Режисери фільму «Дорога до Гуантанамо» Мет Вайткросс і Майкл Вінтерботтом. Великобританія.

Чим більша організація, тим більше плутанини в ній буває. Великі фестивалі — не виняток. От цього разу мені видали бедж, в якому замість моєї була фотографія якоїсь корейської дівчини, зовсім не схожої на мене. Історія завершилась щасливо. Жоден контроль не помітив підміни. При такій кількості інформації, яку доводиться переробляти контролерам, котрі впускають глядачів у зали, максимум, що вони здані помітити — це колір беджів і його наявність чи відсутність. Щось схоже відбулося і з рішенням цьогорічного журі на чолі з британською актрисою Шарлоттою Ремплінг.

Присудження «Золотого Ведмедя» боснійському фільму «Грбавіца» Ясміли Жбаніч здивувало навіть найбільш незворушних кінокритиків. Це явно «не той» фільм. Про аномальність цього вибору свідчить вже те, що він збігся з рішенням екуменічного журі, яке славиться повною зневагою до мистецьких якостей на догоду моральним цінностям. Збіг симптоматичний, свідчить про ідеологічне засліплення, яке здатне розрізняти лише найгрубіші і прямолінійні послання.

Фільм-дебют телережисера Ясміли Жбаніч несе чіткий месидж — засудження боснійської війни. Конкретніше — зґвалтування жінок, яке широко практикувалось під час цієї війни. Тема популярна і, можна сказати, розтиражована. На ній сходяться інтереси одразу кількох престижних дискурсів: політичного, правозахисного, націоналістичного, феміністичного. А саме на перетинах цих дискурсів збирається найбільша кількість символічного (і ґрантового) капіталу. Коротко — тема модна, якщо не кон’юнктурна. Звісно, на ці теми теж треба знімати, але не так, щоб фільми тільки на моді й «виїжджали». А картина Ясміли Жбаніч, на жаль, нічим іншим похвалитись не може.

Дія «Грбавіци» відбувається в наші дні в однойменному спальному районі Сараєва. Есма, самотня боснійська мати (Мір’яна Каранович), виховує доньку-підлітка Сару (дебют 12-ти літньої Луни Мійович, якій пророкують велику акторську кар’єру). Про батька дівчинка знає лише те, що він загинув на війні. Однак у матері є таємниця, до якої режисерка не дуже вдало намагається розпалити глядацьку цікавість. Фільм починається ранковою сценою з життя матері й доньки: в піжамах вони грайливо бігають одна за одною і картинно борюкаються. Раптом мати, яку донька міцно притисла до підлоги, перестає отримувати насолоду від таких ніжностей. Її обличчя стає похмурим, вона кілька разів кричить: «Пусти мене!» і виривається. Усе це виглядає натягнуто. Може якісь матері зі своїми доньками й борюкаються, але на екрані воно виходить непереконливо, так само як його нічим не вмотивоване завершення. У фільмі є кілька таких підкреслено незрозумілих епізодів. Ось один із них. Есма, влаштовується в нічний клуб офіціанткою. У роздягальні вона розмовляє із сексуально вдягненою колегою, яка, — а як же інакше? — виявляється українською повією. Та «повчає» Есму: якщо розстебнути сорочку на один ґудзик — буде більше чайових. І ще щось про те, для чого Бог дав жінці груди. Серед цієї дешевої жіночої мудрості наша землячка не упускає можливості пошпетити батьківщину. (До речі, згадка про Україну несподівано часто зустрічається в сучасних фільмах — з цього можна було б скласти ідеологічний образ якогось фантомного антисвіту. Але зараз мова не про це.) Почувши пораду повії, Есма рішуче застібає сорочку до самого верху. А пізніше, коли наша «роксоляна» сідає на коліна якомусь голомозому бандюку, в Есми стається щось, схоже на нервовий зрив. Вона театрально здригається, кидається у вбиральню і гарячково п’є якісь таблетки. Лише в кінці фільму стає зрозуміло, що все це означає: донька, в якої виникають сумніви щодо маминої версії відсутності батька, домагається правди. Таємниця матері у тому, що донька народилась від зґвалтування під час війни.

