Олег Скрипка — співак, актор, організатор фестивалю «Країна мрій»

— Пане Олеже, чим би ви пояснили нинішній інтерес до фольклору?

— В Україні це пов’язано з тим, що триває процес формування української нації. З нас хотіли зробити радянський народ, і частково це вдалося. Але нове покоління (це за ті 15 років, коли Україна незалежна) вже не потрапило під ідеологічний прес, не відчуло на собі радянського промивання мозку.

Традиція не вмерла до кінця. Тим паче, ми завжди мали в часи Радянського Союзу професіоналів, фанатів своєї справи, які робили все можливе для збереження традиції. Але те, що сьогодні фольклор став модою, думаю, заслуга і нашого фестивалю «Країна мрій». Це така велика спільнота людей, які об’єдналися, щоб потім проводити і цей фестиваль, і вечорниці, й навіть фольклорні експедиції. Одне слово, нарешті відбувся інформаційний вибух. Ці процеси завжди були цікаві людям, але якось завжди відбувалися окремо від суспільства. А завдяки фестивалю, завдяки різним колективам, які весь цей час працювали, в Києві це стало модою.

— Таке прагнення людей докопатися до власного минулого — свідоме чи підсвідоме?

— Думаю, що несвідоме. Але мода на автентику існує в світі вже давно. А ми, як завжди, трохи відстаємо від загальних світових процесів.

Етнікою цікавилися завжди, а етап захоплення розпочався приблизно в 70-ті роки. Це, зокрема, й рух гіпі. В стилі «рок» можемо це спостерігати. В Америці — це потяг до індійської народної музики, в Британії — захоплення ірландською та шотландською народною музикою.

Тепер мода дійшла й до нас.

Скажімо, наш колектив («Воплі Відоплясова») вже у 80-ті роки намагався поєднати народну музику з роком. А сьогодні в нас є ціла низка дуже цікавих українських колективів, які мають у своєму складі справжніх зірок, відомих у світі, але не дуже відомих у нас. Є багато таких, які виступають по десять-двадцять років на міжнародних фестивалях етнічної музики. Це й Роман Гриньків, й Енвер Ізмайлов із Сімферополя. Це й колектив «Древо», який рух української автентичної пісні підіймав ще з 80-х чи, може, й із 70-х років. Вони неодноразово виступали в Німеччині, Франції, Польщі.

— Дехто сьогодні вважає, що все це неактуально, немодно. Чим фольклор є для вас особисто? І коли ви почали ним захоплюватися?

— Все залежить від інтелектуального рівня слухача. Є, звісно, модний мейнстрим — танцівниці в блискучих трусиках. Але це для публіки певного рівня.

Завжди ж існували й естети — люди, які слухали джаз, фольклор, оперну музику, сучасну класику чи якісь естетські напрями (скажімо, етно-рок, етно-джаз або ж усілякі діджейські експерименти). А мейнстрим усе це використовує, тільки в спрощеному варіанті. Тоді вже ширша публіка починає його споживати.

От, наприклад, таке ім’я, як Ґоран Бреґович. Цей музикант був дуже відомий на Заході ще 10 — 15 років тому. Гурт «ВВ» під час гастролей спілкувався з ним у Франції. Власне, Франція зробила Бреґовича відомим, звідти почалася його слава. І от нарешті ця хвиля захвату докотилася й до нас. Аж через 15 років. І зараз це популярно. Але Захід за цей час пішов далі. Бреґович — це вже ретро. Існує багато нових колективів, і вони до нас часом навіть заїжджають, але всі їхні виступи зазвичай проходять у вузьких колах. Для широкої публіки ця музика залишається невідомою.

— Відомо, що ви їздили у фольклорні експедиції? Навіщо це вам, зрештою, потрібно?

— Ясна річ, я не планую ставати професійним фольклористом. Але мені було дуже цікаво подивитися на весь цей процес. Адже це справді наша історія, наша реальна традиція. Її збережено завдяки тим небагатьом людям, професіоналам, які збирають український фольклор.

Коли я був дитиною, то на тому хуторі на Полтавщині, де народився мій батько, я часто чув, як люди співають, бачив, як відбувається весілля. Це одне. Але є такі колективи, що зберігають і співають дуже давні пісні. Цим пісням може бути по 500 або навіть по 1000 років.

— А чи чули ви якісь цікаві колективи на місцях? Щось таке, що вас зацікавило?

— Під час експедиції ми з Іллею завітали в три села і в кожному почули три різних колективи. Це було дуже цікаво.

Ми живемо в сучасній міській традиції, але зароджувалася вона в серці, в народі. Вже потім її перевели на ноти, підпорядкували вимогам музичного оформлення.

