читає цей монолог так, що може змусити полюбити театр будь-яку байдужу до театру та взагалі до мистецтва людину. І раптом глядача пронизує відчуття, що це вже не монолог персонажа, а вражаючої сили освідчення в любові самого актора театрові...

Закінчено монолог, але сцена продовжується сюрпризом.

Слова сказані, але душа хоче ще чогось. Анатолій сідає за барабани і починає грати на них. Грає довго. Потім встає. І згори плавно, дуже повільно падають жіночі плаття... Анатолій Хостікоєв (чи сам Кін?) стоїть, піднявши руки.

Сцена закінчується.

Це Велике свято! І називається воно коротко — театр.