Діапазон репертуару Малахова широкий та різноманітний — від Шекспіра та Гольдоні до Зюськінда та Олбі. А цьогорічного Міжнародного дня театру, який святкували 27 березня, режисер запропонував на суд глядачів прем’єру «Кількість. Усі його сини» за п’єсою британського драматурга Керіл Черчілл.

В одному з інтерв’ю Віталій Малахов зазначив, що для нього «зараз важливіша тонка драматична гра акторів», а фантастико-трагічний сюжет п’єси Керіл Черчілл саме такої гри й вимагає. Втім, як і інші п’єси цієї авторки, яка, за визначенням британських критиків, «відіграла провідну роль у формуванні сучасного театрального пейзажу на національній та міжнародній сценах». Серед професійних нагород письменниці — три престижні американські премії «Обі» (1982, 1983, 1988) — за досягнення у царині сценічного мистецтва. 1988 року Керіл Черчілл стала лауреатом найпрестижнішої британської театральної нагороди — премії Театральної Спілки Вест Енду, відомої також як премія лорда Лоуренса Олів’є. А вистава «Кількість» у 2002 році була визнана кращою виставою року. Таке визнання багато що говорить, якщо враховувати, що сучасних драматургів, відомих на весь світ, не так уже й багато, тим більше жінок-драматургів, до яких чоловіки часом ставляться упереджено, навіть у таких розвинених країнах, як Великобританія.

«Кількість. Усі його сини» — про складні стосунки батька й сина, які волею долі набувають гіркого, трагічного відтінку, зрештою переростаючи у справжню родинну драму. На роль батька Віталій Малахов обрав Анатолія Хостікоєва, а трьох синів доручив грати Георгію Хостікоєву. Хто може краще передати всі тонкощі взаємин героїв, як не рідні батько й син!? Анатолій Хостікоєв був, як завжди, перфектний. Особливо ж приємно, що Хостікоєв-молодший не поступався батькові як актор. А йому ж довелося зіграти три абсолютно різні характери! І він блискуче впорався з цим завданням, майстерно перевтілюючись у три діаметрально протилежні особистості, повністю змінюючи і поставу, і жести, і міміку, і голосові інтонації. Органічний, чудовий акторський дует ні на секунду не відпускав увагу глядача, зануривши його у бурхливі й трагічні події, які відбувалися на сцені.

А починалося все дуже добре. Батько — скромний фотограф на ім’я Солтер, який безмежно любить свого сина і щовечора зворушливо подає йому ліки у ліжко та закутує його у картатий плед, бажаючи доброї ночі. Син Бернард — чемний юнак, який шанобливо ставиться до батька і платить йому взаємною любов’ю. Але одного дня виявляється, що у цій добропорядній англійській родині, немов у романах Агати Крісті, є свій «скелет у шафі». Бернард із газети дізнається, що він далеко не єдиний син свого тата, та ще й не «оригінал», а всього лише клонована копія іншого сина. І таких «копій» — 19. Юнак, який два десятки років вважав, що він єдиний улюблений син свого батька, починає прискіпливо допитуватися про інші «копії». Але найбільше його непокоїть «оригінал», той справжній Бернард, подобою якого він є. Солтер, який звик усі ці роки брехати синові, й цього разу починає годувати його байками: і що Бернард — його справжній син, а інші — несправжні, і що мати Бернарда й той, перший, Бернард трагічно загинули. Єдине, що було правдою: професор, якому він замовив клонувати свого сина, зробив не одну, а двадцять копій. Та все приховане неминуче стає явним. Бернардові все ж не вдається уникнути зустрічі з «оригіналом». І Солтеру доводиться нарешті розповісти правду. Він настільки розгублений і переляканий, що починає говорити напівфразами, натяками: «Ну так, ну так...», «не знаю...», «можливо, так...», «я, напевно, ні, але він так...». Але із цієї мішанини слів стає зрозуміло, що мати Бернарда не просто загинула, а кинулася під поїзд, доведена до краю ставленням «зразкового» батька, який безпробудно пив. І що той «люблячий» батько годинами не підходив до маленького сина, який розривався у сусідній кімнаті від плачу, і зрештою просто відправив його у дитячий притулок. Але пізніше, протверезівши і зрозумівши, що він зруйнував своє життя, фактично вбив свою дружину і втратив дитину, кидається до вченого, який займається клонуванням, і просить його клонувати Бернарда. Звичайно, він керувався найкращими намірами, бажав почати життя з чистої сторінки, і це йому навіть вдалося, але розплата за старі гріхи його наздогнала...

Солтер сподівається на те, що його діти потоваришують. Але де там — справжній Бернард сповнений ревнощів ще більше, ніж його копія. Він смертельно ображений на батька і ненавидить його, але йому все ж бракує батьківської любові і він приходить до Солтера. І наче живий докір сумління, катує батька спогадами про його потворне ставлення до нього. Цей хлопець викликає відразу і жаль одночасно — нещасний заїка, вихований вулицею і трохи — інтернатом. За його жаргонною мовою і дикими витівками проглядає те, що він знайомий і з наркотиками, і з випивкою, і з вуличними бандами. А зробив його таким рідний батько, який тепер змушений мовчки його слухати, не маючи що відповісти на його дорікання. А Бернард клонований, якого він плекав, тікає світ за очі, зрозумівши, що «оригінал» має на меті лише одне — знищити його. Але вуличні хлопчаки вміють досягти своєї мети, і Бернард-оригінал таки вбиває свого ненависного клона. І знову повертається до батька, щоб засвідчити йому свою перемогу. А потім, не давши знавіснілому від горя батькові перерізати собі вени і заспокоївши його, вночі тихо зводить рахунки з життям, прийнявши надмірну дозу наркотика. Отже, Солтер лишається сам. Тепер у нього достатньо часу, щоб ревізувати своє життя й усвідомити, що жодний поганий вчинок не минає безкарно. І коли він втрачає надію і розуміє, що решту життя буде самотнім і нікому не потрібним, з’являється третій син. Зовні — це копія двох перших Бернардів. Але це зовсім інша людина. Йому нічого не потрібно від батька, він нічим йому не докоряє, він його просто любить. У нього чудово склалося життя: він працює вчителем, має жінку і трьох дітей. Він любить увесь світ, і його мало цікавить, як саме він у цей світ прийшов — він просто радіє життю і тому, що зустрів свого батька. Солтеру дається третій шанс, він знову отримує надію мати власну люблячу родину, про яку так мріяв і яку не міг створити. А сірий статичний пейзаж за вікном з видом на міст із ліхтарями та застиглу ріку змінюється радісним живим пейзажем, де на хвилях залитого сонячним промінням озера гойдаються білі лебеді і під легеньким вітерцем колишуться свіжі некошені трави й зелений очерет. Життя триває...