Одна з найяскравіших прем’єр сезону — вистава «Кількість. Усі його сини» (за п’єсою Керіл Черчілл) — спільний проект Британської Ради в Україні та Національного театру російської драми ім. Лесі Українки. Керіл Черчілл — одна з найвідоміших сучасних британських драматургів. Згідно з прес-релізом, незважаючи на доволі зрілий вік, пані Черчілл (яка не має жодного стосунку до видатного політика) і досі продовжує дивувати публіку та критиків цікавими й оригінальними драматургійними вирішеннями. Кожна нова п’єса цього драматурга — справжня подія в театральному житті Велико- британії.

П’єса «Кількість» (A Number) — одна з найсвіжіших робіт К.Черчілл, поставлена в Британському Королівському Театрі в 2002 році. Постановку, що мала приголомшливий успіх, здійснив режисер Стівен Долдрі, знаний, зокрема, за фільмами «Години» (The Hours) та «Біллі Елліот» (Billy Elliot), головні ролі виконали відомі британські актори Деніел Крейг та Майкл Гембон. Після чергового оновлення репертуару п’єса вже не йде в Королівському Театрі, але отримала нове дихання у сценічній версії відомого київського режисера Віталія Малахова, в якій задіяні улюбленець української публіки Анатолій Хостікоєв, його син — молодий талановитий актор Георгій Хостікоєв, а також актор Театру російської драми Володимир Осадчий, який у чергу з Георгієм виконує роль Бернарда. Російський переклад здійснила Тетяна Осколкова.

П’єса Керіл Черчілл поєднує в собі елементи психологічного трилера, новітні роздуми над одвічною проблемою «батьки і діти» та дискусію про роль спадковості й соціуму у формуванні особистості. З неймовірно складного, багатозначного тексту, написаного без жодного розділового знака, Віталію Малахову вдалося вичленити чітку, гранично напружену сюжетну лінію й створити традиційну психологічну виставу в найкращому значенні. Родинні зв’язки виконавців виявилися надзвичайно доречними, адже старший та молодший Хостікоєви цього разу втілили на сцені батька й сина (а точніше — синів, про що мова піде трохи нижче).

Сюжет вистави обертається навколо злободенної проблеми клонування, однак, бажаючи надати їй універсального звучання, авторка п’єси свідомо уникає цього терміна, послуговуючись численними натяками та евфемізмами. Головний герой на ім’я Солтер (Анатолій Хостікоєв), бажаючи виправити минулі помилки (доведена до самогубства дружина, занедбаний, психічно неврівноважений син Бернард), вирішує створити ґенетичну копію дитини і почати все спочатку. Справжнього Бернарда батько завбачливо відправляє якнайдалі від своєї нової, переробленої, завдяки новітнім технологіям, родини. Але коли заново народжений і вихований у любові Бернард (тобто Б-1) досягає повноліття, виявляється, що вчені таємно від Солтера зробили ще понад 20 точно таких людських копій — Б-2, Б-3, Б-4...

Сценічна ситуація, фантастична й психологічно вірогідна водночас, відкриває широкі можливості для акторів. Напружені розмови-дискусії між батьком та синами, сповнені любові й ненависті, звинувачень і щирого каяття, вбивство (що відбувається за сценою), вдалу і невдалу спроби самогубства батько й син Хостікоєви розігрують блискуче.

Особливо яскравою мені видалася робота Георгія (можливо, недарма Анатолій Хостікоєв на прес-конференції поділився жартівливими побоюваннями, що син його «переграє»). В одній виставі молодому акторові довелося втілити охочого до помсти неврастеніка-маніяка (який вбиває власну благополучну копію, докоряючи таким чином батькові), добре вихованого хлопця-студента (Б-1), приреченого на трагічну загибель, та молодого шкільного вчителя — Б-2, ґенетичного брата Бернарда і Б-1, далекого від родинної драми, завдяки якій стала можливою його поява на світ.

Саме цей образ чистої, наївної і, всупереч спадковості, неймовірно щасливої людини надає виставі по-філософськи світлого звучання, втілює собою мудрість природи й творця, яким немає жодної справи до високих технологій. Цю ж тему впродовж вистави підтримує дзвінка та ніжна — ніби з музичної скриньки — мелодія (музичне оформлення Володимира Борисова), що звучить після кожної напруженої сцени. Окремо варто відзначити костюми та дуже цікаву, сучасну сценографію Сергія Шевцова.

