Король Кітоку

Українські шанувальники театрального мистецтва вже мали нагоду ознайомитися з китайською народною оперою під час гастролей театру «Лі Юань» та оцінити широку амплітуду майстерності акторів, яким однаково підвладні акробатичні трюки, бойові мистецтва, танці, спів і перевтілення — сукупність прикметних рис традиційного музичного театру Китаю, що налічує понад два з половиною тисячоліття. Китайська народна опера — архаїчне синтетичне мистецтво, в якому володіння тілом і голосом доведено до досконалості. До шкіл традиційної китайської опери дітей віддають із раннього віку: там їх навчають не лише співати, а й стрибати, бігати, падати, володіти бойовими мистецтвами, крутити колесо, передавати сюжети, характери та психологію персонажів усіма існуючими засобами виразності. До початку минулого століття на жіночі ролі готували хлопчиків, яких навчали малювати, вишивати, змушували займатися традиційно жіночими видами мистецтва, щоб їх рухи стали особливо ніжними, жіночними. У китайській народній опері відсутні декорації, а будь-які предмети є умовно позначуваними, що вимагає майстерності перевтілення не лише в певного героя, а й в явища природи, речі та предмети (китайське театральне прислів’я каже: «Співаєш про воду — стань водою»), адже увагу глядачів зосереджено виключно на акторах. Усе це зумовлює особливу техніку гри очима, руками, самобутню пластику рухів, кроків, жестів, постави. Яскраві сценічні костюми виготовлені з найякіснішого шовку й атласу; їх кольори — червоний, бузковий, смарагдовий, бірюзовий, синій — насичені й специфічно поєднані. В кожному окремому випадку це поєднання має смислове навантаження, так само, як і рисунки вишивок, зроблені різноколірними нитками (на кожному вбранні — численні смужки, кожну з яких вишито окремо, вручну: раніше з цією метою використовували ще й золоте напилення, але такі майстри перевелися). Костюм кожного з головних персонажів важить не менше 12 цзинів (міра ваги, 1 цзинь дорівнює 500 г). Громіздкими є й головні убори, однак це не заважає акторам швидко рухатися. Скажімо, головний убір героїні виготовлено з нитяного плетива та оздоблено штучним камінням і хутром, а фазанячі пера завдовжки в півтора метра надають особливої величності костюмові.

Як уже зазначалося, від часу виникнення китайської народної опери всі партії в ній співали тільки чоловіки (точнісінько так, як у стилі старого італійського бельканто жіночі ролі виконували співаки-кастрати). І лише в 20 – 30 роки ХХ ст., з приходом до Китаю європейської опери, на сцені з’явилися й жінки, які тепер можуть виконувати й чоловічі ролі. Співаки з широким діапазоном голосу, достатнім наповненням звуку та вмінням імітувати звучання голосу будь-якого типу виконують провідні ролі, що вимагають цілого комплексу акторських умінь і психофізичної підготовки, а також етнічних знань.

Пекінська опера — це чільний, уніфікований традиційний театр КНР, де мешкає 56 національностей, зі своєю мовою й традиціями, кожна з яких має свої театральні жанри та мистецькі осередки в різних провінціях. Отак, як, скажімо, народний оперний жанр «кунгу», що походить із провінції Хунань і представлений у виставах шанхайського театру «Hunan Kunqu Opera». Узагальнюючи естетику «кун-опери» дещо спрощено, її можна порівняти з популярними нині кінофільмами «кунг-фу» високого стилю Занга Імоу; за милозвучністю ж і особливим магнетизмом цей театральний жанр може бути уніфіковано з «мейнстрім»-фільмами Гонконгу. Театральну естетику «кунгу» дослідники справедливо вважають найаристократичнішою серед численних китайських оперних традицій. Вона стримана в зовнішніх ефектах і майже не має музичних та драматургічних контрастів. З точки зору китайського даоїзму, її можна уніфікувати радше з інь-, аніж із янь-поняттям. Інструментальний супровід «кунгу» тембрально оксамитовий, стриманий у темпах і гучності звучання оркестру народних інструментів. Опера «кунгу» завжди перебувала під патронатом імператорів та незмінно користувалась особливою увагою дослідників-науковців. Однак нині, попри свою популярність, китайська «кун-опера» на межі зникнення, і її внесено до списку національних скарбів UNESCO.

