Уявіть собі людей релігійних, консервативних, які ретельно дотримуються усталеного способу життя, вірувань і нічого не хочуть змінювати. Мусульман, наприклад. Добре це чи погано? Як до цього ставитись? Все в порівнянні — не випадково російський режисер В.Хотиненко у своєму фільмі «Мусульманин» показав унікальний випадок, коли росіянин, який воював у Афганістані, прийняв мусульманство із вдячності людям, що врятували його від смерті, а повернувшись додому, не п’є, не курить, не краде, не гуляє – і такий спосіб його життя односельчани не прийняли. Але той фільм з’явився в середині 90-х ХХ століття. Український письменик Михайло Коцюбинський занурився в життя кримських татар, також мусульман, на ста років раніше. Його цікавив не тільки спосіб життя, а й зміни, які відбувалися у свідомості цього народу, викликані наступом цивілізації. Крим — місцина, яка віддавна вабила різних людей, і, незважаючи на поразку Російської імперії в Кримській війні, півострів належав їй, тож корінне населення змушене було тісно контактувати з «гяурами» — так мусульмани називали «неправовірних». В економічному сенсі це було їм навіть вигідно, адже вони могли заробляти собі на життя, працюючи провідниками, продавцями та ким завгодно, аби лише вигідніше подати приїжджим місцеву екзотику. Коцюбинський точно передає, як вторгаються у це законсервовано-непорушне життя зміни і що відбувається з людьми. Емене, наприклад, здалеку бачачи молодого статного провідника, закохується в нього, але її батько називає його собакою, ненавидить за продажність і хоче віддати свою доньку за різника. Але несподівано письменник обриває любовну колізію і закінчує твір зібранням татар, які слухають софту (священика), що приїхав з Туреччини, аби затаврувати «неправовірних» і закликати кримських татар переселятись до Туреччини... Конфлікт між священиком і згаданим провідником Септаром закінчується нічим, кожен залишається при своїй думці, й релігійний фанат визначить, що такі «відщепенці» опинилися в путах шайтана. Письменник так і назвав свою новелу.

«В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами» — ці твори режисер О.Муратов поклав в основу фільму «Татарський триптих». Порівнювати фільм з літературним першоджерелом вважається непродуктивним шляхом для рецензента. Адже постановник має право на власне бачення. Не відмовляючи режисерові у цьому праві, все ж порівняємо. По-перше тому, що йдеться про Михайла Коцюбинського, чия кінематографічна проза спокусила не одного українського режисера і чиї твори є справжніми перлинами не тільтки української, а й світової літератури, не випадково ще за життя автора перекладалися всіма європейськими мовами. Не винятком є і «Татарський триптих» — стислі (що стислість — сестра таланту, вважав не тільки Чехов) шедеври, в яких цілковита достовірність життя, людської психології, правда етнографічна, ментальна, емоційно-чуттєва, яка завгодно.

У кожному з трьох творів драматична колізія завершується не на користь головних героїв. Залишається наодинці зі своїми невеселими думками й нудьгою замкнутого життя Емене. В акварелі «На камені» гинуть двоє закоханих — Фатьма й Алі, які порушили шлюб і наважились втекти. В цій історії перемагає неприємний, байдужий до своєї дружини чоловік Фатьми Мемет, який разом зі своїми односельцями-родичами розправляється з молодими, наздогнавши їх у горах. Але якщо Емене і Фатьма змушені були жити в глухих, замкнутих місцях, то в Рустема — героя оповідання «Під мінаретами» — порівняно з ними, широка свобода. Він жив у Бахчисараї, освоював різне ремесло, зрештою через світоглядні незгоди покинув рідний дім і сам почав заробляти на життя. Він написав п’єсу і здійснив її постановку, показав глядачам. Але всі його намагання розкрити очі на правду закінчуються поразкою героя, якого земляки поб’ють і навіть поранять ножем. Отже, ніхто з охоплених спрагою свободи не здобуває перемоги над задубілістю життя — цією гіркою правдою притягує письменник, не втішаючи й не обнадіюючи.

Яку ж концепцію обрав постановник? Адже після того ж «Мусульманина» минуло 10 років і за цей час виникло і триває жорстоке протистояння між країнами так званої західної цивілізації та країнами мусульманського світу. І чим більше перші борються з тероризмом, тим більше стає терористичних актів. Одне слово, тема мусульманських народів актуалізувавлася. На жаль, у «Татарському триптиху» концепції немає.

На перший погляд, постановник ретельно йде за першоджерелом — і як не йти, адже режисерів вабила завжди і продовжує вабити візуальна точність, кінематографічність творів Коцюбинського. Дотримується режисер також етнографічної правди костюмів, побуту, характерів – і в цьому йому допомагають кримськотатарські актори, художники, композитори. Проте О.Муратову в якийсь момент не вистачає колізій і він, щоб більше вразити глядача, додає їх від себе. Емене він видає заміж за того-таки різника Мустафу, але її, вже заміжню, не полишають еротичні мрії і вона йде до свого коханого, а повернувшись, публічно висловлює зневагу своєму чоловікові. Щоправда, режисер не зайшов аж так далеко, показавши, що все це відбулося уві сні молодої жінки.

Натуралістичну правду, як Мемет і його родичі тягнули вбитого Алі в село, щоб довести всім, що «праведна» помста здійснена, режисер міняє на «красивий» епізод — татари кидають Алі в море, услід за Фатьмою, яка кинулась з кручі, й камера з висоти фіксує двоє тіл, які плавають у морській воді. Мемета ж карає: після розправи той помирає від серцевого нападу. До речі, про камеру. Оператор Володимир Басс знімає досить винахідливо, характером зйомки підкреслюючи іронію в першій частині триптиха. І якщо в першій новелі краєвиди, які оглядає Емене зі свого двору, він знімає в олеографічному стилі, то історію про Алі й Фатьму — реалістично, особливо епізод в горах, передаючи напругу погоні.

В останній частині фільму є вражаюча сцена — учасники релігійного дійства здобуваються на такий викид енергії, що під її дією, занесений до мечеті хворий, піднімається на ноги, тобто одужує. Ця сцена належить до найкращих у фільмі й великою мірою виправдовує його.

Назагал же фільмові, знятому з благородним наміром передати життя кримських татар, побачене очима українського класика, бракує динаміки в монтажі — наприклад, невиправдано довге споглядання морських хвиль вбиває інтерес до героїв, до сюжету. Ця розбалансованість ритму губить фільм, який мав усе для успіху, й насамперед – чудове першоджерело.