— Перший фільм за вашою повістю «Партитура на могильному камені» засвідчив про інтерес до містичного, трансцендентного. З цим у світовому кіно багато сьогодні граються, може, навіть і забагато. Українські кінематографісти майже не розробляють цього матеріалу. Чому він приваблює вас і на скільки адекватно відтворений у згаданому фільмі?

— Схоже, саме в ті роки мене вперше назвали письменником потойбіччя і згодом ця назва закріпилася за мною. Здається, я не проти неї. Мене справді завжди цікавив паралельний світ. Однак, я б не пов’язував це з якимись некрофільними уподобаннями. Скоріше, існують інфернальні стани, паралельні світи людей з нетрадиційною психікою, інтелектом, фізичним розвитком і т. п. Все це неймовірно цікаво. Мені... І коли я кажу, що норма мене не зворушує, я не лукавлю. Це як жінка без «недоліку», насправді особливості, що робить її неповторною, самобутньою. Жінка, в якої все досконало, все правильно, симетрично і збалансовано до штучності, ляльковості — це банально і не сексуально, така краса не збуджує. Мене... Міститка теж жіночого роду, категорія ненорми. А оскільки це не норма, зрозуміло, мені це близько. Крім того, містика сама торкається мене, часом заграє зі мною, і я охоче відгукуюсь. Мені подобається наше миле бавлення. Якось я написав повість «Кооператив «Зелений папуга», прототипами якої став сам і мій покійний друг. У фіналі повісті кооператив згоряє в пожежі — абсолютно нафантазований кінець. Після виходу повісті, два тижні потому «Папуга» справді згорів.

Оповідання «Спогад» я почав реченням «Лепеха помирав, у нього розкладалася печінка і т. д.» Через місяць після публікації помер цілком здоровий чоловік, прізвище якого я так необачливо використав.

У «Партитурі на могильному камені» монастирський побут і територія монастиря змальовані моєю уявою. Коли ж перший потенційний режисер Ігор Апасян зателефонував мені і запитав, чи справді є такий монастир, я збрехав, що є, маючи на увазі Лебединський, про який я лише чув, але ніколи не бачив. Монастир розташований у лісі неподалік містечка, в якому я мешкаю, і мені дуже вже хотілося, щоб зйомки картини відбувалися саме там. Коли ми їхали на вибір натури до Лебединського монастиря, у мене вагалася совість і стискалося серце від того, що я надурив групу. Однак, коли ми зайшли на територію монастиря, вся моя висмоктана з пальця фантазія вражаючим чином співпала з побаченою реальністю, до найменших дрібниць. Мене обдало холодом, і то був справжній дотик потойбіччя, витівки Фатуму, що не полишають мене. Певно ми імпонуємо одне одному. Інколи я думаю, що вони допомагають мені. Майже всі мої сценарії порівняно легко реалізуються на екрані у зовсім нелегкі часи для українського кінематографа. Як же, скажіть, після цього не бавитися з НИМИ? Я кажу НИМИ, маючи на увазі інфернальні прояви, містичні явища. Так от, відповідаючи на ваше запитання про містику і наскільки адекватно вона відтворена, або присутня у згаданому фільмі, я б, умиваючи свої авторські руки, сказав так. Саме ВОНИ не зовсім задоволені собою на екрані і поки що ЇМ затишніше на сторінках моїх книг. Так шепчуть ВОНИ мені на вухо з темної зали, коли я дивлюсь на екран, інколи не зовсім впізнаючи ЇХ. Потім ми разом обговорюємо все це, але лише між собою. Це наша таємниця.

— За мотивами вашого твору «Експеримент» минулого року з’явився фільм Романа Балаяна «Ніч світла». Вже у зміні назви прочитується зміна акцентів і, як на мене, цілком виправдана. Що можете сказати з приводу цієї адаптації?

— В титрах фільму зазначено, «за мотивами повісті «Експеримент»». Саме це все й пояснює. Режисер справді мотивувався повістю, яка його зацікавила, однак мав право і бажання на особистий погляд. Тому літературний твір і кіно Балаяна досить різняться. І не лише сюжетно. Змінилась тематика, можливо навіть жанровість, драматизм переінакшився в мелодраматизм. Словом, різниця достатньо вагома. Тому є історія «Експерименту» й історія «Ночі світлої». Проте, мені було приємно і радісно з того, що над моїм «Експериментом» досить вільно і розкуто поекспериментував сам Роман Гургенович, а також те, що з моєю повістю довелося возитися Рустаму Ібрагімбекову, ну і, що я теж якоюсь мірою доклав зусиль до цього процесу. В результаті є «Ніч світла». Вона справді світла, як і сам образ режисера. Ніч же «Експерименту» темна і безпросвітна. Ну що ви хочете з автора, що водиться з потойбіччям? Однак те, що поєднує ці історії, або авторів цих історій — Антон Павлович Чехов. Ми обоє щиро захоплені ним і Чехівська неповторна туга, здається, відклала на нас свій відбиток. Туга світла й солодка для Балаяна і вічна й незбагненна для мене. Повертаючись до вашого запитання про адаптацію. Чесно кажучи, мені не зовсім подобається слово адаптація. В цьому явищі чи процесі передбачається щось анабіозне, пристосувальницьке, примусове, або ж вимушене. Хотілося, щоб це була вільна інтерпретація... Фу! Вільне трактування... Боже! Вільний політ... От, хіба що так... Саме політ, стан найближчий Балаяну. Отож, вільний політ іншої творчої фантазії. І якщо цей політ достатньо високий і сміливий, якщо він самобутній і щирий і від нього захоплює дух, я лише буду гордий тим, що моє першоджерело пробуджує і надихає на такі творчі злети визнаних метрів кіно.

