1970 рік. Знімальна група фільму Олексія Германа «Перевірки на дорогах» викликала подив тим, що їздила по селах і обмінювала нові ватянки й інший одяг на поношений, одяг часів війни. Справді, атмосферу картини багато в чому формує правдивість середовища, костюма й реквізиту. «Мене, – писав О.Герман, — приваблює на екрані образ, створений немов би з необов’язкового». Кращі фільми студії «Ленфільм» якраз і запам’ятовуються ретельним підходом до творення атмосфери часу. Саме в контексті таких фільмів як «Перевірки на дорогах», «Мій друг Іван Лапшин», «Хрустальов, машину!» Олексія Германа і слід сприймати нову картину Олексія Учителя «Космос як передчуття», що здобула Головний приз цьогорічного Московського МКФ.

Учитель розвиває плідну традицію рідної студії, досягаючи високої культури зображальності, й пропонуючи людей, немов би вихоплених з потоку життя. Він не намагається наслідувати когось із модних режисерів світового кіно, що має місце в сучасній Росії. Слід сказати, що таке вишукане, тонке мереживо атмосфери часу, відчуттів, психологічних станів не зовсім адекватно сприймається молодим глядачем, який звик до кіно елементарного, а то й просто примітивно бутафорського. Такий фільм, як «Космос», не можна зняти ні в жодній країні, окрім Росії, де завдяки кінематографістам можна повернутися в 1957-й рік й півтори години побути в ньому. Було б спрощено вважати, що час — тільки тло для переживань героїв, бо час тут також є повноправною діючою особою. Навіть такий могутній талант, як Євген Миронов, віртуоз акторського перевтілення певною мірою поступається реаліям часу. Хоча, зрозуміло, ніхто не сумнівається, що фільм насамперед про молодих людей. Водночас «Космос як передчуття» цікавий і тим, що презентує країну, яка зникла 14 років тому.

1957-й – час хрущовської відлиги – це послаблення диктаторського режиму і поява ознак свободи, пролом у залізній завісі, спроби інформаційного виходу за межі країни, що надто довго була ізольована. Легко прочитується протиставлення двох епох: тієї, що минає, з її естафетами, колективним ентузіазмом, прокуреними їдальнями і часу нового, де є ресторан з білими скатертинами і співаком на естраді, транзистор як ознака технічного прогресу й тої самої свободи та спілкування із зовнішнім світом.

Як щось нове в країні – поява людей, які шукали можливості за всяку ціну вирватися за кордон. Саме такий Герман – сильний і незалежний, закритий і неговіркий. Він опинився в закритому портовому місті, де зрідка причалюють іноземні судна (до речі, таке «ізольоване» місце дії допомогло відтворити епоху з якнайбільшою вірогідністю). Для того, аби потрапити на таке судно, він тренується плавати в холодному морі. Доля зводить його з Коньком, звичайним хлопцем, що працює кухарем в ресторані й любить одну з сестер-офіціанток. Відкритий і допитливий, той захоплюється Германом, його загадковістю й незалежністю. Боксуючи з ним, готовий переносити свої поразки, бо поважає сильного. Прив’язаність долає бар'єр відчуження, та хоча Герман починає дружити з Коньком, навіть зваблює його кохану, проте не розкриває своєї таємниці. Й напівсерйозно розповідає «фантастичну» річ — люди збираються летіти в космос.

Камера досвідченого Юрія Клименка активна, іноді нервова. Але саме вона та ще постійний рух героїв (Коньок на велосипеді, трамваї) і створюють відчуття, що в країні життя зрушилося із застиглої точки і в повітрі витає передчуття чогось важливого.

Коньок не залишиться у замкнутому світі свого містечка — поїде в невідоме. В поїзді зустріне військового льотчика. Неймовірна гра долі — та саме в нього Коньок запитує, чи не збирається той летіти в космос. Через кілька років Коньок, радіючи разом з мільйонами людей, під час урочистого ескорту вулицями Москви першого космонавта, пізнає того льотчика, а то був саме Юрій Гагарін, і вручить йому букет квітів. О.Учитель запропонував розповідь про переломний час, зміни у свідомості, про випробування свободою.