Станіслав Боклан і Розаріо Тедеско у виставі

«Нелегала Орфейського» поставлено спільними зусиллями Дюсельдорфського драматичного театру (художнім керівником якого і є Анна Бадора), Палермського театру Ґарібальді та Київського академічного Молодого театру в межах міжнародного проекту «Нова Європа — в очікуванні варварів?..».

Не важко здогадатися, про яких «варварів» може йтися жителеві пересічної заможної західної країни в умовах невпинного розростання об’єднаної спільноти. Всі фобії європейців, страх перед «східною» напівдикістю, економічними проблемами, еміґрацією, корупцією, а в далекій перспективі й загрозою втрати ідентичності, дають про себе знати, коли мова заходить про вже нинішніх, а також усіх потенційних «щасливців» — членів Євросоюзу.

Знак питання у назві проекту аж ніяк не випадковий. Видається, що й організатори не прагнули тут ані ствердних, ані заперечних відповідей. Зрештою, добре поставлене запитання часом також важить багато. У цьому ж випадку проект став початком нового, й чи не вперше рівноправного, діалогу на мистецькому рівні.

Запропонувавши найвідомішим літераторам Чехії, Польщі, Литви та України створити тексти для театральних постановок, Унія європейських театрів (UTE) вирішила показати західному світові цих «напівдиких» «недо-європейців» такими, якими вони самі себе бачать. І що значно цікавіше — показати також, як вони бачать ту Європу, до якої, здавалося, всіма силами прагнуть і в якій (також здавалося?) їх так не хочуть бачити. Йохим Тополь, Анджей Стасюк, Маріус Івашкевичус. У такому контексті ім’я Юрія Андруховича також не видається випадковим. Тим паче, за зізнаннями Анни Бадори, саме спільна книжка Стасюка та Андруховича «Моя Європа» надихнула її свого часу на ідею проекту.

«Нелегал Орфейський» — «театралізований фільм у 13 сценах» (як означив його сам автор) — насправді переосмислена та трохи осучаснена версія всіма знаної «Перверзії». Андруховичів Стах Перфецький мандрує Європою з Адою Цитриною (справжньою femme fatale, в яку врешті безтямно закохується), щоб опинитися в старій-добрій Венеції та взяти участь у міжнародному семінарі, що нагадує радше оргію, аніж наукове зібрання. Щоправда темою семінару є вже не «Посткарнавальне безглуздя світу» (читачі роману пам’ятають!), а ... «Нова об’єднана Європа».

У промові Перфецького на захист «країни У» чуємо вже зовсім не Андруховича «Перверзій», і навіть не автора «Центрально-Східної ревізії». «Післяпомаранчевий» Андрухович має ще менше ілюзій і ще скептичніше оцінює перспективу переходу неподоланного для багатьох шенгенського бар’єру. Хоча європейський вибір українців для нього й далі безсумнівний, тільки вже в іншому сенсі: «Недивлячись на цілком високий ризик потрапляння до в’язниці, борделю чи будь-якого іншого рабства, вони все одно міґрують. Я сказав би, що це і є їхній європейський вибір — вони рвуться крізь усі загорожі, колючі дроти і залізні завіси, бо вони європейці і не можуть не бути в Європі. (Гудіння, поодинокі оплески). Вони також європейці, хоч і нелегальні».

Роздвоєна психіка та потроєне альтер-еґо

Всі найцікавіші художні вирішення зумовлені фактично однією концептуальною особливістю вистави — її три- або й навіть чотиримовністю (коли враховувати вкраплення англійською): актори розмовляють українською, німецькою та італійською (до чужомовних монологів і діалогів з’являються перекладні субтитри).

В певному сенсі Вавилон є прототипом нинішнього глобалізованого простору, в якому всі культури та мови знову перемішано, хоча ще не асимільовано. В такій ситуації українська ідентичність персонажа стає для всіх (і для нього самого) перешкодою, адже шукати порозуміння доводиться все одно на чужій території та чужими мовами.

Часом проблеми непорозуміння редуковано до мінімуму (скажімо, в спілкуванні Ади зі Стахом, коли мова є майже «прозорою» і не стає на заваді зближенню двох людей), часом її навмисне загострено (виступи Перфецького на міжнародному семінарі відтворюють ситуацію абсолютного комунікативного розриву).