Зовсім інше враження залишила вистава київського Молодого театру «Біла комедія» (за п’єсою Олександра Марданя «Лист очікування»). Проблема поглинання мистецтва комерційною індустрією розваг нині стоїть дуже гостро. Лавина фільмів, книжок і вистав, створених за «ринковими» принципами, зростає з кожним днем. «Біла комедія» являє собою зразок такого мистецького «фаст-фуду», який не вимагає від глядача жодного інтелектуального напруження та спрямований переважно на те, щоб допомогти йому відпочити й розважитись. Від подібних вистав годі чекати мистецького прориву, руйнування стереотипів і усталених горизонтів сподівань. Єдине, що мене особисто здивувало в «Білій комедії» — це прізвище режисера-постановника Олександра Дзекуна. Адже від творця таких спектаклів, як «Брате Чичиков» і «Великий льох», закономірно очікуєш більшого.

Сюжет, запропонований одеським драматургом Олександром Марданем (який, згідно з прес-релізом, представляє «нову ґенерацію українських письменників»), здається запозиченим із бульварного роману. Молоді герої Костя і Віра, випадково зустрівшись у Ялті, покохали одне одного, але так і не змогли з’єднати свої долі. На нього в Одесі чекали дружина й дочка, на неї в Москві – чоловік, що посідав високу партійну посаду, та маленький син. Після цього герої майже щороку зустрічаються то в Одесі, то в Стамбулі, то у Венеції. Змінюються часи, але незмінним залишається пристрасне кохання. У фіналі дорослі діти героїв одружуються, тим самим встановлюючи гармонію і справедливість.

Текст Марданя, сповнений претензійних і банальних діалогів, вульгарних дотепів та блатних пісеньок, Олександр Дзекун доповнює музично-танцювальними номерами сумнівної якості, які виконують актори в крикливо-яскравих екзотичних костюмах. На жаль, не вирізняються особливою винахідливістю й виконавці. Помітно бракує психологічної глибини Роману Чорному (молодий Кость). Типовою експлуатацією власних зовнішніх даних видається гра актриси Ліліани Ребрик (Віра в молодості), яка більше нагадує модель на подіумі. Одверто зловживають театральними штампами Наталія Кленіна та Володимир Кокотунов.

Загалом вистава чітко вкладається у вузькі рамки свого призначення — бути легкою розвагою на дозвіллі. Як і всякий кітч, вона звертається до найпростіших, елементарних людських почуттів, виключає будь-яку рефлексію. Чи ж варто казати, що після її перегляду в душі залишається цілковита порожнеча? Хоча, якщо взяти до уваги той парадоксальний факт, що в Україні квиток у театр нині коштує дешевше, ніж кіно, можна прогнозувати, що цей майже «кулінарний» виріб для глядача-споживача, який шукає дешевої й пікантної страви, таки матиме попит.

Хореографічну драму «Соло-Мія», прем’єра якої відбулася в Національному театрі ім. Івана Франка, також можна зарахувати до вистав, побудованих на сучасному матеріалі. Адже лібрето, присвячене великій українській співачці Соломії Крушельницькій, написав молодий український режисер Олександр Білозуб.

У центрі вистави — одвічна колізія між митцем та його генієм. «Поетам всіх віків була потрібна Муза, // А жінці хто потрібен, якщо вона поет?» — колись писала Ліна Костенко. У спектаклі Білозуба божеством героїні, яку грає Поліна Лазова, стає Голос, емоційно і пластично втілений Олександром Форманчуком. Львів, Італія, публічне визнання, вишукані костюми є лише мерехтливим тлом для душевної драми. Актори метафорично розігрують усі етапи стосунків Соломії та Голосу: зустріч, пристрасне єднання, нестримні ревнощі та нарешті — глухий біль утрати. Фатальна роль належить сестрі Соломії — Нусі (Лариса Руснак). Втілюючи любов Нусі до божественного Голосу, заздрість і ненависть до талановитої сестри, актриса демонструє не лише потужний драматичний хист, а й неабияку фізичну підготовку (окремі пластичні елементи, які виконує Руснак, здається, під силу хіба що професійній балерині).

«Соло-Мія» Олександра Білозуба, вочевидь, продовжує своєрідну експериментальну лінію, започатковану в театрі ім. Івана Франка виставами «Цар Едіп» та «Істерія». І хоча не всі режисерські ходи можна назвати оригінальними, спектакль виграє за рахунок цікавого матеріалу і досить несподіваного (як для цього театру) способу подачі.

Постановка п’єси сучасного автора завжди вимагає від режисера певної сміливості. Адже класичний текст приваблює публіку сам по собі, тоді як маловідоме ім’я драматурга на афіші у багатьох викликає підозру і побоювання. Вистави, розглянуті в цій статті, дуже різні за темою, настроєм і художнім рівнем, так само, як і п’єси, на яких вони ґрунтуються. Їх об’єднує лише те, що сучасні режисери дали шанс сучасним драматургам, а хто з них стане Шекспіром ХХІ століття — покаже час.