Георгій Михайлович народився 2 квітня 1894 року в Козельці на Чернігівщині, в родині військового. За сімейною традицією юнак отримав військову освіту (кадетський корпус, училище) і в 1913 році став офіцером. Та військова кар’єра його не вабила — добре освічений, він кохався в літературі, театрі, живопису.

Коли почалась Перша світова війна, молодий офіцер пішов на фронт з бажанням перемогти чи вмерти за Вітчизну. Георгію пощастило — він повернувся з війни і, як напише згодом: «зі старими ілюзіями було покінчено назавжди». З 1919 року по 1923-й Георгій Михайлович — у лавах Червоної армії, за участь у боях нагороджений іменним годинником. Після демобілізації він поринув у своє улюблене мистецтво: захоплюється театром, пише п’єси, які йдуть в Одесі та в Києві («Душа сходу», «Вир» тощо). Водночас його захопив азарт пошуків кіномови.

На Одеській кінофабриці у 20-х роках працювали досвідчені режисери В.Гардін, П.Чардинін, А.Лундін, короткий час знімав Лесь Курбас (для Курбасової комедії «Вендета» 1924 року сценарій написав Стабовий) і ціла плеяда акторів, зокрема А.Бучма. Там почав свою роботу О.Довженко.

Директор Одеської кінофабрики Павло Федорович Нечеса охоче залучав до роботи молодих митців. Стабовий уже був автором кількох п’єс, мав літературний смак і швидко посів своє місце в кіносередовищі.

В ті часи розквітав пригодницький жанр. «Ось тоді і зародилася думка, — згадував Стабовий, — створити свій «бойовик», на своєму матеріалі... пройнятий героїзмом народного подвигу». Так з’явився сценарій «Укразія» Стабового й Борисова, за яким у 1925 р. зняв двосерійний фільм П.Чардинін (оператор Б.Завелєв). У ньому знімалися відомі актори М.Панов, М.Салтиков, І.Капралов, М.Ляров, молодий А.Бучма, Д.Зеркалова. У фільмі йшлося про боротьбу революційного підпілля з білогвардійцями й іноземними окупантами. На Україні цей перший пригодницький фільм мав успіх.

Керівництво ВУФКУ хотіло закріпити цей успіх і доручило Стабовому написати разом з Я.Лівшицем (колишнім спів-робітником ЧК) сценарій, як і попередній, за архівними матеріалами років громадянської війни в Україні —«Пілсудський купив Петлюру» («ПКП»). Режисером призначили Акселя Лундіна, та через хворобу він пішов з картини, тож закінчувати її довелося Стабовому. З об’єктивних причин «бойовика» з неї не вийшло, вийшла пересічна драма, в якій грали М.Ляров (Пілсудський), Кучинський (Петлюра), в ролі Котовського виступив Зубрицький, дебютувала Н.Ужвій.

А про наступний фільм – «Свіжий вітер» за сценарієм М.Заца і С.Резнікова режисер згадує з теплотою. Це драма на сучасному матеріалі, з гострим конфліктом — перемогою колективу рибалок над багатіями-здирниками.

У групу прийшов молодий Олексій Швачко, який згадував, що працювали «легко, швидко, дружно». За два — три місяці фільм було знято. Крім молодих акторів, тут знімався гурт одеських рибалок, які залюбки допомагали кіношникам. «Так сталося, — писав Георгій Михайлович у своїх спогадах, — що «Свіжий вітер» виявився дебютом в кіно всіх його творців: сценаристів, режисера, оператора і майже всіх акторів». Це був щасливий фільм. Доля звела молодого режисера з молодим оператором Данилом Демуцьким. Швидко з’ясувалася спільність творчих устремлінь і смаків, що сприяло народженню сердечної багатолітньої дружби.

Разом з Демуцьким було знято ще такі фільми, як «Людина з лісу» (сценарій К.Кошевського) і найулюбленіша картина режисера – «Два дні» за сценарієм С.Лазуріна (1927).

Г.Стабовий поставив сім художніх і чотири документальних фільми. Серед них — драми на тему боротьби зі шпигунством: «Людина з лісу», «Експонат з паноптикуму», «Крокувати заважають», а також історична комедія «Перлина Семіраміди». Тут він віддав належне героїзмові українських козаків, вигнаних із Запорозької Січі.

У свою улюблену роботу «Два дні» — драму зі справжніми людськими пристрастями, з талановитим актором Іваном Замичковським, з винахідливою операторською роботою Д.Демуцького, він вклав талант людинознавця і зрілість режисерської думки. Невипадково професор І.Корнієнко відніс драму «Два дні», як і «Нічний візник» Г.Тасіна, до кращих надбань українського кіно 20-х років.

У фільмі переконливо, в тонких психологічних деталях показано духовне прозріння старої людини — панського слуги Антона, який під впливом бурхливих, кривавих подій двох днів у своєму житті зрозумів, на чиєму боці правда, і став до лав борців за свободу. Незабутнє враження справляє сцена спогадів Антона, коли він тремтячими руками складає старе фото сина Андрія, командира червоноармійців, і плаче, згадуючи своє нелегке життя.

