Нинішній час в Україні не сприятливий для кінозірок. Не буде перебільшенням сказати, що їх замінили політики й цей стан речей мас-медіа активно культивують і підігрівають всілякими скандалами. Політики постійно пропонують свої сюжети, свою гру «за правилами і без правил», і хоча далеко не завжди справджують сподівання публіки, інтерес до них – чи зі знаком «плюс», чи зі знаком «мінус» — не спадає. Друга причина — далеко не турботливе ставлення тих політиків і влади взагалі до свого кіно й осіб кінематографічного кола, а звідси — занедбаність кіногалузі, без якої зірок не буває. І нарешті, причина третя, що є наслідком двох попередніх. Оскільки публіку не можна залишати без кінематографічних видовищ, їй замість українських фільмів пропонують американські та російські, й вона споживає їх як належне. Така реальність нашого життя, яку ще називають логікою розвитку суспільства споживання. Журналістська гвардія, культурно й естетично не стурбована, обслуговує тих, хто платить. А рештки ідеалістів, які готові служити українському мистецтву і аналізувати здобутки українських митців, витіснені на маргінес.

Тим дивовижніше, що Україна здобулась на окремих індивідів зі світу мистецтва, які зуміли ствердити себе не тільки в Україні, а й в сусідніх країнах. До них належить актор театру і кіно Богдан Ступка. Не те, щоб він затінив політиків, але свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримає. Від політики ж дистанціюється, якщо не брати до уваги того факту, що кілька років тому увійшов був до уряду (коли запитали його тоді: «Що думаєш про свою роботу міністра культури?», відповів: «Думаю...»). Звичайно, він не зміг радикально вплинути на стан речей в українській культурі, та все ж підтримав появу кількох вагомих і масштабних українських кінотворів – «Молитва за гетьмана Мазепу», «Мамай», «Богдан Хмельницький». Це мало важливе значення, бо долало інерцію зникнення українського кіно. А в нашій країні вчинити таке — вже немало (за сьогоднішньої влади, байдужої до творення національних цінностей, мабуть, і Ступці цього не вдалося б). Щоправда, був ще один реверанс Богдана Сильвестровича в бік влади, точніше, провладного кандидата, який потребував підтримки таких помітних постатей, як Ступка. Тоді жахало: навіщо це знаменитому акторові? Запитання риторичне, бо хто не робить в житті помилок?

Взагалі творча доля прихильна до Ступки — провідні ролі почав грати з молодих років і відразу на великій сцені. На сцені Львівського театру ім. М.Заньковецької. Вони йому піддавалися не тільки в силу вродженого таланту, а й завдяки зустрічі й творчому порозумінню зі «своїм» режисером. Сергій Данченко, який тоді працював у тому театрі, а з 1978 року очолив Київський театр ім. І.Франка, став для нього дарунком долі, що важко переоцінити. Їх зустріч можна порівняти із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Щоправда, аристократ, який керував театром в Італії, тримав дистанцію з початківцями, й Мастроянні навіть порівнював своє місце і місце інших молодих акторів зі становищем «хлопчиків-конюхів у графському маєтку». Та коли Вісконті 1976 року помер, видатний італійський актор заявив: «Це була людина, яка завжди бажала мені добра. Він завжди цінував мою роботу в нього — хоча іноді і з деякою поблажливістю, яку аристократи звикли виявляти щодо так званих простих людей. Думаю, він з самого початку зрозумів, що я не є одним із нахлібників, які завжди були довкола нього, і йому доводилося тратити багато часу на спостерігання за ними. Щодо мене, то він був для мене як рідкісний шкільний учитель, якого ви обожнюєте за те, що він професійний і вишуканий у всьому, що робить». Щось подібне міг би сказати і Богдан Ступка про Сергія Володимировича Данченка. Ясно одне, що цей творчий тандем став явищем не тільки українського театру, а й української культури ХХ століття загалом.

Ступка ствердився спершу як актор театральний: у віці 28 років зіграв Едмунда в «Королі Лірі», потім Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою, а невдовзі змусив повірити у безмежну прірву зла короля Річарда ІІІ, і не тільки львів’яни, а й кияни прагнули подивитися на «львівське диво» під час гастролей театру ім. М.Заньковецької в столиці.