Послання фільму просте — хоча боснійська війна закінчилась 12 років тому, її травми продовжують існувати. На церемонії нагородження Ясміла Жбаніч скористалась можливістю нагадати, що головні злочинці війни досі не покарані й спокійно живуть в Європі. І, звісно, така заява мала дуже благородний вигляд. Хоча, здається, більшість європейців пропустили її повз вуха. Скажімо, про це промовчав Петер Зандер, автор впливової газети «Berliner Morgenpost»: його стаття «Приголомшені і заспокоєні» від 19 лютого детально описує церемонію нагородження цьогорічного «Берлінале». Зате автор згадав іншу політичну декларацію — британського режисера Майкла Вінтерботтома. Його новий фільм «Дорога до Гуантанамо» про так звану тіптонську трійку — юних британських мусульманів Асіфа (19 років), Шафіка (23) і Моніра (22), які 2001 року вирушили в Пакистан на весілля. Після 11 вересня їх арештували за непідтвердженими звинуваченнями в тероризмі і тримали чотири роки в американській військовій в’язниці в Гуантанамо. Вінтерботтом поставив цю «докудраму» спільно з молодим режисером Метом Вайткроссом і дістав «Срібного ведмедя» за найкращу режисуру. На фестиваль Вінтерботтом привіз не акторів, як це робиться зазвичай, а героїв фільму. Вони разом з режисерами йшли по червоній доріжці на гала-показ до Берлінале паласту, фотографувались і давали прес-конференцію. Але найбільш ефектно було на церемонії нагородження: Вінтерботтом викликав усіх трьох на сцену і вручив їм свою статуетку. Глядачам дуже сподобалось.

Власне, порівнюючи фільми Вінтерботтома і Жбаніч, зрозуміло, що першому вдалося якраз те, чого безуспішно домагалась друга — показати страждання людини, яка потрапила в машину війни. І справа тут не у відмінності травм чи політичних контекстів, а в деталях. Якщо Вінтерботтом буквально йде за спогадами своїх героїв, інтерв’ю яких вмонтовані в ігровий фільм, то Жбаніч намагається розказати якусь узагальнену історію, потрапляючи в пастку стереотипного мислення і декларативності. Без сумніву, фільм Вінтерботтома більш переконливий і має більший емоційний вплив, порівняно із фільмом Жбаніч.

Щоправда, три роки тому Вінтерботтом уже дістав «Золотого ведмедя» за схожий напівдокументальний фільм «У цьому світі». Мабуть, журі захотіло чогось новенького. Але його рішення викликало лише нерозуміння. Після перемоги на «Берлінале» Вінтерботтома в 2003 році «Золотого ведмедя» присуджували німецькій стрічці «Проти стіни» Фатіга Акіна (2004) і південноафриканській «Кармен із Каелітші» Марка Дорнфорд-Мея (2005). Перший був найсильнішим фільмом конкурсу, а другий, принаймні, вражав оригінальністю ідеї перенести знамениту оперу в маленьке південноафриканське містечко. «Грбавіца» не має ні драматичної напруги першого, ні експериментаторства другого. Це типовий слабкий східноєвропейський фільм, які завжди є в конкурсі задля географічної коректності. (Щоправда, минулого року цю нішу зайняло «Сонце» Сокурова, однак фільм не помітили, до великого жалю росіян, яких на «Берлінале» дуже багато). Страждання і надія, які намагається зобразити «Грбавіца», у кращому випадку викликають у глядача ввічливе співчуття до жертв війни, але аж ніяк не справжнє емоційне переживання драми героїні фільму.

Попри це, зґвалтування має досить значний драматичний заряд. Згадаймо «Незворотність» Гаспара Ное. До речі, цей драматичний потенціал був блискуче використаний в іншій конкурсній переможниці — стрічці «Свобода волі» німецького режисера Матіаса Ґласнера. Виконавець головної ролі – відомий німецький актор Юрґен Фоґель, він же співавтор сценарію і продюсер фільму, дістав «Срібного ведмедя» за мистецький внесок. Нагорода за мистецький внесок має свою спеціалізацію. Хоча офіційно вона не обмежується конкретною професією, але, як правило, присуджується режисерам. Тож присудження її акторові було досить несподіваним. Але вибір фільму для цієї нагороди цілком типовий. Її дають сильним, але з якоїсь причини «непрохідним» фільмам. Саме такий приз дістала минулого року «Примхлива хмарина» тайванця Цай Мін-льянґа — найпотужніша конкурсна стрічка «Берлінале»-2005, яка, однак, мала надто «примхливі» сексуальні сцени. «Свобода волі», як можна судити вже з назви, — фільм темний і тяжкий, зроблений у кращих зразках песимістичного екзистенціалізму і (що в такому випадку неминуче) відвертий у проявах тілесного. Мастурбація, зґвалтування, самогубство показані у цьому фільмі дуже правдоподібно. Це заслуга і режисера, і актора. Режисура Ґласнера дає можливість розкритися сильному дуету – Юрґену Фоґелю та його партнерці, молодій швейцарській актрисі Сабіні Тімотео.