Традиції класичної пекінської та «кун-опери» цікаво поєднано в концепції театру «Куо Куанґ» із Тайваню, постановки якого зачаровують жвавістю, пластикою рухів та вишуканою поетичністю змісту. Що ж до історії китайської народної опери на Тайвані, то перші вистави відбулися наприкінці XIX ст. для обмеженого кола осіб, тому цей жанр тоді не дістав широкого розповсюдження на острові. По-справжньому на нього звернули увагу лише в першій половині XX ст., коли на Тайвані з’явилося понад 60 труп із Шанхаю, Фуджиані й Гуандону. З часом кожна з них знайшла свій особливий стиль виконання, й 1995 року було створено Національну компанію китайської опери «Куо Куанґ», куди відібрали кращих виконавців зі всього острова й театральних труп материкового Китаю. Всі вистави «Куо Куанґ» виконано в стилі ліричного класицизму, назви опер — вишукані й поетичні, наприклад: «Головний убір фенікса», «Легенда про білого змія», «Прощавай, моя куртизанко!». Про високий рівень вистав «Куо Куанґ» свідчить хоча б той факт, що оперу «Мавп’ячий король» було названо найпопулярнішою виставою Авіньйонського фестивалю 1998 року.

Наприкінці минулого сезону в Шанхаї відбулась прем’єра вистави «Втрачена опера» за п’єсою сучасного китайського автора Джао Яоміна в постановці молодого режисера Миколи Дручека (учня Петра Фоменка). Музику до спільного китайсько-російського проекту написав Олександр Бакши (у Москві ця вистава йтиме за назвою «Прекрасний час»). У фіналі перед глядачами постає видовище вишуканої краси: на захмареному небі світить блідий місяць, на воді гойдаються китайські лодії, а з неба падають білі квіти. На тлі цього типово китайського пейзажу, стилізованого Емілем Капелюшем, розігрується сцена з найвідомішої у Китаї народної опери «Піонова альтанка», де показує свою абсолютну майстерність знаменитий актор Кунчуйської опери Гуан Донгтіан, який у спектаклі грав перед тим драматичну роль старого актора. За якусь мить його жести, емоції та звуки голосу повністю й невпізнанно змінено. Створюється враження, що стара й нова оперні традиції змагаються й навіть заперечують одна одну, що, на думку театральних критиків, становить своєрідний жанровий компроміс.

Поряд із такими експериментами доводиться спостерігати й тенденцію повернення до витоків китайського народного театру. Лі Зенґ — один із найталановитіших студентів Школи Пекінської китайської опери — відійшов від сучасної школи й захопився давно забутою традицією: грати на сцені жіночі партії (останнім це робив незабутній майстер, соліст Пекінської опери Мей Ланьфан, який наприкінці 30-х рр. ХХ ст. вперше показав цей жанр зарубіжній аудиторії, і ця сенсаційна подія незабаром дозволила доти не відомій народній китайській опері поповнити скарбницю світового драматичного мистецтва). Призабуту традицію було відроджено в 1994 р. режисером Ченом Кайге у фільмі «Прощавай, моя куртизанко!» (доти, особливо впродовж 1960 –1970 років, у народній опері Китаю чоловікам-акторам грати жіночі ролі суворо заборонялося). Театральні критики захоплено називають творчі спроби Лі Зенґа ренесансом китайської народної опери.

Отож китайська народна опера, одне з найбільш складних, віртуозних і красивих видів світового мистецтва, є злиттям різних театральних жанрів — опери, балету, пантоміми, циркового мистецтва. Всі дії в китайській опері — символічні; немає прямої вказівки на події, адже це театр асоціацій. Порівняно недавно включена в контекст світового театрального мистецтва народна китайська опера залишається світом знаків і значень, зберігаючи автентичну символіку та дотримуючись вимог щодо акторської універсальності (притаманної європейському театру лише на зорі свого становлення), та поступово інтегрує, набуваючи рис сучасного театру.