Сьогодні ми відчуваємо дуже сильно російський, американський, європейський впливи. Це зрозуміло. Ми слухаємо цю музику. Але саме в народних співах маємо традицію в чистому вигляді.

В мене є така професійна звичка: коли я слухаю будь-яку музику, то автоматично подумки записую її в нотах. Потім я вже ці ноти можу співати, озвучувати. Це питання техніки, різних професійних штучок. Та коли співали ці бабці... Вперше я не зміг покласти це на ноти.

Уявіть собі: без усіляких нот співають на 5 голосів. Потім вони між собою з’ясовують: «Ти, Петрівно, кудись не туди затягнула». Яким чином вони можуть розібратися в цих голосах?! Вони не оперують музичними термінами тощо. Все це тільки в їхніх відчуттях.

І це в принципі правильніше. Адже музика — це вібрація емоцій, це спосіб їх передачі. І цей процес відбувається без посередників, він чистіший. От чому, коли чуєш гарну фольклорну музику, відразу хочеться плакати? А тому, що сигнал передається якісніше, «лінія зв’язку» просто добре працює, і ти до неї підключаєшся. Коли співаєш народну пісню в традиційному виконанні, автоматично приєднуєшся до того інформаційного каналу, який існував уже тисячі років. Це просто іншої якості політ!

Як сказав Ілля (а він навчався на композиторському факультеті), коли ти чуєш цю традиційну музику, то відразу відчуваєш, наскільки вона досконала і наскільки ти маленький. І просто зникає сенс писати власну музику. Такі об’єми інформації для окремої людини недоступні. Й ти розумієш, що треба просто зробити це відомим, треба поступово підіймати цю культуру, бо пишучи власну музику, ти все ж ніколи до такої якості не наблизишся...

— Умови міської та сільської культур різні. І музика також. Традиційна музика, навіть коли сумна, ніколи не позбавлена якоїсь позитивності, надії. А сучасна музика — депресивна. Якщо вона мелодійна, то буде вже зовсім сумна. Чому так?

— Тоді давайте проаналізуємо. Є традиційна музика. Ми всі нібито добре орієнтуємося, що це таке. Це — надперсональне мистецтво. Це так само, як море, що обмивало й шліфувало каміння тисячі років. І така тисячоліттями відшліфована галька — це і є народні пісні. Чому вони не всім зрозумілі? Тому що це — смарагди. Це і є ідеальне, досконале мистецтво. І його не всі можуть осягнути.

Є естрада. Вона відрізняється від народної музики так само, як страви «МакДональдс» відрізняються від борщу. Тому що мейнстрим — це синтетичне мистецтво, яке можна швидко продати. Та воно шкідливе для здоров’я. Такі речі порушують обмін духовних речовин. І людина через це з часом запливає жиром.

Це відомі факти.

Є естетська, інтелектуальна музика: сучасна класика, джаз тощо. Є зразки дуже якісні та високі, але це все-таки індивідуальне мистецтво. Тут підключається інтелект або певного музичного колективу, або однієї людини. Іншими словами, це ментальне мистецтво. Але ментально будь-яка людина все одно простіша, ніж емоційно. Емоції набагато глибші. Скажімо, завдання будь-якого артиста — відключити свій мозок і стати натуральною істотою на час виступу.

Як не крути, сучасна музика — ментальна. І рок, і джаз, і техно. Це робота міських музикантів. І тому дуже важко досягти такого рівня, як у гарній народній музиці.

— Які ваші пісні слухачі найбільше люблять? Що на концертах найкраще сприймають?

— Взагалі всі ті мої пісні, які крутять на радіо та телебаченні. І це проблема сучасного суспільства.

В нас особисто відбувається постійний процес балансування. З одного боку, необхідно приймати правила сучасної гри (а їх диктують, на жаль, далеко не найкращі духовні чи культурні зразки). Якщо ти граєш неестрадну музику — перебуваєш постійно в незручній ситуації. Це та сама історія шагреневої шкіри. Треба зробити вибір: чи тобі варто підписати контракт, як, скажімо, Скрябін, і робити ті речі, які він робить. Чи якось інакше балансувати, щоб бути доступним (аби твою музику і на телебаченні, і на радіо крутили) і не втрачати водночас самоповагу, намагатися робити мистецтво цікавим і для себе. Не варто перетворювати це тільки на прибутковий бізнес.

Хоча таке балансування також дуже цікаве. Мій колектив, усі ми маємо великий шанс поміняти нинішню культурну ситуацію, залишити по собі якийсь помітний слід саме через цю постійну та нестабільну ситуацію балансування.