Бувають фільми, від яких стає нудно в перші десять хвилин. «Свобода волі», незважаючи на свою тривалість (163 хвилини), сприймається «на одному подиху». Це історія Тео, ґвалтівника, який після дев’яти років психіатричної тюрми намагається пристосуватись до нормального життя. Майстер мізансцени, Матіас Ґласнер створює майже клаустрофобічну атмосферу самотності головного героя, його спроби наблизитись до жінки і фінальної невдачі, в якій свобода означає можливість вибрати самогубство. Як зазначив режисер, «це не фільм, що зачіпає складну тему, а швидше певна «подорож», під час якої ми супроводжуємо двох людей до самого кінця». Те саме можна сказати й про фільм «Дорога до Гуантанамо»: незважаючи на пряме політичне спрямування, він є своєрідною одіссеєю одного з героїв до своєї нареченої в Пакистан, «Дорога» завершується документальними кадрами весілля, яке таки відбулося через п’ять років.

Цьогорічний «Берлінале» можна без перебільшення назвати акторським. Сильні акторські роботи конкурсних фільмів домінували над режисурою. «Домашній компаньйон прерій» ветерана Роберта Олтмена з Вуді Харельсоном, Томмі Лі Джонсом, Ліндсі Лоан і Меріл Стріп відтворює колись популярне однойменне радіошоу, яке без чудового акторського ансамблю було б цікаве лише любителям музики кантрі. Ще один фільм живого класика Клода Шаброля «Комедія влади» тримається виключно на харизматичній грі Елізабет Юпер. Ексцентрична комедія вундеркінда Мішеля Ґондрі «Наука сновидіння» не відбулася б без чарівного мексиканського актора Ґаела Гарсіа Бернала. Не кажучи вже про «Капоте» Бенета Міллера, за головну роль в якому Філіп Сеймор Гофман уже встиг отримати «Золотий глобус» і низку престижних нагород, у тому числі номінацію на «Оскар». Щоправда, дві останні стрічки брали участь у конкурсі «Берлінале» з грифом «Поза конкуренцією» і на високі нагороди не претендували.

Отже, не випадково аж троє (а не двоє як зазвичай) акторів отримали «Срібного ведмедя». І, що цікаво, всі троє — німецькі. Приз за найкращу жіночу роль дістала Сандра Хюллер, яка зіграла одержиму демонами Міхаелу Клінґер в «Реквіємі» Ганса-Крістіана Шмідта. Найкращим актором визнано Моріца Бляйбтроя за роль в екранізації бестселера Мішеля Уельбека «Елементарні частинки» Оскара Рьолера. Однак потрійна перемога німецьких акторів не має вигляд данини господарям фестивалю, як це було минулого року. Тоді німецька актриса Джулія Єнч дістала «Срібного ведмедя» за роль у посередньому, але дуже розкрученому фільмі «Софі Шоль: останні дні» Марка Ротемунда (фільм номіновано на «Оскар» за кращий зарубіжний фільм). Цього року всі троє — і Юрґен Фоґель, і Сандра Хюллер, і Моріц Бляйбтрой — продемонстрували найвищий клас. У другому і, особливо, в третьому випадку — всупереч слабкій режисурі.

Фільм «Реквієм», який також отримав приз ФІПРЕССІ, що його присуджує журі кінокритиків, заснований на реальному випадку. В 70-х роках ХХ (!) століття у про- вінційному німецькому містечку молода дівчина була визнана «одержимою демонами», після чого над нею був проведений ритуал екзорцизму. І хоча дівчина походила із дуже набожної родини, що відіграло значну роль в її релігійних мареннях, навряд чи цей випадок не має нічого спільного з відомим фільмом Вільяма Фрідкіна. Саме тоді «Екзорцист» (1973) збирав величезні юрми молодих глядачів, знаменуючи повний провал легковажного бунтарства 60-х, на зміну якому прийшла фаталістична готика 70-х. Як будь-який новаторський фільм, «Екзорцист» заклав канон жанру «сатанинського кіно», що й по сьогодні плодить численні наслідування. Ганс-Крістіан Шмідт пропонує протилежну версію — психологічну. Так звана одержимість Міхаели зображується як психотичний вихід із глибокого конфлікту доньки з матір’ю. «Диявола не існує, це лише символи», — говорить старий святенник, той, що займає місце незабутнього героя Макса фон Сюдова. Слід наголосити, що «Реквієму» не вдалося повністю уникнути канонів, закладених «Екзорцистом». Візуально персонажі фільму Шмідта — святенники (старий і молодий), а також головна героїня - відповідають образам, створеним Фрідкіним. Особливо це стосується Сандри Хюллер, яка має багато спільного з Ліндою Блер: широко посаджені очі, вузькі губи, світле волосся. Звичайно, у «Реквіємі» немає ні знаменитого обертання голови на 180 градусів, ні взагалі будь-яких спецефектів. Це не фільм жахів. Однак досить важко зрозуміти, навіщо Шмідт взагалі взявся за цю тему. Його попередній фільм «Далекі вогні», що брав участь у конкурсі «Берлінале» 2003 року, показував нелегальних еміґрантів з України, які намагалися потрапити до Берліна. У цьому фільмі можна було знайти всі можливі стереотипи європейців щодо своїх бідних сусідів, які складаються із нарцисичної суміші зверхності й поблажливості. Коротко: режисер намагався довести, що «нелегали» – теж люди і їх можна зрозуміти. Те ж саме він спробував зробити і щодо релігійних маній. Та хоча режисер намагався політкоректно заокруглити картину, простір для акторської роботи був достатній, щоб проявити потужну присутність на екрані театральної актриси Сандри Хюллер, яка цією роллю дебютувала в кіно.