1971 року стартувала кінематографічна кар’єра Богдана Ступки, і з першої ролі його ім’я спалахнуло з потужною силою. Йдеться про Ореста Дзвонаря у фільмі Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою». Роль цю хотів грати Іван Миколайчук, але влада, дозволивши на екрані табуйовану тему — боротьбу УПА, не хотіла, аби вояком повстанської армії був магнетичний Іван Миколайчук. Ця заборона міняла трактування образу Ореста, який, взявши зброю до рук, пішов у гори, щоб боротися проти окупантів. Шлейф негативного іміджу, що тягнувся від Річарда ІІІ, пасував, на думку офіційних наглядачів за кіно, цьому персонажеві, якого хотіли подати як втілення зла. Для авторів фільму виходу не було. Втіхою могло бути лише те, що головна героїня, красуня Дана, закохалася таки в Ореста і заради нього кинула свого нареченого-червоноармійця, хоча невдовзі розчарувалась і в боротьбі свого обранця. Звісно, Орест — не Річард. Він радше був жертвою історичних обставин, через які розтинались по живому сім’ї, брат ішов на брата. Драматургічна кульмінація була пов’язана саме з цим персонажем й увага мимоволі концентрувалася на ньому. Ступка в цій ролі був благородно стриманим, а обидва танці Ореста з Даною (Ларисою Кадочниковою) увійшли до класики кіно – і за пластичним, і за акторським вирішеннями.

Досить довго такої виразності, як у тому пам’ятному фільмі, досягти акторові в кіно не вдавалось. Звичайно, це залежало не від нього, а від якості фільмів, у яких знімався. Заброна українського поетичного кіно загальмувала й можливості акторського вияву Богдана Ступки. Був він актором національно й індивідуально виразним, а саме цього боялися режисери, які знімали в 70-х — 80-х роках фільми на українських студіях. Не дай Бог, підірве своїм темпераментом і талантом фільм зсередини!

Зате в театрі – рух вперед. З кожною роллю розширювався діапазон, розкривалися нові людські якості, національні риси, поглиблювалось історичне мислення. Великою мірою завдяки освоєнню класичної драматургії. На сцені Київського театру ім. І.Франка страждали його Іван Войницький у «Дяді Вані» за Чеховим та Микола Задорожний в «Украденому щасті». Життя Миколи Задорожного — це постійна праця і саме вона стала запорукою міцності його моральної основи. «Заміцною» для його голови є Михайлова порада закрити на все очі, незважати, що жінка з іншим: хай буде так, як є. І тут нездатний до протесту Задорожний піднімає сокиру на свого мучителя. Актор тонко передав двоїстість свого героя. Спершу він поводить себе так, ніби нічого не сталося в його домі, й лише з підтексту можна зрозуміти, що йому все відомо. З’явиться його Микола Задорожний 1985 року й на екрані у фільмі студії «Укртелефільм», поставленому Юрієм Ткаченком. Творчий тандем двох талановитих акторів Богдана Ступки і Григорія Гладія був успішним, хоча трактування Ступки на сцені було переконливішим.

Попит на Ступку-кіноактора з’явився у час творчої свободи, що нарешті настав наприкінці 80-х. Цьому сприяють і його театральні роботи в надзвичайно популярних виставах – «Тев’є -Тевель» та «Енеїда». Тоді українське кіно починало набирати обертів, причому в різних жанрах, зніматися акторові доводилося не завжди у «своїх» ролях, хоча, здається, таких у нього просто не буває, оскільки він здатний оволодіти будь-яким матеріалом. 1986 року він грає головні ролі в телефільмах Андрія Бенкендорфа «Версія» і «Наклеп», знімається у монументальній картині «Данило — князь Галицький» Ярослава Лупія. Інтенсивно працює студія «Укртелефільм», яка в той час практикує також фільми, зняті за театральними виставами. Деякі з них ставили просто на студії. Наприклад, Б.Квашньов поставив виставу «Капітанша» за повістю Тараса Шевченка й зафіксувв її на плівку. Театральний режисер М.Нестантинер зняв фільм «Пам’ять» за однойменною виставою франківців — в обох актор задіяний у головних ролях.