А з кожним роком зовнішні обставини тільки гіршатимуть. Ми відстаємо і від Москви, і від Європи, і від Америки. Там є свої ніші якісної музики, але мейнстрим завжди бере своє. І людям дедалі більше промивають мозок.

Думаю, що і в нас невдовзі буде такий проект, як московська «Фабрика зірок». І ми ще будемо ностальгувати за цими часами, коли існує хоч якась змога почути по телевізору гарну музику — рок, джаз тощо. Хоча б зрідка. І естрада в окремих випадках у нас ще має власне обличчя. Москва зараз цього вже не має. І я вже бачу, як ці тенденції формуються в нас: держава вже дає на це немалі гроші. На що? Фактично на руйнування нашої культури.

В нас ще є культурний андеґраунд — якісна музика, що якось вижила. От вона потребує підтримки держави. Насправді ми й далі переживаємо культурний колоніалізм — і з боку Росії, і з боку Америки. Вся ця музика заполонила голови людей, а найгірше те, що вона неякісна.

А ту якість, що в нас іще є, просто витіснять. І як тільки нас поглине неякісний мейнстрим, стане зовсім погано. Бо почнуть казати: «Дивіться. Ви казали, що російська, американська музика — лайно, а наша, українська, нібито гарна. А виходить, що й українська — лайно».

І це буде величезний козир, дуже вагомий аргумент на користь нашим опонентам.

— За вашими спостереженнями, як ставиться Європа до українського фольклору, до української автентичної музики?

— Позитивно ставиться, бо сьогодні небагато країн можуть хизуватися тим, що в них так потужно збереглася традиція. І це факт. У нас справді цікава, розкішна музична, унікальна співоча традиція. Ми ж, як відомо, — співоча нація.

А намагатися конкурувати з європейською чи американською естрадою, з їхнім мейнстримом мені просто нецікаво. І немає в нас на це жодних шансів. Ми сьогодні – країна третього світу. На жаль, так воно є. І всі такі спроби — це спроби гнатися за паротягом, який вже не наздогнати. А представити свою традицію — не лише цікаво, а й перспективно. Хоча на цьому ніколи не заробиш великих грошей. Це зазвичай естетські фестивалі: їх також багато, вони збирають багато людей. Але якщо виконавці хочуть повторити кар’єру Бритні Спірз або Майкла Джексона — тут такого, звісно, не буде. Ніхто ніколи не пустить нас на західний ринок.

Може, туди проб’ється яке-небудь «Тату». Або якась «Віа-гра». Не знаю... Мені особисто хочеться не тільки настригти грошенят, а й займатися цікавою справою. Я вважаю, що моїм завданням було поєднати професію з хобі. Й думаю, що мені це вдалося, адже я заробляю таким чином собі на життя.

А співати тільки заради бізнесу... Є ж інші заняття, які приносять значно більше грошей. А втратити совість і потім опускати очі перед людьми?..

Я зустрічався з окремими поп-зірками. Якщо чесно, ми, рокери, завжди вважали їх дебілами. От як можна таке співати і таке грати?! А з ними зустрічаєшся і бачиш, що серед них є «нормальні», навіть дехто з них має вищу освіту. І вони часто кажуть: «От я сам слухаю зовсім іншу музику. Але ж усі навколо «козли», тому я граю таку музику для них». Тобто люди ховають очі. А це, як на мене, дуже некомфортна ситуація. Так само, як перед виборами пограти спершу за одну партію, потім за іншу. Такий шлях, до речі, дуже нелегкий. Легше просто займатися бізнесом.

Мені ж хочеться підтримувати фольклорні, рок-колективи, які лишаються на своїй принциповій позиції. Вони роблять дуже цікаву справу й не шукають у цьому користі. Зрозуміло, треба якось виживати в цьому світі. Але свою лінію також треба тримати. Тож я таких людей дуже ціную.

— Розкажіть щось про «Божичі». Як ви зустрілися?

— Є театральне об’єднання «Дах». «Божичі» колись із моїм дуже гарним другом Владиславом Троїцьким зробили спільно одну виставу. Вона називалася «В пошуках втраченого часу» (її й досі грають, хоча вона трохи змінена). Коли я її побачив, то в нас із Владом виникла спочатку ідея, щоб я якось допоміг зробити запис вистави. А вже потім стало зрозуміло, що треба робити запис не вистави, а альбому. Це й актуальніше, й ефективніше, бо матиме більший попит. І мені від початку було зрозуміло, як це реалізувати. Я купив обладнання, щоб записати якісний альбом. Згоден, що можна прискіпуватися багато до чого з технічної точки зору, але для слухача воно гарно звучить. Хоча все це було реалізовано в побутових умовах.