Андрій загинув, виданий малим паничем білогвардійцям, які захопили будинок. Крупні плани героя розкрили внутрішній світ людини, смуток і гірке розчарування. Поступово приходить рішення помститися за все. Спаливши будинок і взявши рушницю, старий слуга йде звідси назавжди.

Демуцький зняв крупні плани героя, імітувавши освітлення єдиною свічкою. Тут грали світло й тінь. Він використав рух камери, різні ракурси. Особливу увагу режисер приділив ритмічній будові фільму. Ролі у фільмі зіграли прекрасні актори — С.Мінін (Андрій), Марія Таут-Корсо, О.Чуверов, а також юний Валерій Гаккебуш. Та найбільше вразив своєю проникливою, лаконічною грою Іван Замичковський, відомий актор Одеського драматичного театру.

«Два дні» мали великий успіх у нас і за кордоном. Його порівнювали з відомою німецькою стрічкою «Остання людина» Ф.Мурнау. «Два дні» ми дивилися у фільмофонді в Москві разом з кінознавцем Г.Журовим. Фільм справив на нас незабутнє враження. Захоплена художньою досконалістю картини, я написала Георгію Михайловичу листа. І ось що відповів режисер: «Мені було приємно, що Ви вловили, відзначили й оцінили прийом глибинної організації руху в кадрах у цьому фільмі. Це було моїм особистим секретом, моєю знахідкою, моєю таїною. Ніхто, окрім Вас, цього раніше не помітив, а я був навіть задоволений і мені не дуже хотілося, щоб моє маленьке «відкриття» стало загальним надбанням...»

Кінець 20-х років був початком важкого періоду в житті українського кіно. Раппівські настанови ускладнювали його рух уперед. Г.М.Стабовий з 1930 по 1934 роки поставив лише кілька незначних «сіреньких агітпропфільмів» («Весняний базар», «Перша українська олімпіада» та ін.) і пішов з «Українфільму», розуміючи безперспективність своєї роботи. Його запросили до Таджикистану постановником одного фільму. Однак за рік сценарій так і не з’явився. І Георгій Михайлович поїхав до Москви, обравши нову творчу стежину — драматургію, театр. Написав кілька п’єс. Одна з них – «Колеги» за романом В.Аксьонова кілька років з успіхом йшла на сцені театру. Це був спектакль про сучасну молодь, обрання нею своєї дороги в житті, її надії, сподівання та любов. П’єса зроблена майстерно, в ній грав молодий В.Лановий, і грав прекрасно. Була ще постановка «Кам’яне гніздо», де грала незрівнянна Віра Пашенна. Ця творчість приносила автору задоволення і, певно, гордість за свою працю.

У своїх спогадах, написаних на моє прохання в 1960 році, Георгій Михайлович зазначав: «... Як і колись, я уважно стежу за всім, що відбувається на тому фронті, де я сам колись був стійким, вірним і чесним бійцем. Моє серце, як і раніше, належить моїй рідній українській кінематографії – часу моєї молодості, часу великих надій, радісних перемог і гірких поразок, часу спільної праці і дружби з чудовими людьми моєї Батьківщини, які щедро ділили зі мною тепло своїх сердець».

Георгій Михайлович Стабовий залишив по собі добру пам’ять. У його творчих групах проходили свої «університети» майбутні кінематографісти — режисери О.Швачко, Є.Григорович, М.Маєвська, художниця М.Симашкевич, оператор К.Куляєв. Майстер цікавився їх творчістю і завжди радів успіхові своїх колишніх колег. У його фільмах знімалися майбутні Довженкові «зірки» — П.Масоха, С.Шагайда, М.Надемський, комедійний актор Капка.

Фільми Стабового були віддзеркаленням свого часу з його гострими конфліктами, але в них завжди перемагало нове, світле, спрямоване у майбутнє.

Георгій Михайлович уважно стежив за роботою О.Довженка, якого дуже цінував, незважаючи на відмінність їхніх творчих манер; цікавився картинами І.Савченка, роботою дорогого йому Д.Демуцького, особливо у фільмі «Тарас Шевченко». Коли О.Швачко разом з А.Бучмою поставили фільм «Земля» за твором Ольги Кобилянської, Стабовий надіслав йому вітальну телеграму, де поздоровив старого друга з хорошим фільмом. Георгій Михайлович завжди радів гостям з України — Валентині Михайлівні Демуцькій, Лесю Швачку. Приїжджаючи до Москви, я завжди відвідувала привітний дім Стабових.

... Йшли роки. Стабовий довго хворів, але не здавався, та 10 липня 1968 року його серце зупинилось...

Ця талановита людина любила Життя, Красу — духовну і фізичну, він був справжнім лицарем. В його скромній, затишній оселі радували око чарівні поетичні світлини Данила Демуцького, присвячені жіночій красі. Інтелігентний, благородний, привітний Георгій Михайлович приваблював до себе людей.

У своїх «Спогадах про незабутнє» Олексій Швачко написав: «Такі режисери, як П.Чардинін, Г.Тасін, Г.Стабовий, А.Кордюм, І.Кавалерідзе та інші, були першопрохідцями на шляху становлення української радянської кіноматографії 20-х ро-ків і в міру своїх здібностей та культури лишили позитивний слід».

Будемо за це їм вдячні. Хай не тьмяніє їхній творчий слід на теренах життя.