1990-й кінорік починається для актора вдало, і таким залишиться все десятиріччя. Кінорежисер Артур Войтецький знімає Богдана Ступку у двох своїх фільмах «І нині прослався син людський» (1990) та «Господи, прости нас грішних» (1992). В останньому Ступка створив переконливу постать міцного заможного мужика Цибукіна, який врешті-решт розплачується за свою жорстокість і захланність власним приниженням. Саме цим образом режисер стверджує основну думку картини: нажите гріхом багатство — мана, фікція. Актор укрупнив характер, надав йому соковитості й психологічної правди. Вже був готовий сценарій за «Тев’є-Тевель» — Артура Йосиповича вразила ця вистава і гра в ній Богдана Ступки, але передчасна смерть режисера, який мав в українському кіно імідж тонкого психолога, перекреслила ці плани.

Паралельно — ще одна помітна роль: актор перевтілився у відомого українського письменника, якому випало відбути тривале ув’язнення в сталінських таборах і вижити, у фільмі Ярослава Ланчака «Із житія Остапа Вишні». До речі, за обидві ці ролі Ступку нагородили призом «Кращий актор» на Першому всеукраїнському кінофестивалі ім. Івана Миколайчука.

Наступного року актор зіграв Гірша у стрічці «Для родинного огнища» за твором І.Франка (режисер Борис Савченко). Тоді ж Ступка включається в роботу, яка триватиме років шість: роль ведучого, мабуть, не дуже виграшна для акторів, але Богдан Ступка погоджується на це, оскільки йдеться про багатосерійний просвітницький фільм «Тарас Шевченко. Заповіт» (режисер Станіслав Клименко). До речі, ще 1988 року цей режисер зняв на «Укртелефільмі» стрічку «Належу я знову не собі» (7 частин) за сценарієм Сергія Данченка, присвячену творчості Богдана Ступки.

Дедалі частіше українського актора запрошують зніматися в Москві: ще 1982 року він зіграв Олександра Керенського в «Червоних дзвонах» Сергія Бондарчука, а наприкінці 80-х — керівника КДБ Семичасного у фільмі про зміщення з посади Микити Хрущова, згодом – Бориса Годунова у «Кремлівських таємницях» Бориса Бланка. Перелік можна продовжувати. Важко збагнути, як таку інтенсивну роботу в кіно йому вдається поєднувати з театром.

Якщо оглянути панораму його ролей в кіно середини 90-х, коли ще чимало екранізували класики, то режисери, як правило, запрошували Ступку, вірячи в те, що актор надасть образам необхідної переконливості — його театральний діапазон і майстерність, набуті за роки роботи на сцені, були цьому запорукою. До таких робіт, окрім згаданих фільмів Артура Войтецького за творами А.Чехова, належить «Кайдашева сім’я» за І.Нечуєм-Левицьким (режисер В.Городько), де він зіграв Кайдаша, та серіал «Пастка» за повістю І.Франка «Перехресні стежки» (режисер О.Бійма). Не відмовлявся Богдан Ступка і від співпраці з молодими режисерами: 1995 року він зіграв музиканта Ліберзона у фільмі Василя Домбровського «Юденкрайз, або Вічне колесо». Тут знадобився його Тев’є — актору під силу будь-які перевтілення, і постановник експлуатував його театральні надбання. Драматургічно слабкий і розхристаний фільм подією не став, але окремі акторські роботи були цікавими. Тривало накопичення сил, росла популярність. Кінематографісти не сумнівалися: цьому акторові підкоряються як образи класичної літератури, так і герої сучасні, він має чим їх наділити.