Але ще цікавіше, що Стах Перфецький у постановці Анни Бадори отримує, як мінімум, два тілесні втілення. Одним із них є актор Молодого театру Станіслав Боклан, другим — актор Дюссельдорфського театру (Dusseldorfer Schauspielhaus) Міхаель Фукс. Однаково вдягнені, в однакових окулярах, вони в певні моменти справді видаються тінями-близнятами однієї особи. Їхні монологи-перегуки німецькою та українською створюють стереоефект: один і той самий персонаж перебуває в різних точках залу або навіть відображає протилежні емоції, вимовляючи ті самі слова різними мовами.

Та наприкінці вистави виявляється, що для повноти вті- лення персонажеві бракувало ще й третього свого альтер-еґо. «Триєдність» доповнює вже сам Юрій Андрухович. Одягнений, як і двоє інших Перфецьких, він виходить із глядацької зали й зачитує згадуваний монолог на захист «країни У». В цій ситуації він стає у звичну для себе позицію містифікатора, знищуючи і відразу знову зводячи бар’єр між театральним та реальним простором. Адже тут уже неможливо з’ясувати, чуємо ми зі сцени промову «живого» Андруховича чи ще одного Перфецького — того який, є «всім, чим я (Андрухович — Р. С.) хотів би бути».

Про музику, танці та воду...

«Нелегал» справляє враження і тому, що промовляє не лише до розуму. Ця вистава звучить. Музика польського джазиста та композитора Міколая Тшаски доповнює колорит Венеції романтизованої — міста вічності, екстремальних емоцій, водних каналів і мистецтва (але вже не в традиційно класичному звучанні). Ще ліпше вона підходить до амплуа Ади Цитрини (Констанції Бекер) — такої собі Уми Турман із «Кримінального чтива», помічниці загадкового Монсеньйора та часом майже бездушної виконавиці його волі.

Звучать і українські народні співи. Те, як Міхаель Фукс без натяку на німецький акцент відчайдушно затягує «Ой, на горі та й женці жнуть», вражає найперше українського глядача. Але, треба сподіватися, не тільки його.

Згадаю і про талановиту сценографію Домініка Рінгофера та Міхаеля Зімона, а також про хореографію Міхаеля Шмідера. Венеційський маскарад на закритті міжнародного семінару стає візуальною кульмінацією вистави. Актори в карнавальних костюмах витанцьовують складні па, ритмічно вибивають степ і розхлюпують на глядачів у перших рядах воду, яка поступово заливає всю сцену. Насамкінець вона стає вже одним із венеційських каналів, у якому й зникає тіло одного з Перфецьких.

Елементи відеоінсталяції перетворюють сценічний простір почергово то на величезний акваріум, в якому «плаває» заблуканий Стах, то на кімнату готелю, де провадять обшук двоє вбивць (Юрій Розстальний та Володимир Кокотунов). Цілячись із верхнього балкону рушницею, Перфецький (Станіслав Боклан) стежить водночас за глядачами в залі (їхні обличчя відображено на екрані, яким стає сцена).

Інакше кажучи, «Нелегала» цікаво й просто дивитися та слухати, не обов’язково простежуючи в субтитрах переклад кожного незнайомого слова. Хоча, певно, тільки поєднання музики, тексту, акторської гри та сценографії робить виставу настільки оригінальною та сприйнятною для зовсім різної публіки. Українському глядачеві більшість озвучених проблем давно знайома, як і відома більш-менш позиція Андруховича. Відтак цікавим для нас є саме цей відчужений погляд на себе. Й не лише в тому сенсі, що режисерка не є українкою, хоч і слов’янського походження. Цікаво, як цю дивну «країну У» побачили й зрозуміли західні актори. Адже досі важко було уявити, щоб німець забажав хоча б теоретично поставити себе на місце «нелегального Орфея» чи бодай спробував зрозуміти того, кого ще й далі побоюється й часто не хоче чути.

Для західного ж глядача незвичним буде й текст. Популярність східноєвропейських письменників у тій-таки Німеччині свідчить, що потреба в діалозі насправді не є односторонньою, хай поки тільки на рівні культури (що, власне кажучи, значно важливіше за всіляку політику).

Насамкінець лишається тільки процитувати Андруховича—Перфецького: «І яким би високим і супертехнологічним не був би споруджуваний вами цей Великий запобіжний мур, яким би стерильно-холодним не був ваш самовбивчий проект Європи, ми все одно будемо вас любити. І будемо інфікувати вас своєю любов’ю. Адже Недо-Європа — це не тільки ми без вас. Ви без нас — так само Недо-Європа, незавершена, неповна, нездійснена Європа...».