З чим були пов’язані очікування? З оманою. Наприклад, із двох кандидатів у президенти треба вибрати одного. Перший, скажімо, начальник автобази. Припустимо, з країни побудує те, що вміє. Одразу закрутиться: кілометраж, талони на бензин, простої, порожняк, кількість ходок тощо. Другий претендент все життя займається банківською справою, і одразу перед очима постає Швейцарія. Причому, не банальна, — романтична: банк ідей, банк інтелекту, банк культурних цінностей. Припустимо, обрали його, а він на всі ключові посади призначив касирів. Симпатичні чесні люди, мають справу з грішми, люблять роботу, але всі — касири. Нас, можна сказати, образив-обдурив і касирів підвів під удар. Адже банк, і тим більше країна, це не тільки каса. На цьому теоретичному прикладі я намагаюся показати причину й наслідки загального розчарування кінематографістів.

У трудовій книжці нового начальника студії у графі «професія» зазначено: «режисер». Кіношники подумали: він знає, як відновити студію, тепер це серйозно. Забули тільки, що «художник» виявив себе в кіно винятково в жанрі абсурдного фарсу.

В результаті перпендикулярного поділу цехів фахівців звільнили й наказали колишніх за браму не пускати, щоб не бачили, що діється, і не влаштовували скандалів. Трьома начальниками цехів-монстрів стали три монтажери. Новачків на вакантні посади набирали за загадковим принципом. Можливо, за тим самим, що був виголошений для охочих з вулиці «сымать» кіно: без диплому, але з бажанням, спитати Приходька.

Ефект у таких випадках миттєвий. Апаратура без нагляду на очах божеволіє, а нові люди, призначені замість старих, регочуть до сліз над «смішними» й дуже довгими назвами кінотехніки, продовжуючи визначати їх по-своєму: «пімпочки» й «штучки».

Гадаю, що великий Демуцький, оператор Олександра Довженка, який був заарештований НКВС за доносом, відбувся засланням після щиросердечного зізнання в крадіжці оптичної вісі, дуже здивувався б, виявивши, що знання тодішнього чекіста й нинішнього начальника «всіх апаратур» практично збігаються.

Дуже сподіваюся на останній вихід «артистів», відкритий для журналістів: незалежна техкомісія проводить відкритий іспит на профпридатність усього начальства гуртом. Успіх гарантований.

Звісно, монтажер не винний, що не знає принципів роботи обтюратора, і студент на підробітках не зобов’язаний справлятися з кінопроектором, тим паче домогосподарці тяжко визначати за кількістю кіловат назву й кількість замовлених приладів.

Але ж не винні й ті, кому в маячні змін довелося робити кіно. Агонію роботи (по-іншому закінчення фільму зараз назвати язик не повертається) мені пощастило спостерігати збоку.

Справа в тому, що цех обробки плівки (проявлення й друк), як і цех комбінованих зйомок (титри, напливи), разом з архівом були ліквідовані, стерті з лиця студійної землі, оскільки не вписалися в уявлення нового начальника студії про кіновиробництво. Копіювальна фабрика, що вмить стала монополістом, підняла ціни на проявлення й друк (а що вони — армія порятунку, щоб не скористатися?). Мінкульт, головне, зовсім не гнівався, грошей-то — море. Розумію: молодий начальник, гарячий, нічого, що пустує.

Велике пропускаю — про те, як процеси на копіювальній фабриці відрізняються від звичних, про те, як їздити зі студії в тьму-таракань, щоб готову сцену подивитися. Я лише про дрібницю, дурничку скажу. Виявилося, копіювальна фабрика ракордів не виробляє, адже Голлівуд частини із хвостами надсилає. Раніше на студії два ліквідованих тепер цехи робили ракорди автоматично для кожної картини. Виявилося, без ракордів копії не надрукуєш, а зробити їх більше ніхто не може. Тоді хтось поділився секретним досвідом, «голлівудським». Дзвоните на секретний номер пейджера й передаєте повідомлення: «Потрібні двадцять два ракорди». Вам призначають дату, час і місце контакту. Зустрічаєтеся ввечері в метро, впізнаєте людину по коробці з ракордами, обмінюєтеся ключовими фразами, берете товар і розчиняєтеся в юрбі, щоб зранку запустити кінопроцес.