Наприкінці 90-х — новий виток кар’єри. В театрі Сергій Данченко мудро врівноважує баланс репертуарної політики, розуміючи, що глядачам потрібна розвага, ставить «Приборкання норовливої» за Шекспіром, «Кохання в стилі бароко» за Я.Стельмахом і навіть досить зношену, але нев’янучу й популярну виставу «За двома зайцями» за М.Старицьким. Він дає змогу глядачам посміятися, повеселитися в акторській стихії. Разом з тим основні сили спрямовує на мобілізацію глядачевої уваги до гострих суспільних проблем, які є вічними: про природу зла і про його незнищенність в «Мерліні» (1996) та «Королі Лірі» (1997). У «Мерліні» Ступка грає радника і спокусника короля Артура, загадкову істоту, народжену дияволом і жінкою. Трагедія обертається фарсом.

Для втілення Данченкової версії шекспірівської трагедії потрібна була максимальна мобілізація творчих сил. Данченко береться за твір з великою відповідальністю (у той же час довелося бачити «Ліра» в постановці одного з театрів України і враження було таке, що дивишся сучасні кухонні чвари), завжди тримав планку інтерпретації класики високо, не опускаючись до побутового реалізму. Він укрупнював пристрасті, тримаючи драматичну напругу. Тут талант і досвід Ступки був якнайдоречніший. «Мерліна» франківці з успіхом показали в Німеччині, «Короля Ліра» – в Москві. І там, і там – визнання і успіх. Ліра актор зіграв емоційно, в найгостріші моменти навіть ставало страшно за нього, такої емоційної напруги він досягав.

1999 року виходить на екрани фільм «Вогнем і мечем»: Єжи Гофман завершив трилогію Г.Сенкевича про події українсько-польської війни, дві частини якої — «Потоп» і «Пан Володийовський» – були поставлені ще в 60-х — 70-х роках. В Україні ця війна називалась національно-визвольною під проводом Богдана Хмельницького. Польський белетрист дивився на неї інакше: як на неправомірний хлопський бунт – і в цьому була загроза неприйнятного для українців трактування подій. Ступка опинився перед складною проблемою вибору. Але він погодився, бо, на його думку, Гофман зняв би фільм незалежно від його згоди, але коли гратиме Ступка, то це буде краще для України. Так воно і вийшло. Його Хмельницький, як і Богун у виконанні російського актора Олександра Домогарова, помітно вирізняється на тлі польських акторів — правильних навіть тоді, коли їхні герої пиячать. Ступка залишився задоволений, що режисер дав можливість його героєві пояснити, чому він воює з поляками. Одне слово, і польський режисер, і український актор фільм завершили з честю. «Вогнем і мечем» завоював числених глядачів, в тому числі в Україні, своєю екзотичністю, адже в масштабах світового кіно, можна сказати, вперше з’явилися українські козаки. Ефектне зображення, своєрідні історичні костюми надавали навіть батальним сценам особливого шарму і приваблювали масового глядача. Для режисера цей фільм видався дуже успішним з комерційного погляду. І значною мірою завдяки точній грі Богдана Ступки. Тож не дивно, що Гофман запросив українського актора і на наступний свій фільм «Стара казка», де той зіграв короля (щастить на королів!) — таку собі польську версію Макбета. Але відвертість блокбастера й однозначність колізій спростили фільм — невідомо, чи він зміг принести успіх у жорстокій конкуренції з аналогічним голлівудським товаром. Майже паралельно Богдан Сильвестрович грає на сцені царя Едіпа у постановці Роберта Стуруа.

У цей, на жаль, нетривалий період Ступка утверджується як один із провідних і найактивніших акторів українського кіно. Причому в ролях історичних постатей: гетьманів Івана Брюховецького («Чорна рада», 9 серій, режисер М.Засєєв-Руденко) і Мазепи («Молитва за гетьмана Мазепу», режисер Юрій Іллєнко), а також Чінгісхана у фільмі «Таємниця Чінгісхана» (режисер Володимир Савельєв). А коли з 2004 року кіновиробництво в Україні фактично припинилося, перекомутувавшись на територію короткометражного фільму, актор світового масштабу знімається на зарубіжних студіях. В 2004 — 2005 роках виходять два помітні російські фільми – «Водій для Віри» Павла Чухрая та «Свої» Дмитра Месхієва, в яких Богдан Ступка досягає великої майстерності (за роль у фільмі «Свої» він удостоєний приза на Московському МКФ, йому присуджують престижну російську кінопремію «Ніка»). Якщо взяти до уваги, наскільки різнопланові всі згадані ролі, то можна сказати, що актор зробив неможливе — як у сфері перевтілення, так і в реалістичному, психологічно напруженому проживанні в образі. А також у рідкісній в усі часи театру і кіно сфері, названій Лесем Курбасом «перетворення». Саме під кутом зору «перетворення» і слід розглядати його дуже складну й віртуозну роботу у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу».