— Яка ваша улюблена народна пісня? Та, яку ви собі найчастіше наспівуєте?

— Я народні пісні взагалі не співаю в традиційній манері, бо просто не вмію цього робити. От часом хочеться з «Божичами» заспівати. Я намагався навіть, але не можу. Треба дуже довго працювати, вокально вправлятися. Крім того, фольклор — повільний. Я ж у «ВВ» звик до дуже високих темпів, особливо під час записів. Для вуха, вишколеного на традиційній музиці, те, що ми робимо, звучить просто жахливо. Але ми вже по-іншому не можемо. Ми адаптуємо традицію під сучасну музику. Це зовсім інше. І я вважаю, що це з повним правом можна робити.

Якщо люди мають справу з традиційним каноном, наша музика звучатиме для них вульгарно, але це вже така сучасна традиція, що працює з давніми піснями.

Більш-менш я можу виконувати тільки весільні пісні, бо вони швидкі й ритмовані. І наскільки я знаю, такі пісні сучасніші, а давніші мали значно складніші ритми.

Після експедиції під Миргород, куди я їздив із «Божичами», я навіть адаптував одну пісню. Вона називається «Ковалю» (з села Єрки під Миргородом). Тепер ми співаємо її з «Божичами» в моїй сольній програмі. Це також адаптація. Та для мене це вже серйозний крок, бо досі я брав, так би мовити, тільки «попсові» фольклорні пісні. А в рок-музиці це дозволено. «Ковалю» ж — пісня взята з фольклорної експедиції, тобто має свою історію. Отже, з наукової точки зору пісня знайдена правильно.

— В яких регіонах України фольклор, на вашу думку, цікавіший та багатший? Бо кажуть взагалі, що на сході він більш розмаїтий...

— З одного боку, на заході краще збереглася традиція. Це, так би мовити, наш фольклорний мейнстрим — музика а-ля румунська, балканська, середземноморська. Наша карпатська музика до них дотична. І ця вся традиція збереглася, вона й досі існує.

Таку традицію вже активно використовують у рок-музиці, естраді. Навіть Сердючка вже використовує карпатські мотиви.

Коли ж говорити про найдавнішу традицію, то дослідники найчастіше говорять про такий регіон, як Полісся. Звідси, вважається, й пішла українська нація, а також слов’янська. Дехто припускає, що навіть арійська. Це, звісно, теорії, але вони існують. У кожному разі, там найдавніша, ще доукраїнська, співоча традиція. Але спеціалісти також кажуть, і я їх у цьому підтримую, що найдосконаліша та найцікавіша традиція збереглася на сході України: на Полтавщині, Харківщині, Сумщині, Донеччині. Це витончена традиція багатоголосся. Вона досить рідкісна в Європі. Нею можуть хизуватися хіба що болгари, грузини, корсиканці. Подібна складна традиція дійшла до наших часів і в Україні. В цій музиці є ще такі архаїзми, які просто випадають зі звичної нам мелодики. Це зовсім не банальна традиція, в ній є дуже архаїчні «штуки», що перетинаються, скажімо, із софійською традицією.

Отож перше, як я сказав, — багатоголосий спів на сході України.

Є ще також Донецьк і Кубань. Там найкраще вціліли пісні козацькі — «поствійськові», «постстрілецькі». Вони вже набагато сучасніші. Навіть з ХІХ — ХХ століть. Мені особисто вони цікаві тим, що дуже гарно вплітаються в сучасну музику, і в рок зокрема.

Ці козацькі пісні були свого часу адаптовані Червоною армією, перекладені на російську мову. Всі ці пісні сформували сучасну українську та російську музичну традиції. Вони вплинули й на класику (скажімо, на Чайковського), й на радянську естраду. Всілякі «Любе», «ДДТ», «Чиж і Ко» впевнені, що використали російську традицію, а насправді це українська козацька пісня, що пройшла такий заплутаний шлях

«Ковалю» — також типова козацька пісня. Вона чітко ритмована, має суто військові акорди.

— Чи вам хтось у дитинстві співав пісні? Бабуся, можливо?.. Якщо так, то які пісні вам найбільше запам’яталися?

— На жаль, ніхто в дитинстві не співав. Я був позбавлений такого щастя. Я типово міська дитина. Хоча коли я був малим, мене привозили в Полтавську область у татове село. І там, хоч і не співали мені особисто, але якийсь дух народних свят, колективних — від весіль до храмових празників, спільного будівництва — пам’ятаю. Коли біля такої хати збирається все село, а потім усі разом святкують. Ця традиція відклалася в моїй підсвідомості, а сьогодні вона вже є моєю невід’ємною частиною.

Січень, 2006