Звісно, шоу кустарів виникло не випадково. І голоси захисників, що несподівано побачили в конфлікті кінематографістів з начальником боротьбу нового зі старим, звучать небезкорисливо й працюють на завдання. Таким нехитрим способом гнів кінематографічної громадськості розпалюється й концентрується на найближчій меті, заздалегідь призначеній на заклання й вічне прокляття всіх поколінь. Удари по картонній ширмі й студійній брамі надійно зберігають двері таємні, за якими чарівний світ приватних інтересів чекає свого часу. Зміни «великого й жахливого» на тиху, сумирну свою людинку. Тому моя особиста ворожість спрямована лише на аморальну схему. Зрозуміло, що одіозна поведінка та одіозні дії начальника студії, ще не так давно симпатичної й приємної людини, це виконання типового сценарію руйнування, що однаково точно працює як на студії, так і на якому-небудь заводику чистих металів. Образ ліквідатора, який начальникові студії довелося втілити, — образ збірний.

І подолати такого багатоликого ворога під силу тільки владі, яка пообіцяла «дивитися в корінь», мовляв, хто за ким і за чим стоїть. Поки не побачили. Усі кричать, показують, за серце хапаються — ні, не бачать. Говорять, ще треба подивитися. Та бентежить не лише сумнівна гострота ока, а й серйозна проблема зі слухом. Інакше не пояснити брак озвученої реакції у «звільнених» ЗМІ на численні «культурні» ініціативи нової влади. Голос істориків нічого не сказав про раптове відновлення Десятинної церкви, голос архітекторів, охоронців ландшафтної своєрід-ності промовчав про калиновий садок, голос художників потонув у захватах перед ермітажами, а кінематографістам, які беззвучно кричали про відродження кіно, перерізали горло сенсацією про режисерський дебют у національному кіно — артист Депардьє, який підтримав революцію, зніме «Бульбу» під високим патронатом.

Пошук мови — найважливіше професійне завдання в кіно. Якщо немає кіно, проблема реалізується в житті. Кінематографісти намагаються знайти спільну мову з владою, згадавши давній анекдот брежнєвської епохи про те, як до друкарки приходить інтелігентна дама й просить передрукувати «Війну і мир». «Навіщо? Це ж страшенно дорого, та й купити можна в кожному магазині!» — дивується друкарка. «Розумієте, — пояснює замовниця, — син у мене нічого, крім самвидаву не читає, а так хотілося б, щоб прочитав Толстого».

Що робити, якщо влада, породжена революцією, погано розуміє мову мирних аргументів? Очевидно, слід використати дієвий словник барикад, пікетів і штурму. Кінематографістам з часів Эйзенштейна відомо, з якої точки краще «брати» ворота палацу.

Вимушено некультурне поводження кінематографістів (взяття воріт поки що своєї студії, проникнення на збори «усім задоволених» без запрошення, участь у полеміці на підвищених тонах) пов’язане з виправданим побоюванням упустити момент, коли слово влади раптом поставить перед фактом усю кінематографічну громадськість. Що ж робити: культурно чекати зараз, розбивати намети потім або взагалі вирішувати програне питання на наступних виборах?

У художників досить таланту й волі, щоб робити революції в мистецтві, чого, власне, художники й хочуть. І на відміну від будь-якої влади, зроблять це краще. Особливість ставлення представників культури до представників нинішньої, обраної ними й народом, влади полягає в бажанні її вислухати, хоч би якою недосконалою мовою вона говорила. Друге послідовне бажання — доброзичливо відповісти. Це й називають у народі діалогом.

Інакше кажучи, «культурна» поведінка представників ку-льтури регулюється простеньким запасом слів і дій: па-м’ятаючи про дурість минулих правителів, художників з висоти владного Олімпу не повчати, культурні ініціативи обговорювати, голоси чути.

Не втрачаємо надії, що культурний код взаєморозуміння між художниками й представниками всіх гілок влади, включаючи четверту, буде складнішим і глибшим, ніж назва цієї статті, підказана фільмом Михалкова «Очі чорні».