Юрію Іллєнку потрібен був саме цей актор – і не тільки тому, що він пройшов випробування Богданом Хмельницьким і королем Ліром, не тільки тому, що став міністром культури (це, звичайно, сприяло, щоб фільм відбувся). Потрібен був актор, сповнений свободи й величі, упевнений у собі, щоб ці риси він не зображав, а ніс у своїй свідомості й характері. Вже на цьому фундаменті актор віртуозно вибудовував епізоди з життя гетьмана, його прижиттєву й посмертну боротьбу з тираном, його протистояння соратникам-ворогам, тобто постійну готовність до відстоювання своєї влади, навіть шляхом знищення нечужої йому людини — судді Кочубея, після того, як той написав донос цареві Петру. Ступка – незмінно природний в усіх сюжетних колізіях: і в стосунках з російським царем, і з полковниками, з Лелекою, з Мотрею і, зрештою, з основним його протагоністом (за фільмом) – дружиною Кочубея, яка все життя кохає його, але без взаємності.

На роки творчої зрілості Богдана Ступки випала інтенсивна, плідна смуга. Він виконав масу роботи, творчої і не тільки. Після смерті художнього керівника і головного режисера Національного театру ім.І.Франка Сергія Данченка, Ступка взяв на себе місію художнього керівника театру — формування репертуару, нові постановки, тобто здійснення творчості й будування стратегії. А в цій сфері, де перехрещуються творчі устремління багатьох талантів, як відомо, не все буває гладко.

На відміну від більшості українців, Богдан Ступка – прагматик. Його не зустрінеш на вечорах пам’яті, на мистецьких «тусівках». Він воліє витрачати час на роботу (любить повторювати напівжартома і напівсерйозно: «Працювати, працювати і в праці сконати!»). Робота ж вимагає і часу, і сили, і вміння. Як людина комунікабельна володіє віртуозною майстерністю спілкування в будь-яких колах будь-яких країн. Прикладом є участь Ступки у виставі В.Фокіна «Старосвітська любов» (п’єса М.Коляди за «Старосвітськими поміщиками» Миколи Гоголя), поставленій у Москві.

Актор не відмовляється він ролей, які вимагають чималих фізичних зусиль. А якщо взяти до уваги, що сучасний кінематограф у прагненні до вірогідності в цьому плані просто ненаситний, то слід визнати: зусиль витрачено немало.

Відомо, що для кожного актора театр завжди залишається точкою відліку щодо кінематографа, бо він є джерелом і школою, дає можливість відчути дихання залу і глибоко занурюватися в образи людей, якими стаєш. У короткій статті неможливо охопити всі театральні роботи майстра.

На сцені театру багато років жили і продовжують жити його Микола Задорожний з «Украденого щастя», його мудрий багатодітний батько з «Тев’є-Тевель», що протистоїть усім бідам і єднає свою родину. Ці найпомітніші вистави Сергія Данченка стали справжнім творчим капіталом франківців і залишаються «несучими конструкціями театру».

