— Відомо, що ви одружилися, коли вже були актором театру імені Франка, де було чимало гарних незаміжніх актрис. Як ви знайшли одне одного?

В.К. Я довго не міг одружитися, просто не знаходив гідноі пари. Моя матуся страшенно переживала і намагалася сама шукати для мене наречену. Одного разу, відвідуючи її, я пообіцяв наступного разу привезти невістку. Так і сталося. Коли я вперше побачив Валентину, то зрозумів: ось Вона, та, яку так довго шукав. Вона ще вчилася, а я вже був актором. Благословила нас мама.

— А у вас, Валентино, теж було кохання з першого погляду? Чи пам’ятаєте ви своі перші почуття до Володі?

В.І. В театральний інститут я з першого разу не вступила і вирішила навчатися в Інституті народного господарства. На заочному відділенні я провчилася три курси. Паралельно відвідувала театральну студію. Вперше побачила Володю на сцені театру в ролі сільського настирливого хлопця Валерика у п’єсі Зарудного. Партнерами його тоді були славетні Копержинська, Шутько, Лотоцька. Режисером був Скибенко. Я й досі па-м’ятаю: як його побачила — відразу закохалася. Мені здається, що й понині наші почуття такими ж залишилися. Коли він надовго від’їжджає, я сумую. Коли мене немає, йому порожньо в домі.

— Життя акторів, як і всіх публічних людей, у центрі уваги ЗМІ. І головне, що найбільше їх цікавить особисте життя з його проблемами, непорозуміннями, скандалами...Бо саме в творчих родинах можливі ревнощі і до партнерів, і до успіхів...

В.І. Я, наприклад, завжди радію, коли Володя знаходить своі, особливі барви в розкритті певного образу. Адже його успіхи — це наші спільні успіхи. І я повинна тягнутися за ним, і не маю права грати гірше, бо я — дружина Коляди і це накладає відповідальність. Він — мій учитель. Всіма своїми навичками і знаннями я зобов’язана йому. Володя завжди підказує вірний шлях і до створення образу, і до вирішення будь-якоі проблеми. Коли ми разом граємо в одній виставі, розмови тільки про творчість, про ролі. І в театрі, і вдома. І хоча під час репетицій інколи сперечаємося, все одно прислухаємося одне до одного.

В.К. Головне — прислухатися до власного акторського досвіду. Контакт із глядацьким залом — основна мета актора. Буває, що зал мовчить, не реагує — виходить, не торкнулися найпотаємніших струн душі.

В.І. А буває, що зал застиг у мовчанні, щоб не пропустити жодного слова актора, і живе з ним на одному подиху.

В.К. Так, коли чути, як муха пролітає — це найдорожча мить. Все залежить від розвитку характеру героя і від того, чого ми прагнемо досягти — сміху чи сліз.

В.І. В театрі «Сузір’я» ми вже 10 років граємо виставу «Фіктивний шлюб» Войновича. У маленькому залі — найтісніший контакт із глядачем і збрехати неможливо. І коли глядач сидить заворожений — це найвища нагорода.

В.К. Мала сцена — своєрідна лабораторія для актора, де здобувається акторський досвід і відточується майстерність.

— В яких виставах на франківській сцені ви граєте разом і відчуваєте себе комфортно як партнери?

В.К. Наші найулюбленіші вистави – «Шельменко-денщик» та «Кохання у стилі бароко».

— Камерна і велика сцени — різний простір, різні відчуття...

В.І. Камерна — ніби сімейна, затишна. На великій сцені зовсім інші завдання.

— Актори вважають, що немає великих та малих ролей. Кожна по-своєму відповідальна й улюблена.

В.К. У кожну роль вкладаєш частку своєі душі, проте мої найулюбленіші — Менахем з «Тев’є-Тевель», Мартин Боруля і Шельменко-денщик з однойменних вистав.

— Про яке амплуа ви мріяли на початку акторського життя?

В.К. Я хотів грати все, і мені здавалося, що зможу все — і комедію, і трагедію, і лірику... Інша справа, яким бачив мене режисер. Я вважаю, що актор повинен бути різнобічним, багато знати, розуміти і вміти. І відповідно – з душею ставитися до своєі роботи, обов’язків та, безумовно, ролей.

— Чи завжди збігалася ваша мрія із задумом режисера?

В.К. Моєю дипломною роботою в театральному інституті була роль Голохвастова у виставі «За двома зайцями», поставленій Скибенком. Успіх був шалений. На другу виставу розкупили всі квитки. На жаль, на мене чекала армія. Довелося все починати, як кажуть, з чистого аркуша. Невеличкі епізоди, проби, ролі...

— Роль Мартина Борулі в однойменній п’єсі — одна з ваших «зоряних»...

В.К. Ця п’єса в репертуарі театру майже 40 років. Головні ролі грали Гнат Юра, Володимир Дальський. До речі, у 80-ті роки мені пощастило грати разом з Дальським. Це велика школа — грати з корифеями. Проте в мене своє бачення образу. І я завжди прагну знаходити нові барви навіть у відомому образі. Глядач добре сприймає — і це головне.

— З ким ще із корифеїв українського театру вам пощастило спілкуватися?

В.К. На дипломній виставі «За двома зайцями» була присутня Наталя Ужвій. Після перегляду вона підійшла до мене і сказала: «Хлопче, ви маєте божу іскру, бережіть свій талант і розвивайте його». І побажала щастя та успіхів. Ужвій завжди мене підтримувала на художніх радах і неодноразово підкреслювала, що мої потенційні можливості повністю не використовують. А одного разу, коли я запросив батька на репетицію якоїсь вистави, ми випадково зустріли Ужвій у вестибюлі театру. Я, звичайно, привітався, а вона підійшла до батька і подякувала йому за сина...

З того часу я зрозумів, що теплі, щирі слова ветеранів театру здатні окрилювати нашу творчу молодь і надихати її на цікаві здобутки. І при кожній нагоді я завжди підтримую талановиту молодь.

Театр — велика родина, в якій необхідно поважати один одного. Адже акторське творче життя складне і тернисте. Воно залежить від багатьох суб’єктивних та об’єктивних обставин: жанру п’єси, режисури, партнера, амплуа, ролі... Театр — це особливе життя. А життя, як зазначав Моем, — це Театр. Ось на це треба зважати.