Натомість Моріц Бляйбтрой — одна з найбільших зірок німецького кіно, міжнародна слава якого прийшла з фільмом «Біжи, Лола!» Тома Тіквера (1998). У фільмі Оскара Рьолера «Елементарні частинки» він зіграв у ансамблі Крістіана Ульмена (зірка німецького телебачення), Мартіни Ґедек і Франки Потенте. Амбіційна але відверто слабка спроба Рьорела екранізувати знаменитий роман Уельбека мала вигляд безсоромного паразитування на імені письменника. Уельбеківський світ Рьолеру недоступний, і він перетворив історію двох братів на сентиментальну мелодраму. Бляйбтрой складає найкращий елемент фільму, витягує його виразністю свого типажу сучасного розгубленого антигероя. Що він чудовий актор, Бляйбтрой продемонстрував і під час вручення «Срібного ведмедя». Він переконливо і невимушено зображав хвилювання, почісував голову, затинався, щось мимрив, отже — справжній актор. До речі, цього року на «Берлінале» нововведення — пряма телевізійна трансляція церемонії нагородження в одному з фестивальних залів для тих, кому не вдалося роздобути запрошення в Берлінале паласт. Видовище виявилося захопливим, тим більше, що пресі, на відміну від минулих років, не робили ніяких попередніх оголошень.

Церемонія нагородження містить багато курйозів. Так, данській режисерці Перніл Фішер Крістерсен довелося двічі виходити на сцену. Вперше, на самому початку, коли її фільм «Мило» було названо найкращим дебютом, і під самий кінець, коли вона дістала половину Гран-прі «Срібного ведмедя» за найкращий фільм (інша половина пішла чудовій іранській комедії «Офсайд» Джафара Панагі). Вдруге Крістерсен геть впала в істерику, почала перебільшено ридати і заламувати руки. Але найсмішніший прокол вийшов у Ясміни Жбаніч — вона назвала свого «Золотого ведмедя» «Тедді». Така нагорода на «Берлінале» справді є. Вона вручається за кращий фільм на гомосексуальну тему з усіх чотирьох програм фестивалю: Конкурсу, Панорами, Дитячого фестивалю і Форуму. Цього року «Тедді» святкував своє 20-річчя і до ювілею провів тематичну ретроспективу кращих тедді-фільмів. Серед режисерів, чиї фільми увійшли до ретроспективи, такі імена, як Дерек Джармен, Педро Альмодовар, Лукас Мудіссон, Франсуа Озон. Власну ретроспективу завів і Форум молодого кіно, який традиційно збирає найбільш екзотичні й антиглядацькі фільми. У спеціальній програмі «Нічні покази» форум провів ретроспективу фільмів японського режисера 50-их років Накагава Нобуо. Хронологічно ця програма збіглася з основною ретроспективою, яка мала назву «Омріяні жінки: зірки 50-х». Кампус талантів присвячувався темі «Їжа і кіно», тому не зовсім зрозуміло, чому там навчали цього разу. В капмпусі, який збирає молодих кінематографістів з усього світу, традиційно брали участь й українці.

«Берлінале» третій (після Канн і Венеції) світовий фестиваль – вважається найбільш глядацьким. Але цього року він побив власний рекорд, продавши 150 тисяч квитків, що на десять тисяч більше, ніж минулого року. Берлінці складають важливу частину фестивалю. Вони вистоюють довжелезні черги за квитками і заповнюють зали на всіх фільмах — від класичних шедеврів з ретроспективи до найбільш графоманських картин з Форуму. Тому, які б фільми не вигравали у конкурсі, «Берлінале» — це, насамперед, тріумф кіно.