— Валентине Віталійовичу, розкажіть, будь ласка, про дистриб’юторський центр, який ви відкрили.

— Ми ним опікуємося вже років десять. Проблема полягала ось у чому. У нас була добірка фільмів, яка залишилася в сейфі з радянських часів, і перше, що ми зробили,– їх описали. Потім випустили каталог, який все ж склала не більш ніж п’ята частина робіт загальномасового екрана. Адже студія «Київнаукфільм» випускала фільми на замовлення організацій (техніко-пропагандистські, учбові, рекламні, інструктивні) і ті, які йшли до будь-якого глядача, зокрема у кінотеатрах (наприклад, щоденний показ у Києві протягом п’ятнадцяти років фільму Альмара Серебренікова «Індійські йоги, хто вони?»). Популярність даного жанру підтверджували і ряд міжнародних нагород, і рейтингова всесоюзна програма на «Останкіно», яка називалась «Очевидное невероятное», що на половину складалася з наших фільмів. Згодом, коли на П’ятому з’їзді кінематографістів прокат було віддано і мережа кінотеатрів розпалася, не залишилось і найменшої можливості доносити до глядача наші фільми. Ми зробили кілька розрахунків, щоб виявити, де наша аудиторія. Соціологічні дослідження показали, що це — молодь (учнівська, вузівська). Тоді ми створили дистриб’юторський відділ. Спеціалістів, зрозуміло, не було, і ми перевчали кого завгодно, наприклад, перекваліфіковували працівників лабораторії. Це вже зараз там працюють двоє майбутніх режисерів.

— Створюючи відділ розповсюдження, до яких джерел інформації ви зверталися, аби навчитися роботи у цій галузі?

— Рухались навпомацки, не знаючи, де і в кого запитувати.

Ми почали розсилати по всій країні (спочатку поштою, а згодом відкрили інтернет-сайт) пропозиції до навчальних закладів щодо нашої продукції і... не встигали тиражувати! Інколи працювали у три – чотири зміни. Загалом за майже вісім років існування відділу ми розповсюдили близько двадцяти тисяч примірників (правда, за досить низькими цінами) як у форматі відеокасет, так і на кіноплівці (виробляли самі, працювали із центром Довженка, а реалізовували по обласних конторах прокату, які ще залишились).

— Поясніть, яким чином проводилося соціологічне опитування?

— На жаль, ми не змогли його провести професійно. Просто, коли розшукували людину, яка хотіла б з нами працювати, то цікавилися, що б їй було корисно, що б вона хотіла бачити. Бо інколи буває так: приходить людина на студію і просить надати їй фільм, який би допоміг розповісти про певні сторінки з історії як цікавий ілюстративний матеріал. Потім запитує про інші галузі знань (хімію, фізику...), а у нас все є. Справа в тому, що ця студія ніколи не була заполітизованою (окрім деяких антирелігійних фільмів, про які успішно було забуто). Тому інформація, висвітлена у цих роботах, є актуальною і цікавою й нині.

— А чи працюєте ви над форматом диска?

— На жаль, у цій галузі досі не врегульовано ряд правових моментів. Наприклад, приходить до мене людина, яка має професійні потужності по розповсюдженню цифрових компакт-дисків. Я пропоную їй взяти наші фільми, зробити спільний проект, а вона відповідає, що може, звичайно, купити ці роботи, випустити маленький тираж (щоб вийти на ринок і спочатку спробувати), але вже на другий день «пірати» продаватимуть на «Петрівці» цю продукцію і вона нічого не вдіє. Держава нічого не може зробити із цим! З відеокасетами «піратам» складніше. Це не цікаво, довго і не так якісно. А з диском: що перша копія, що остання — все однаково.

Звичайно, зараз більший попит на цифрові носії, і ми над цим працюємо. Наприклад, один з наших фільмів, «Консонанс»(2005), про хоровий спів українців, ми вже маємо на DVD. Примірник зроблено, можна сказати, самотужки, на непрофесійній апаратурі, але досить якісно. Це наша «перша ластівка».

Якісна цифрова реставрація кіноплівки, майже без втрат — це дуже дорогий процес. Ціна сканера — 30 тисяч доларів, одного комп’ютера G5 — 3 тисячі доларів. Аби проводити цю операцію в реальному часі, треба мати 600 таких комп’юте-рів, об’єднаних у мережу. Що робимо ми: виводимо на екран комп’ютера кожен кадр окремо і робимо це вручну.

— Які за тематикою фільми мають найбільший попит?

– Історичні й ті, які називаємо україністикою. Тому що, хоч як це дивно, ми свою країну мало знаємо. Часто маємо викривлене уявлення, чим є Карпати, або що таке Донбас.

— А чи звертаються до вас режисери, щоб дізнатись, чим цікавиться глядач?

— Режисери — ні. Режисер керується своїм внутрішнім відчуттям, тим, що цікавить його і може зацікавити глядача. Втім, до речі, не завжди потрапляє у десятку. А є фільми, які знято 20 – 30 років тому і вони й досі актуальні. Як от роботи мого вчителя, колись головного режисера цієї студії Фелікса Михайловича Соболєва про тварин. Коли я їх зараз показую своїм студентам, це, на дивину, сприймається ними як дуже свіжі фільми!

— На які кошти було створено відділ розповсюдження на вашій студії?