— Проблема фільму Ярослава Лупія «Секонд хенд», який щойно з’явився, у надзвичайно ослабленій комунікативній здатності. Глядачеві немає з ким себе ідентифікувати, немає кому співчувати. Чим цікавий вам цей герой? І що не відбулося у цьому фільмі на вашу думку?

— Знову ж таки, продовжуючи тему адаптації, або творчого польоту автора, чи, скоріше, можливості творчого польоту, слід сказати, що висота його залежить від кількох чинників. У першу чергу, від особистості митця, його творчого потенціалу, а також, так би мовити, матеріально-технічних можливостей. Від цього залежить творчий продукт, в тому числі й екранний. В даному випадку теж відбулася певна розбіжність між новоствореним фільмом як кінцевим результатом і літературною основою. Тому й, гадаю, ставлення глядача інше, ніж ставлення читача до цих творів з однією назвою. Отож, питання, чим цікавий герой, а також констатація того, що екранні герої не викликають співчуття, я можу цілком поділити. Як глядач. Однак, я не сказав би цього категорично як читач. Адже історія повісті ні в якому разі не банальний детектив, вона зі значно глибшою і серйознішою проблемою, у кожному разі передбачалася і де в чому, як на мене, вдалася. Розглядалося питання особливої філософії, відмінної від норми, а значить хворої, на думку тієї ж норми. Питання неадекватної поведінки та неадекватних стосунків представників того ж паралельного світу, не схожих думкою, поведінкою, психікою, уподобаннями на традиційну, звичну, загальноприйнятну, цілком зрозумілу і тим зручну. Тому там не виникає питань про співчуття та небайдужість. Такі собі старички-розбійники, що й уособлюють собою другі руки — second hand, руки, якими вони здійснюють свої шокуючі і вишукані злочини, насправді — митці, творчі особистості, що позбулися своєї професійної творчої роботи. В цьому їхня драма. Вони не можуть жити іншим життям. Їм залишається або померти, або знайти предмет для реалізації творчого процесу і продовжити політ наприкінці життя. Для них це питання — бути чи не бути? Чому вони не можуть викликати співчуття? Принаймні розуміння. Тим більше, що мета і результат їх злочинів — це справедлива кара за провину.

Чому не може викликати співчуття молодий чоловік, який не знайшов себе у цьому світі, вірніше в цьому соціумі? Навіть кохання не врятовує. Дружина просто не розуміє його, тому що вона норма — він ні. Він інший — ненормальний. У нього проблема ненорми. Разом з тим він — особистість і він непоодинокий у цьому світі. В одних ненормально з творчістю — вона їх життєва необхідність, в інших з психікою — вона не сприймається загалом. Від нерозуміння, нереалізованості — душевна пустка, що справді може перейти в патологію — трагічну і фатумну. Хіба це не варте співчуття? Навіть тієї ж самої норми. Адже вона така свідома, має розуміти. Тим більше, дивних меншин від яких, між іншим, я не відокремлюю й себе. Адже вони теж живі істоти і мають право на існування, незважаючи на свою несхожість із більшістю. Біда в тому, що, як правило, їхні проблеми мало турбують більшість і вони завжди лишаються непоміченими. Більшість ігнорує або нехтує ними, копошачись в суєтній дріб’язковості, забувши, що ми скоро всі помремо, незважаючи на несхожість переконань, нетривіальних творчих злетів чи адекватної поведінки в соціумі.

Щойно, можливо трохи сердито, я відповідав як читач або як автор, відповідальний за літературний твір «Second hand». Говорячи ж про кіно «Секонд хенд», у мене знову є можливість і підстави умити руки, і те, що в темноті зали мені шепотіли ВОНИ, я залишу в глибокій таємниці. Принаймні сьогодні. Хоча, саме Містика й була найбільш розчарована і це сталося задовго до прем’єри. Схоже, вона покинула не зал кінотеатру, а, скоріше, ще знімальний майданчик. Тому й не дивно, що її годі було шукати на екрані. Зрештою, я зараз скажу правду, можливо упереджену, можливо трішки ображену. Майже кожного разу після перегляду картини, з якою пов’язаний як сценарист, я виходжу з зали, виносячи певний стан авторського розчарування, інший стан мені поки що невідомий.