З Данченком було надійно. Він був мудрим і далекоглядним у репертуарній політиці — не робив вистав-одноденок на догоду швидкоплинній моді. Він зводив їх, немов споруди, які не тільки органічно вписувались у простір, а й ставали окрасою того простору. Він брався за трагедії й комедії, в яких оживали одвічні людські пристрасті, що завжди цікавитимуть людей. Він був мудрим у збереженні творчого клімату в театрі, вмів урівноважити амбіції акторів, знайти для всіх прикладання творчих сил. Без Данченка тої капітальності стратегії, надійності поменшало. Натомість з’явилось бажання догодити публіці, навіть шокувати її, наприклад, тлумаченням Хлєстакова як гомосексуаліста (ніби в цьому сенс «Ревізора»), віддати данину всеперемагаючому кітчу. Очевидно, в нинішньому світі, де домінує кітчева свідомість, де розмиваються критерії визначення таланту і бездарності, зосередитись на вічних цінностях складно. Тотальна зміна векторів руху торкнулась і театру — добре, що поруч із новими залишаються жити і Данченкові вистави. Міцні моноліти, перед якими никнуть одноденки.

Але не помиляється той, хто нічого не робить. Театр у пошуку. Він відчинив двері молодим режисерам, які знайшли можливість виразити себе. Як правило, це відбувається в «театрі у фойє» (в театрі немає малої сцени), де затісно, але там здійснилися такі цікаві вистави, як «Каїн» і «Воскресеніє з мертвих» Андрія Приходька, «Батько» Олександра Білозуба та ін. На великій сцені ставляться мюзикли, щойно з’явилася в цьому жанрі знаменита «Наталка Полтавка», до якої був залучений популярний співак Олег Скрипка. Майже сенсацією стали «Брати Карамазови» Юрія Одинокого, багатолюдна драма, поставлена як добротна інсценізація однойменного роману Ф.Достоєвського. Це стало неабияким іспитом для франківців, які сильніші не на території психологізму, а в стихії гри і лицедійства, театральної умовності (досить згадати чудову виставу Олександра Дзекуна «Брате Чичиков» за Гоголем). Нові вистави театру – різні за стилем, етичними й естетичними уподобаннями режисерів. Своєрідним випробуванням київської публіки стала «Істерія», поставлена Григорієм Гладієм, авангардно виконаний зріз переосмислення особи Фрейда, чи точніше, переосмислення Фрейдом власного вчення, тотальність впливу якого ні в кого не викликає сумніву. Цілісним є акторський ансамбль, винахідливою режисура у творенні внутрішнього стану героя за допомогою пластичних еквівалентів, і все ж основне навантаження у вираженні драми особистості перед обличчям смерті, переоцінки зробленого впродовж життя – у виконавця ролі Фрейда Богдана Ступки.

Театр активно гастролює — у США, по Україні. Шукає невідомі п’єси, набирає молодих акторів. Адже так чи інакше, а зміна поколінь – процес невідворотний. Богдан Ступка воліє це робити послідовно. Перефразовуючи вислів Людовіка ХІV, він міг би сьогодні сказати: «Театр імені Франка — це я». І мабуть, не помилився б. Він грає в головних ролях в «Украденому щасті», «Тев’є Тевель», «Царі Едіпі», «Істерії» тощо. Він формує творче обличчя театру.

І пожинає лаври в кіно. Був номінований на «Фелікса» — найвищої нагороди Європейської кіноакадемії за роль у фільмі «Свої». 11 грудня брав участь у церемонії вручення і хоча перемогу здобув іспанець Хуан Бардем, наш Ступка став членом Європейської кіноакадемії, тепер він задіяний у висуненні фільмів на «Фелікса», у голосуванні. Після приза за кращу чоловічу роль на Московському МКФ та московської «Ніки» за фільм «Свої» став членом Російської кіноакадемії. Його вистачає на все, навіть на окремі телепрограми, хоча цим не зловживає, бо телебачення — це суєта, а він надто довго спілкувався із Сергієм Данченком, щоб цього не розуміти. Влітку минулого року знімався в Лос-Анджелесі в російському фільмі Романа Качанова та Дениса Євстигнєєва «Взяти Тарантіну», де зіграв професора ВДІКу Добржанського на прізвисько «Фелліні». Щойно Тігран Кеоасян завершив зйомки фільму «Заєць над безоднею», де Богдан Ступка зіграв 60-річного Брежнєва (прізвище персонажа без «р»), його фантазії. Почав зніматися у фільмі Алли Сурікової за оповіданням Ашкеназі. Цікаво, що «мода» на Ступку в Росії настала після його гетьманів – Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.