— На власні, з продажу продукції. Держава не ініціювала і не фінансувала цього проекту. Цей відділ не є окремою структурою, а радше, підрозділом нашого загального відділу виробництва. Хоча значно цікавіше і корисніше було б, аби він був самостійним. Ми до того прагнемо, як на Заході, де дистриб’юторська контора будує сама себе і «підгодовує» виробництво. При інших студіях, наскільки мені відомо, таких утворень немає.

– Чи є ваша студія прибутковою?

— Це важко прорахувати, адже, за статутом, вона розрахована на забезпечення державного замовлення. Ми його виконуємо. Але цього року ми не запустили ще жодного проекту. Якісь мільйони вже виділено, але до нас вони ще не дійшли. Те, над чим зараз працюємо, — це за власний кошт, ніяких угод, контрактів на держзамовлення із нами ніхто не укладав. І звернутися нема до кого. Керівництво ж департаменту кіно в міністерстві відсутнє!.. Це вже не дистриб’юція, а проблема серйозніша.

— Геннадію, до вас як до керівника служби пропаганди та розповсюдження аудіовізуальних програм звертаються з інших студій?

— Звертались не з інших студій, а з Міністерства культури. Бо на інших студія так ґрунтовно, як ми прагнемо цим займатись, ніхто не займається.

Нещодавно ми працювали з Польщею. Вони хотіли на своєму каналі «Культура» до днів України показати наші фільми. Поляки написали досить великого листа на адресу міністерства, а там схопились за голови: хто цим буде займатись? Тому звернулись до нас.

— Що спонукало особисто вас зайнятися такою справою як дистриб’юція?

— Я закінчив минулого року університет імені Карпенка-Карого за фахом режисера неігрового кіно. І що мені, молодій людині з дипломом робити в країні, де з кінематографом, м’яко кажучі, проблеми. Я намагаюсь пропонувати якісь сценарії, але все це — як пісок крізь пальці. Попрацював трохи на телебаченні і вкотре переконався, що це не кіно. Я зрозумів: якщо я хочу щось в майбутньому знімати як кінорежисер, спочатку маю навчитися продавати продукцію. Зараз фільм, який нікому не потрібен, просто не знімеш. Тому на пропозицію Валентина Віталійовича почав цим займатись.

— Отже, ви зробили сайт цієї служби.

— Так, Інтернет — велика сила. Наш сайт має тримовну версію (українською, російською та англійською) за адресою: www.cinema.kiev.ua (cinema@ukrpack.net). На головній сторінці є інформація про нашу студію взагалі. У розробці — кадротека. Ми плануємо організувати продаж не тільки цілих фільмів, а й тематичних кадрових пакетів (наприклад, для телебачення або й для кіно, де необхідними будуть уривки з тих чи інших попередніх кіноробіт, хроніки), окремих кадрів. Втім, підготовка такого розділу — це величезний обсяг роботи. А звернутись до нас можна, надіславши запит.

– Чи легко вас знайти в Інтернеті, не знаючи точної адреси?

— Проблема ось у чому. Під брендом «Київнаукфільму» зареєстровано чимало «піратських» сайтів, які пропонують наш товар на DVD. Але наша студія не має можливості працювати у такому форматі. Так, сьогодні більшість запитів щодо DVD/CD-дисків. Втім, придбавши відповідну апаратуру, студія не зможе покрити витрати на цю купівлю і виготовлення копій за рахунок продажу, наприклад, до вузів пакета фільмів «Невідома Україна» (комплект із 13 касет якого коштує приблизно 1000 гривень) — ціни надто низькі, а збільшувати їх теж немає сенсу.

— То якими є основні напрями роботи вашого відділу?

— Наш штат складається із трьох співробітників (ми сподіваємося на збільшення), але над кінцевим результатом працюють і інші відділи (технічний, бухгалтерський). Ми ведемо переговори із зацікавленими особами, шукаємо зв’язки, ринки для фільмів, домовляємося щодо ціни, а також займаємось пропагандою нашого продукту. У пореволюційний період на ринку було затишшя, але останні місяці спостерігаємо високий попит. Отримавши запит, ми звертаємося в архів, де протягом багатьох років складалися анотації до кожного фільму (ця інформація також міститься на сайті) і підбираємо відповідний матеріал. Інколи шукаємо покупця на конкретний фільм (наприклад, пропонуємо певній туристичній фірмі кіно про одне з міст-пам’яток України).

— А скільки коштує український фільм?

— Ціна залежить від його художньої вартості, а також від того, хто купує: українська школа, що має обмежене коло глядачів, чи український канал, а чи іноземне телебачення, що потребує додаткових витрат на транспортування та переклад. Європейський стандарт становить 20 доларів на хвилину за один показ, наші ціни нижчі.

— Як ви оцінюєте українську законодавчу базу щодо норм і правил дистриб’юції в кіно?

— Вона практично відсутня. Коли ми почали працювати з Польщею, то довідалися про існування в Європі єдиної сертифікаційної системи. Там кожен фільм отримує ідентифікаційний номер, що передбачає наявність документації на нього у певних формах, які не використовуються у нас. Ми продавали «Гріх» О.Саніна та «Консонанс» В. Мельникової, на які були монтажні листи, музичні паспорти, негативи та ін., але польська сторона вимагала стандартної форми і в англійському перекладі, чого у нас не було. З великими зусиллями ми знайшли компроміс з поляками.

Україна повинна розробити для кожного фільму новий пакет документації, який відповідав би загальноєвропейським стандартам, інакше наше кіно так і не матиме ніяких перспектив на Заході. Держава повинна визначитись, чи потрібне їй (як вдома, так і за кордоном) українське кіно.